Книга Олександр Андрійович

Книга Олександр Андрійович

Стаття у Вікіпедії

Петро́ Іва́нович І́льченко (23 лютого 1954, с. Кислиця, Суворовський район, Одеська область, УРСР) — радянський та український театральний режисер. Заслужений діяч мистецтв України (2004), заслужений працівник культури АР Крим, професор, режисер-постановник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франко.

Цитати

«Вони прийшли до мене 23 березня, обшукали мій будинок в Олешках, а потім повезли до Херсона в СІЗО. Дружині сказали, що забирають на кілька днів для з’ясування обставин. У СІЗО завели в камеру, допит тривав до вечора, я так і не зрозумів, що вони хотіли дізнатися, але пізно ввечері кудись мене повезли і з шапкою на очах випустили з машини. Перед цим речі, що зібрала дружина, віддали, портфель і планшет, у якому вони так і не знайшли слідів партизанських рухів. Сказали: можеш зняти шапку, коли дорахуєш до десяти. Коли зняв, зрозумів, що опинився далеко і від дому, і від театру. Запитав перехожого, котра година, було 19:20, тобто за 40 хвилин — комендантська година. Тут мені стало страшно. Стукати в двері до чужих людей проти ночі марно. Але я, попри паніку, знайшов друзів і рівно о восьмій вони мене привезли додому. Після цього резонанс був великий, телефонували журналісти, я давав багато інтерв’ю, а потім у фейсбуку отримав повідомлення: «Если было мало, в следующий раз закроем надолго». Тобто вони слідкували за мною, а в мене вся сім’я в Олешках, п’ятеро дітей, старші вже з родинами. — 26 березня мені зателефонували росіяни, сказали, що треба ще раз поговорити. Я відповів, що приїду в Херсон на роботу, і можна буде в театрі зустрітися. У театр на цю розмову прийшли троє рашистів. Один з них запропонував: «Вы — депутат, берите власть в свои руки». Я пояснив, що присягав на вірність українському народу і порушувати присягу не збираюся. Тоді він звелів відкривати театр. Я теж відмовився, мовляв, люди виїхали, нема кому працювати. Години дві тривала розмова, дійшли згоди лише в тому, що людей потрібно заспокоїти. Вони пішли, а я зрозумів, що не відчепляться, треба виїжджати». — про те, як викрали окупанти та як вдалося вибратися з окупації? в інтерв'ю кореспондентці АрміяInform Я відкриваю забрало, це моя особиста війна — Олександр Книга (27 березня 2023 року)

«Нам друзі запропонували приєднатися до евакуаційної колони, яка за декілька годин мала виходити з Херсона. Ми поїхали на точку збору з дружиною та дочкою, і почали наш шлях на Снігурівку. Там було близько тисячі машин, на всіх написано «Діти», люди тихі, налякані. Перший блокпост на виїзді з Херсона проходили близько двох годин, я дуже переживав. На наступному блокпості окупанти збирали документи і носили кудись перевіряти. Думав, ну точно, якісь списки у них є. Ми з дружиною домовилися: якщо мене затримають, вона та дочка поїдуть далі. На щастя, обійшлося. Попереду було ще дев’ять блокпостів, там стояли так звані деенерівці, брудні, грубі, пихаті. Їхати ставало все важче, а зупинитися було страшно, щоб не загубити колону. Загалом 30 км їхали 9 годин. Коли побачили перший український блокпост — ми просто заплакали. Відразу утрьох. Ще й український солдат виніс нашій донечці Насті сік і галети, неможливо передати ці відчуття, коли ти знову серед своїх. Нарешті приїхали в Одесу. Після місяця в окупації полиці крамниць розглядали, як у музеї, у Херсоні на той час вже стояли порожні магазини. Поселилися в квартирі знайомого, а з вікна у бінокль видно російські кораблі. Ми побоялися і тут лишатися, три дні відпочили і рушили до Львова, наш голова обласної ради Олександр Самойленко обіцяв допомогти там із житлом. У Львові нас зустрів зовсім незнайомий чоловік, Роман Дмитрах, ми прожили три місяці в його сім’ї, яка стала нам рідною. Так ми вирвалися з окупації». — про те, як вдалося вирватися з міста в інтерв'ю кореспондентці АрміяInform Я відкриваю забрало, це моя особиста війна — Олександр Книга (27 березня 2023 року)

