Климентій (Шептицький)

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Климентій (Шептицький)
248px
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Блаженний Священномученик Климе́нтій Казими́р Шепти́цький, M.S.U. (17 листопада 1869, Прилбичі, Яворівський повіт, Королівство Галіції і Лодомерії — 1 травня 1951, Владимир) — Блаженний Католицької Церкви, церковний діяч і архімандрит монахів Студійського уставу, брат Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Був послом до Галицького сейму та Віденського парламенту, заступником голови Господарського Товариства.

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


Цитати[ред.]

А[ред.]

  •  

Апостол каже: «Тепер перебувають ці три: віра, надія, любов, а з них найбільша любов» (див. 1 Кор. 13, 13), тож «тримайтеся любови»[1].

  •  

А що варто про дар віри просити, свідчить апостол невимовними словом: «Оце перемога, яка перемогла світ: віра наша» (1 Йо. 5, 4). Але молімося про ту чесноту, набуваймо її найревніше, бо нічого так, як віра, не зближає нас до самого Господа Бога[1].

  •  

Богові належиться від нас найбільша любов, на яку серце наше спроможне. Та любов до Бога має бути «над усе», тобто ми повинні бути готовими радше все втратити: і майно, і здоров’я, а навіть житія, як погодитися на смертний гріх і через це стратити ласку і любов Божу[1].

Б[ред.]

  •  

Бо хто вірить, той визнає за правду щось, чого ані власне око не бачило, ані його думки не можуть охопити, ані чого розумом не можна тої правди дослідити, а однак визнає за правду, визнає тільки для поваги й авторитету того, що йому щось сказав[1].

В[ред.]

  •  

Віра наша мусить бути сильна, не хитатися, бо непохитною основою її є безконечний авторитет Бога.
Віра мусить бути повна, обіймати всі Богом об’явленні правди; не сміє наш розум перебирати їх, одні приймати, а другі відкидати,бо тоді робить свій власний розум найвищим суддею, вищим від авторитету Бога і Церкви[1].

  •  

Віра каже: дбай про душу і про те, що вічне. Утім, покладай свою надію. А «старий чоловік» чує ті слова, але їх не слухає; зі землі він є і по-земськи думає, і лиш за земськими добрами оглядається, тож, кінець його: «Ти земля і в землю повернешся»[1].

Г[ред.]

  •  

Господь Бог до всіх сказав: «Будьте святими, як і я є святим», «Будьте досконалі, як і Отець ваш небесний досконалий (див. Мт. 5, 48).
Ті слова стосуються усіх людей, а особливо нас, монахів, що є найближчою родиною, найближчим оточенням Христа. Тому ми мусимо безнастанно рухатися вперед. Від того змагання залежатиме не лиш наша вічна слава, але, можливо, і наше спасення[1].

З[ред.]

  •  

Загалом рівень духовносте досить добрий. Усі його хиби пов’язані з людським управлінням. Усе, що могло б нашкодите цілям нашої праці, Божа сила відсторонює. Більшість братів любить це важке і строге життя і приймає його з покорою, тому що розуміє: пошук Бога, любов до Нього, стремління досягти Його святосте можливі тільки виконанням Його волі[1].

  •  

Заповідь любови заказує робити ближньому зло, а велить робити добро; злого ближньому не вільно ані бажати, ані робити чи словом, чи ділом; не вільно йому шкодити ані на майні, ані на здоров’ї тіла, ані на славі, а робити добро ближньому наказує заповідь любови до ближнього мірою власної спромоги і мірою реальних обставин[1].

І[ред.]

  •  

І віра, і надія є нашими провідницями в часі нашої земської мандрівки; віра — для того, що будемо вже бачити правду лицем у лице; а надія — бо вже не будемо надіятись, а посідати щастя; те, на що ми тепер очікуємо, що з надією виглядаємо...[1].

  •  

Із довірених нам від Бога дарів-талантів треба буде колись докладно звітувати, як ними ми торгували, яку купівлю здійснили. І, напевно, в того буде прибуток найбільший і найбільша за те нагорода, що Сотворителеві своєму віддасть велике число талантів під видом добрих діл любови до ближнього[1].

К[ред.]

  •  

Кожного ближнього треба любити, як самого себе, задля Бога, задля того Божого образу, на подобу якого кожен чоловік сотворений.
Задля того Божого образу маємо його любити — чи він приятель, чи ворог, а любити так, як любимо себе самих[1].

Л[ред.]

  •  

Лиш «чисті серцем» оглядатимуть Бога. Тож, перебуваймо в чистоті. Хто ж є між нами, що не бридився би бруду, який бачимо і якого маємо діткнутися? Уникаймо, проте, гіршого бруду, що занечищує наші серця.
То ж полюбімо чистоту! Передовсім ту, що є знаменем нашого ангельського життя. Не шкодуймо зусиль, умертвлень, подвигів і молитов[1]!

  •  

Любити собі близьких і зичливих — каже природний закон. Так чинять і погани, але любити навіть своїх ворогів — то заповідь нова, то заповідь Христова; вона зобов’язує християн і повинна бути характеристичною ознакою християнина в протиставленні до нехристиян; а щоб вона була цілком християнською, мусить бути з пожертвуванням власного «я» і матеріяльних посередників, і часу, і сил, і здоров’я, а у випадку потреби, і власного життя. То є ідеал любови, і така любов Ісуса Христа до нас у найвищім безконечнім ступені[1].

