Кашпор Ольга Михайлівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кашпор Ольга Михайлівна
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Кашпор Ольга Михайлівна (народилась 21 березня 1982 року, Дружківка, Донецька область) — українська журналістка.

Цитати про себе[ред.]

  •  

Спочатку мені здавалося, що журналістика - це випадковий вибір. В дитинстві я взагалі понад усе мріяла стати водієм трамваю з мотивацією: оце накатаюся![1]

  •  

Звичайно, я буду шукати найкомфортніші умови в плані того, щоб пережити ці вибори, щоб мене якомога менше торкалися всякі політичні забаганки інвесторів, якими б вони не були, чий би це канал не був. Моя мама засмутилася, що дитину не будуть показувати по головному каналу України. В мене такого абсолютно немає. Я би навіть погодилася піти на якийсь не дуже відомий канал, де мені було би затишно, комфортно. І, звичайно, приблизно така сама зарплата була б, тому що маю вже певні розрахунки на майбутнє життя.[1]

Цитати про телевізійні канали та журналістику[ред.]

  •  

На "Інтері" взагалі відсутня як така внутрішня конкуренція. Думаю, вже після виборів там знову буде якась зміна керівництва. Вони вже втратили дуже велику частину колективу, не найгіршу, як мені здається, але у мене немає відчуття, що вони шкодують, що так сталося. Навпаки, є відчуття, що їм абсолютно байдуже, хто буде сидіти в ньюз-румі "Подробиць".[1]

  •  

Взагалі, в нашій країні телебачення ще не стало таким бізнесом, коли власник цього бізнесу розуміє, що йому треба просто добре налагоджене виробництво, високоякісний продукт за всіма стандартами, який приносить прибуток. У нас ще телебачення розглядається як рупор чогось, когось. Особливо багато бажаючих використати першу кнопку, яку дивиться кожен третій глядач країни, здається.[1]

  •  

Гроші - новий виклик. Зараз простіше знайти журналіста, з яким можна укласти угоду. Запропонувати йому гроші і він буде виконувати те, що потрібно. Зараз не треба писати темники, не треба насаджувати якусь ідеологію. Достатньо просто знайти потрібну людину, яка погодиться, і запропонувати їй гроші. Ця людина буде сидіти поруч з тобою в ньюз-румі, і що ти їй зробиш? Скажеш «не бери»? А вона скаже: «Я жити хочу». В цьому сенсі тоді, в 2004-му, ніхто нікого не хотів купувати. Принаймні на Першому Національному.[1]

  •  

На «1+1» була абсолютно нова якість. Я закінчила Інститут журналістики, але писати сюжети мене там не вчили. Це вже було на практиці. На «1+1» було за ким тягнутися. Там була просто зіркова команда, на яку я ще колись давно, не працюючи на телебаченні, дивилася в телевізорі із захопленням.[1]

  •  

Стилістичні помилки – півбіди. Через гіпертрофоване бажання журналіста висловитися небанально в ефір потрапляють двозначні фрази. Для новин це слизька доріжка. У кращому випадку двозначність викличе посмішку, в гіршому – спантеличить.[2]

  •  

Словесний мотлох у новинах чомусь перетворився на ознаку «власного стилю». Журналісти смакують кучеряві речення, відверто графоманять і в запалі з’їжджають у безграмотність.[2]

  •  

Власне, відповідальність, якої немає, також створює умови для засмічення телевізійної мови. Межу дозволених стилістичних експериментів ніде не окреслено. Навіть якщо в ньюзрумі працює стійл-бук – у ньому закріплено максимальну довжину синхронів, мінімальну довжину спідниці, стилістику монтажу – тільки не стилістику тексту.[2]

Цитати про спеціальні проєкти Телевізійної служби новин[ред.]

  •  

Зазвичай, наші спецпроєкти - про складне. А інфотейнмент - найкраща упаковка для складного. У тематичних п’ятисерійних циклах сюжетів, що йдуть в ТСН, ми намагаємося вхопити важливі глибокі тенденції - соціальні, економічні, розбираємося з системними проблемами в країні, беремося за психологію, замахуємося на реформи. Це теми-важковаговики. І щоб глядач подивився у новинах сюжет незвичного для нього формату та хронометражу, застосовуємо інфотейнмент.[3]

  •  

Перше, але не головне - хронометраж. Якщо класичні сюжети тривають 2-3 хвилини, то одна серія спецпроєкту - 6-8-10 хвилин. У нас навіть був досвід 20-хвилинних епізодів у тілі новин. “Дорога на банкову”, приміром, ретроспективна документалістика про шлях усіх колишніх президентів. [3]

  •  

Ми запустилися на початку 2017-го року. Тоді команді ТСН, а зокрема керівнику департаменту Сергію Попову, спало на думку, що є перелік тем, які сильно вибиваються із загальної картини дня і поточних новин. Є історії, які нам хотілося б робити ширше, красивіше з візуальної точки зору. При тому є великий потенціал журналістів, і їм потрібен був майданчик, щоб рости, проявлятися. Ось так для тем, які не вкладалися у звичний хронометраж, ми придумали спецпроєкти ТСН.[3]

  •  

Спочатку шукали ідеальний хронометраж, тон, яким говорити з глядачем, стилістику, жанр. Врешті дійшли до того, що форму щоразу диктує зміст. Це як шити костюм - треба на конкретну фігуру.[3]