«Я на другий день вже пішов у Національний театр імені Марії Заньковецької до директора Андрія Мацяка з пропозицією, яку обдумав ще поки їхав. Щоб не відступити, я у Facebook написав: 24-й фестиваль «Мельпомена Таврії» відбудеться в українському Херсоні 10–16 червня. Однак фестиваль відбувся зі штаб-квартирою у Львові. Ідея була в тому, що кожен театр, який подає заявку, грає на своїй сцені, але говорить про Україну, запрошуємо внутрішньо переміщених осіб, біженців, херсонців. До речі, у квітні рашисти спробували організувати в Херсоні «русский театр», охоронець театру погодився його очолити. Тому нам хотілося подати сигнал, що наш театр живий, чинить опір, і Херсон звільнять. Я знав, що нас підтримають українські та закордонні театри. Поки був в окупації, мені телефонували колеги з турецьких, португальських, грузинських, угорських театрів». — про те, як повернувся до роботи в інтерв'ю кореспондентці АрміяInform Я відкриваю забрало, це моя особиста війна — Олександр Книга (27 березня 2023 року)

«Коли звільнили Херсон, ми хотіли одразу рушати туди, додому, але нам не дозволили, поки працюють вибухотехніки. Поїхали вже 19 листопада. Херсон зустрів нас дуже брудний, темний, світла немає, листя не прибирали, театр холодний, на стінах колаборанти познімали наші портрети, а свої позалишали. До речі, серед творчого колективу колаборантів майже не було. Тож із 7 грудня і до сьогодні я в Херсоні, житла в мене там немає, мій будинок в Олешках ще в окупації. Але друзі дали можливість пожити в будинку їхніх батьків. Театр ми вичистили від бруду, полагодили, він не сильно зруйнований, таке враження, що вони тікали і все залишили. Однак жодного комп’ютера не лишилося, позабирали жорсткі диски, жодного інструмента в цехах, молотки, дрелі, шуруповерти. Проте друзів і спонсорів у нас багато, привозять все необхідне, зокрема генератори. Ми запустили котельню, щоб не розморозити системи. Одразу створили пункт незламності. У бомбосховищі у нас до війни було кафе і навіть один зал. На початку війни 75 працівників там жили цілий місяць. І тепер ми зробили там «сцену в укритті» і давали вистави. У театрі в окупації лишалось близько 70 людей, а після звільнення частина поїхала, лишилося 40 осіб. Ми почали відновлювати театр, відмивати, викидати рашистські речі, агітки, прапори, і нині театр готовий вийти з бомбосховища на всі п’ять сценічних майданчиків». — про відчуття, коли Сили оборони звільнили ваше місто в інтерв'ю кореспондентці АрміяInform Я відкриваю забрало, це моя особиста війна — Олександр Книга (27 березня 2023 року)

«Так, коли нам вдалося вибратися з окупації, я вирішив, що відкриваю забрало, це моя власна війна. Мені 64 роки, я вже не можу тримати зброю, хоча перед війною писав заяву в територіальну оборону, але мені відмовили через вік. Я вирішив, що моя справа — це теж зброя. Оскільки з моїм викраденням орками був широкий резонанс, то вже у Львові мені зателефонували з прокуратури і запропонували дати публічні свідчення проти окупантів. Я одразу погодився, незважаючи на те, що мама лишилася в Херсоні. Давав багато інтерв’ю, зокрема закордонним журналістам, і потім в Києві записали мою історію та інших наших акторів. Коли мені запропонували поїхати в Гаагу дати свідчення, теж погодився, тим більше мені дозволів не треба, за віком можу виїжджати з країни. У Гаазі збирають докази, щоб покарати рашистів, і вже є результати цієї роботи. Там почув свідчення наших людей про страшні речі, про катування, про те, як в одну мить гинули цілі родини. Вірю, що ми доб’ємося невідворотного покарання». — про виступ у Гаазі, коли далвав свідчення проти країни-агресора в інтерв'ю кореспондентці АрміяInform Я відкриваю забрало, це моя особиста війна — Олександр Книга (27 березня 2023 року)