  •  

Людська надія, щоб не була марною і не принесла лише розчарування, мусить опиратися на міцну основу, а саме — на характер того, хто щось пообіцяв і тим самим прийняв на себе зобов’язання, по-друге (зі сторони того, що надіється осягнути якесь добро) — на виконанні умовин, за яких то добро стало йому обіцяне[1].

М[ред.]

  •  

Ми є образом, «іконою Божою» такою мірою, якою і в нашому серці живе любов. Якщо в серці людськім любови нема, Божу подібність втрачаємо, а всі інші можливі прикмети не мають жодної вартости, бо брак їм того, що є самим життям Духа[1].

Н[ред.]

  •  

Найбільшим ворогом людини є гординя. Що стосується духовного життя та більш інтимного з’єднання з Богом, то багато братів уже здобули цю благодать, однак ще є багато хиб, які треба було б усунути, але водночас, я думаю, що дух тиші прогресує, і з нею — об’єднання душі з Богом. І хоч є ще багато помилок, слабости, недоробок, я думаю, що загалом ніхто не байдужий до духовного росту і що доброї волі йти вперед не бракує[1].

  •  

Нехай у змаганні за правдиву побожність наша молодь не ставить собі невисокої та легкодоступної мети, а навпаки, за словами Господа нашого Ісуса Христа, хай бажає й шукає великих речей, хай амбіцією її буде здобути молитвою і трудом ті великі духовні сили найвищих чеснот[1].

О[ред.]

  •  

Одно треба, однак, пам’ятати: надія не сміє ставати зарозумілою зухвалістю. Коли ми не робимо того, що нам належить робити, коли не молимося, не боремося зі спокусами, не противимося злому, а думаємо: «Сяк чи так Бог милосердям своїм покриє то зло, від якого воля моя не відвернулась». То вже не свята чеснота надії, а зневага, завдана справедливості і святості Божій[1]...

С[ред.]

  •  

Свою віру треба мати не лише в серці, але і назовні її визнавати; не соромитися її, не боятися людських поговірок чи насмішок, бо Ісус Христос сказав: «Кожного, хто визнає мене перед людьми, визнаю його і я перед Отцем моїм, що є на небесах» (див. Мт. 10, 32)[1].

Т[ред.]

  •  

Тож, і ми, коли в горі просимо Господа про чудо помилування, не зраджуймо, якщо нема відповіді на наші благання, як навіть станеться щось противне нашому проханню. Хай наша віра не слабне — віра в безконечну доброту, любов, милосердя Спасителя рано чи пізно, у той чи інший спосіб, але мусить об’явитись успішно через вислухання[1].

  •  

Тож, у молитві ніколи не зупиняймося просити про ласку любови, а при тім користаймо з кожної нагоди, що її щодня приносить зі собою життя, щоб примножити діла любови.
Мірою правдивої духовної величі чоловіка є найперше велика любов, що живе в його серці[1].

У[ред.]

  •  

У монаших обітах, у молитві і праці нести за Ісусом хрест та здобувати святість[1].

Х[ред.]

  •  

Християнську надію виявляємо насамперед через молитву, котра просить про силу ласки, щоб успішно протидіяти злим спокусам, якнайкраще сповняти Божу волю і робити те, що Богові угодне. Така молитва завжди буде вислухана і така надія не може зазнати розчарування[1].

  •  

Християнська віра є надприродним даром ласки — не можна собі його заслужити, але треба прийняти своїм розумом і волею, і серцем, хоч би для того самого, що, як каже Святе Письмо: «Без віри не можна подобатись Богу» (див. Євр. 11, 6)[1].

  •  

Християнська любов є остаточною умовою спасення, а зовні показуємо її, насамперед виконуючи Божі та церковні заповіді так, як каже святий Йоан у Другому посланні (1, 6): «Любов же в тому, щоб жити за Його заповідями». Любов до ближнього так стисло зв’язана з любов’ю до Бога і з неї випливає, що не може бути любови до Бога без любови до ближнього[1].

  •  

Християни вірять, однак їхня надія, їхні старання замало звернені до того, на що віра їм вказує як на єдину ціль, що варта всяких старань і зусиль доложити, щоб її осягнути[1].

  •  

Хоч проста і щира віра простолюдця Богові дуже мила, однак християн повинен дбати про те, щоб віра його ставала просвічена, бо це знак, що ми нашу віру цінимо як великий скарб і хочемо якнайбільше світлом і теплом тої віри прояснити і зігріти наше духовне життя[1].

Ц[ред.]

  •  

Ціль, яку ми собі поставили, — ніщо інше, як бути монахами, які живуть згідно з євангельськими законами у праці та молитві, особливо у спільній та літургійній молитві. Опріч того — відродити в Католицькій Церкві наших країв східний обряд монашества. Отже, це праця відродження[1].

Щ[ред.]

  •  

Щодня повторюймо молитву: «Ісусе, скріпи мою віру». Так не зазнаємо розчарування, бо якщо треба в щось сліпо вірити, то в доброту, любов, милосердя нашого Бога[1].

Примітки[ред.]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае Великого бажайте. 365 думок визначних постатей УКГЦ. — Львів: Свічадо, 2019. — С. 55-61. — ISBN 978-966-938-282-5