Перейти до вмісту

Киянка (фільм)

Матеріал з Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія

«Киянка» — український радянський художній фільм, знятий 1958 року режисером Т. В. Левчуком на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка.

Цитати

[ред.]

Іван Очеретько

[ред.]
  •  

— Ти, Камишин, мабуть, ще не жонатий, а в мене в Києві жінка є. І красива ж... І помирать, та ще зараз, мені зовсім не можна. Дали мені оце за другого Георгія побивку додому, ще зимою. Ну і жінка тепер на порі. Ось-ось дитинка буде...

 

(в оригіналі українською)

Яків Середа

[ред.]
  •  

— Знаєте прислів'я: «Наука для людини, що вікна для хатини». А ми ж училися на мідяки.

 

— Знаете пословицу: «Наука для людини, що вікна для хатини». А мы ж учились на медяки.

  •  

— А ну дайте ж мені слово сказати... Що воно тут таке відбувається, чому тут народ зібрався, га? А то весілля! То Яків Середа доньок своїх молодших заміж видає! Стій-стій! А хто той Середа? Ким він був і ким став? І чому це він просить гостей своїх чарки налити, за що випити збирається, який головний тост проказати хоче? Ну ось я вам зараз поясню. Був той Середа нічим, а став він аж усім. А майна у того Середи тільки й було, що жінка та малі діти. А тепер ну поглядіть-же, люди добрі, як же він жити став! Ну дім же ж у нього прямо повна чаша! А сім'я у нього яка: і невістки, і зяті, і куми, і онуків скільки народилося, та ще скільки народиться, га? Вже прямо роту можна скласти, нашу, київську, арсенальську... І почнуть з тієї роти виходити і вчені, і інженери, і військові, а може, і артисти. А що? Й інтелігенція всяка, нема ж такої науки, щоб її робоча людина не здолала... Тож випиймо, товариші, самі за себе, за робітничу армію, за господарів життя країни нашої. Ну, гірко... цебто — Ура!

 

— А ну дайте ж мне слово сказать... Что оно тут такое происходит, почему тут народ собрался, а? А то свадьба! То Яков Середа дочек своих младших замуж выдаёт! Стой-стой! А кто тот Середа? Кем он был и кем стал? И почему это он просит гостей своих рюмки налить, за что выпить собирается, какой главный тост произнести хочет? Ну вот я вам сейчас объясню. Был тот Середа ничем, а стал он аж всем. А имущества у того Середы только и было, что жинка да малые дети. А теперь ну поглядите-ж, люди добрые, как же он жить стал! Ну дом же ж у него прямо полная чаша! А семья у него какая: и снохи, и затья, и кумовья, и внуков сколько народилось, да ещё сколько народится, а? Уже прямо роту можно составить, нашу, киевскую, арсенальскую... И начнут из той роты выходить и учёные, и инженеры, и военные, а может, и артисты. А что? И интеллигенция всякая, нет же такой науки, чтобы её рабочий человек не одолел... Тогда давайте ж выпьем, товарищи, сами за себя, за рабочую армию, за хозяев жизни страны нашей. Ну, горько... то есть, — Ура!

Павло Дорошенко

[ред.]
  •  

— Прощайся з Петроградом! Так, нагородив колись цар Петро! Але тепер все прахом піде, знову сюди повернеться Європа. А ми з тобою в Києві поставимо пам'ятник. Знаєш кому? Мазепі!

 

— Прощайся с Петроградом! Да, нагородил когда-то царь Пётр! Но теперь всё прахом пойдёт, опять сюда вернётся Европа. А мы с тобой в Киеве поставим памятник. Знаешь кому? Мазепе!

Леонід Дорошенко

[ред.]
  •  

— Так, Ви вірно провіщали, дядечку. Київ то не Петроград.

 

— Да, Вы верно предсказывали, дядюшка. Киев это не Петроград.

Віктор Дорошенко

[ред.]
  •  

— Хорошо ты придумала, Галка, что родилась в такой день.

 

— Добре ти придумала, Галко, що народилася в такий день.

Діалоги

[ред.]

Іван Очеретько і Федір Камишин

[ред.]
  •  

— Бач, пани відгризаються!
— Ясно. Тепер їм усім точка. Знетронимо!
— Що?
— Знетронимо Тимчасовий уряд і піднесемо соціальну революцію, зрозуміло?
— А ти, Камишин, як видно, оратель!
— «Оратель»! Оратор.
— А!

 

— Бач, пани відгризаються!
— Ясно. Теперь им всем точка. Низложим!
— Що?
— Низложим Временное правительство и водрузим социальную революцию, понятно?
— А ты, Камышин, як видно, оратель!
— «Оратель»! Оратор.
— А!

Павло і Леонід Дорошенки

[ред.]
  •  

— Російська імперія розпалася, це факт. Вся, вся повзе по швах, як старий жупан.
— Що ж тут веселого, дядечку?
— Міркуй, ти ж українець. Росії кінець. Дай Бог, якщо залишиться Московське князівство. А наша вільна Україна розкинеться від Дунаю до верхів'їв Дніпра, від Карпат до Каспійського моря, Бессарабія, Дон, Кубань увійдуть до нашої держави.

 

— Российская империя распалась, это факт. Вся, вся ползёт по швам, как старый жупан.
— Что же тут веселого, дядюшка?
— Соображай, ты ж украинец. России конец. Дай Бог, если останется Московское княжество. А наша вільна Украина раскинется от Дуная до верховьев Днепра, от Карпат до Каспийского моря, Бессарабия, Дон, Кубань войдут в нашу державу.

Яків Середа з родиною

[ред.]
  •  

— А хто стріляє, тату?
— Зараз у нас у Києві тільки японців не було...

 

— А кто стреляет, батя?
— Зараз у нас у Києві тільки японців не було...

Яків Середа з дружиною

[ред.]
  •  

— Дві кімнати! От дожили!
— Да, матусю! Це мені за мандатом. Ти знаєш, хто підписав?
— Ні...
— Наш у Пітері, Ленін.

 

— Две комнаты! Вот дожили!
— Да, мать! Это мне по мандату. Ты знаешь, кто подписал?
— Нет...
— Наш в Питере, Ленин.

Яків Середа і Марвена Свентицька

[ред.]
  •  

— Такі як Ви, товаришу Середа, то гвинти, на яких все вертиться.
— Так на гвинтах нічого не вертиться...
— Сліпому видно, які робляться помилки. Будівництво індустрії на Україні згортається і переноситься на Урал. Що це?
— Що?
Великодержавний шовінізм! Колективізація затягується, продуктів немає, робітничий клас підтягує пояси. Чому?
— Чому?
Утопія!
— Вірно! Мало не втопли... Сільський куркуль всіх нас хотів у воду та ще дрючком зверху, але... ліквіднули його, правильно... Але ось колгоспи у нас поки ще слабкі... Я так метикую, треба трошки перетерпіти і подумати, що, куди, як...
— Ось саме, всім подумати! Особливо нам, українцям. Потрібна партійна дискусія.
— Ну що ж, я не проти дискусії... Погуторити можна....

 

— Такие как Вы, товарищ Середа, это винты, на которых всё вертится.
— Так на винтах ничего не вертится...
— Слепому видно, какие совершаются ошибки. Строительство индустрии на Украине сворачивается и переносится на Урал. Что это?
— Что?
— Великодержавный шовинизм! Коллективизация затягивается, продуктов нет, рабочий класс подтягивает пояса. Почему?
— Почему?
— Утопия!
— Верно! Чуть не утопли... Сельский куркуль всех нас хотел в воду да ще дрючком сверху, но... ликвиднули его, правильно... Но вот колхозы у нас пока ещё слабые... Я так смекаю, надо трошки перетерпеть и подумать, что, куда, как...
— Вот именно, всем подумать! Особенно нам, укра́инцам. Нужна партийная дискуссия.
— Ну что ж, я не против дискуссии... Погутарить можно...

Павло Дорошенко і німецький генерал

[ред.]
  •  

— Тут на цій площі, Ваша Поважносте, ми поставимо новий пам'ятник.
— Пам'ятник?
— І знаєте, кому? Прадіду українських націоналістів гетьману Мазепі.
— Після війни. А зараз, пане Дорошенко, нам потрібні не пам'ятники, а люди, українські солдати, віддані новому порядку.
— Україна доведе свою відданість! Ваша Поважносте, двадцять три роки я чекав цієї години! І ось рідний Київ! Я дихаю його повітрям, зараз знову побачу Хрещатик!

 

— Здесь на этой площади, Ваше Превосходительство, мы поставим новый памятник.
— Памятник?
— И знаете, кому? Прадеду украинских националистов гетману Мазепе.
— После войны. А сейчас, господин Дорошенко, нам нужны не памятники, а люди, украинские солдаты, преданные новому порядку.
— Украина докажет свою преданность! Ваше Превосходительство, двадцать три года я ждал этого часа! И вот родной Киев! Я дышу его воздухом, сейчас снова увижу Крещатик!

Яків Середа і Корній Святоха

[ред.]
  •  

— До чого дожили! Сорокову річницю зустрічаємо, га? Нагляділися ми за свій вік-то... І щастя-то, і горя сьорбнули, цікаве життя було! А у цієї дрібноти ще цікавіше буде! Подумати тільки: адже вони сторіччя Жовтневої революції справляти будуть, га? І в обстановці всесвітнього щастя! Ми то вже, звичайно, і це... Хоча ні! Ні, доживемо! Доживемо, ми на те свято їх очима глядіти будемо. Скажу тобі по секрету, Корнію Васильовичу, смерті-то нема!
— Як нема?
— Нема! Нема, нема, тільки, так би мовити, зміна обставин! Розумієш?

 

— До чего дожили! Сороковую годовщину встречаем, а? Нагляделись мы за свой век-то... И счастья-то, и горя хлебнули, интересная жизнь была! А у этой мелкоты ещё интереснее будет! Подумать только: ведь они столетие Октябрьской революции справлять будут, а? И в обстановке всемирного счастья! Мы-то уж, конечно, и это... Хотя нет! Нет, доживём! Доживём, мы на тот праздник их глазами глядеть будем. Скажу тебе по секрету, Корней Васильич, смерти-то нет!
— Как нет?
— Нет! Нет, нет, только, так сказать, перемена обстоятельств! Понимаешь?