Кассандра (поема)

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кассандра перед статуєю Афіни, скульптура Аїма Міллета 1877 року

«Кассандра» — драматична поема української письменниці Лесі Українки, складається з восьми частин та епілогу. Розпочата у 1901 році в італійському курортному місті Сан-Ремо, завершена в Ялті й датована 5 травня 1907 року. За основу сюжету авторка взяла давньогрецький міф про Трою та, зокрема, про віщунку Кассандру, яка пророчила загибель Трої, та ніхто не дослухався до її пророцтв.

Цитати про поему[ред.]

  •  

Велика пророчиця з очима «як холодні і тверді мечі», хоч передбачає майбутнє безпомилково (бо бачить перед очима те, що буде, настільки ж ясно, як і те, що відбувається просто зараз, цю мить), проте — і це дуже важливо! — завжди, на думку оточуючих (так, наприклад, каже Андромаха, дружина Гектора, першого героя серед троянців), «не в пору й недоладно пророкує» (а Кассандра, між іншим, предрікає загибель Гектора ще задовго до того, як ця трагедія реально відбувається!). А молодша сестра царівни, Поліксена, дорікає Кассандрі: «Віщуєш горе завжди, а чому й від кого прийде горе, — не говориш!». А у відповідь чує: «Бо я того не знаю...». Героїня Лесі Українки «з жахом пророкує» — бо змінити страхітливе майбутнє вона не в змозi. При цьому Кассандра бачить тих, на кого богиня злої долі Мойра «наложила руку»[1]. — «Пророчиця чорної долі. Драма Лесі Українки «Кассандра» та її проекції на сучасність»

  — Ігор Сюндюков
  •  

Ся трагічна пророчиця, з своєю ніким не признаною правдою, з своїм даремним пророчим талантом, власне такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй не повірять, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо; вона сама боїться свого пророцтва і, що найтрагічніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій, чи навпаки, події залежать від її слів, і тому часто мовчить там, де треба говорити; вона знає, що її рідна Троя загине, і родина, і все, що їй миле, і мусить сказати те вголос, бо, і, знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли й намагається робити, то діла її гинуть марне, бо — діла без віри мертві суть, а віри в рятунок у неї нема і не може бути; вона все провидить, вона все знає, але не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією людини, що все постерігає несвідомо і безпосередньо («нервами», як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям, — тому вона ніколи не каже: «я знаю», а тільки: «я бачу», бо вона справді бачить те, що буде, але пояснити аргументами, чому воно мусить так бути, а не інакше, вона не може. І пророчий дух не дар для неї, а кара. Її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра[2]. — З листа до Ольги Кобилянської (від 27 березня 1903 року)

  — Леся Українка

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сондюков. — Київ: 2009. — 1040 с. — ISBN 978-966-8152-15-3


Bookmark-new.svg