  •  

Так, у лютому, коли в Україні не було повного локдауну, а світ лишень починав розуміти, що таке “корона”, ми відчули, що коронавірус - це серйозно. Й одразу розробили спецпроєкт про те, як жити в суворому карантині. Кожен з 5-ти моїх журналістів зняв по одній серії про різні аспекти карантинного життя. Відтак, ми змогли дуже швидко видати мега-актуальний продукт.[3]

  •  

Є ідеї, які народжуються в моїй голові, а потім я їх обговорюю зі своїми журналістами. Деякі історії підказують колеги з ньюзруму. Або, одна тема тягне іншу - як сталося зі спецпроєктом “Жахливо смачно”. Наші журналісти влітку поїхали в різні куточки України знімати “Україна all inclusive”, і майже в кожному регіоні несподівано знайшли дуже незвичні страви української кухні - качка в кавуні на Херсонщини, ковбаса з риби, сухий борщ на інші. Люда Бадалян потім зняла про них окремий спецпроєкт “Жахливо смачно”.[3]

  •  

Секрет успіху в тому, щоб уміти дуже швидко переналаштовуватися, і розуміти, що плани можуть переглядатися. Треба бути готовим до того, що ми сьогодні відчули момент - і вже робимо. Вільних вакансій поки що немає. Але я завжди думаю про розширення команди, тому що грандіозних планів та ідей дуже багато.[3]

  •  

У кожного спецпроєкту була своя вартісна ідея, чим я дуже пишаюся. Кожен спецпроєкт - це акт творчості і велика робота. Але ми нарощуємо м’язи і рухаємося далі. [3]

Про історію написання книги "Війна очима ТСН"[ред.]

  •  

«Я теж звідти», — завжди, ніби вибачаючись, говорю я. "Звідти" - значить з Донбасу. Якщо ти звідти, ця війна дуже твоя. Більше, ніж для решти. І кому, як не тобі, жити цією війною. Краще, звичайно, у бліндажі, чи окопі.Так вважають.[4]

  •  

Через рік після Революції Гідності «1+1» випустив книгу «94 дні. Майдан очима ТСН». Ідея була простою і прекрасною: хронологія протестів, день за днем ​​— основні події, фото, наші, журналістські, записи до «Фейсбуку». Пам'ятаю, як мені в руки потрапив перший надрукований екземпляр. Я відкрила книгу навмання і зникла на весь вечір.[4]

  •  

Але вже за рік пам'ять дала тріщину – інші потрясіння, інша війна. І книга про Майдан — неначе «машина часу» — скористатися може кожен, хто не боїться зустрічі із собою в минулому.[4]

  •  

Братися було боязко. Чужі — особисті — історії, війна. А я ніколи не чула, як свистять кулі. Інтерв'ю, розповідь від першої особи - було б простішим. Але ж ми претендуємо на літературу. Я розуміла: у кожній історії мені буде потрібна якась точка входу, мій п'ятий авторський кут, з якого я буду говорити, не перебиваючи головних героїв. І найважче буде знайти слова, саме ті, які влаштують усіх: і колегу, який довірив мені свою історію, і тих, хто живе з ним у цій історії, і мене, як автора, і керівника проекту, і, нарешті, видавця.[4]

  •  

Щоразу, домовляючись про інтерв'ю, я просила наших військових кореспондентів підготувати 3–4 історії з фронту — самих, самих. "Ті, що ви ніколи не забудете", - пояснювала я. І відразу відчувала незручність — багато хто посміхався у відповідь, кривувато й гірко.[4]

  •  

Я писала їх довго. Довше ніж планувала, і набагато довше, ніж планував видавець.[4]

  •  

У середині літа ми презентували її. Велику, важку та гостро пахнучу друкарською фарбою. Я страшенно переживала: що скажуть мої герої. І ще більше: що скажуть вони, міцні парубки у парадному камуфляжі, які прийшли на презентацію. Вони сказали: дякую. І ще, що хочуть віддати нашу книгу дітям до шкіл. Це було щастя.[4]

Цитати про Майдан та інформаційну війну[ред.]

  •  

Ти розумієш, що сьогодні там стріляють, сьогодні туди пішов твій чоловік і він стоїть по той бік, де стоять демонстранти, але в ефірі тобі треба розповідати про обидва боки... а російські журналісти точно розуміють, що вони на роботі, вони точно знають, що від них чекають в редакції. Коли вимикалась камера, вони могли сказати: "Ми вам заздримо, у нас такого ніколи не буде. Це такий народний спротив!". Але вмикається камера - і вони відпрацьовують заданий темник, якйи давно вже зашитий у їхній голові.[5]

  •  

Як зробити люстрацію - це велике питання, механізмів, на жаль, немає. Можливо, мала б працювати якась поважна громадська організація, профспілка або рух "Стоп цензурі!", куди б входили авторитети у професії, які давали б свої рекомендаційні листи, який був би потрібний при працевлаштуванні. Але я зрозуміла, що це повна фігня, тому що топ-менеджерів каналів не цікавлять жодні рекомендаційні листи, навіть від найповажніших журналістів. Їх цікавить, щоб той журналіст, який прийнятий до них на роботу, виконував ті завдання, які йому тут будуть поставлені. І ці завдання можуть бути різними. Тому публічний осуд може існувати лише всередині нашого цеху.[5]

  •  

Ми не могли програти в інформаційній війні з Росією, бо ми просто не брали у ній участі. Ми намагаємось грати у шахи, суворо дотримуючись правил, а вони шарашать "у Чапаєва". Оце так виглядає наша інформаційна війна з Росією.[5]

Джерела[ред.]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg