Театр для мене, перш за все і після всього, — Храм.[1]
Я вірю в кращу будучність народу, я вірю, ні, я певна, що вільний геній цього народу створить нову
вільну національну штуку, і ця штука буде стояти в глибокому органічному зв'язку з інтересами народних мас, буде допомагати їх різнобічному розвитку, їх боротьбі за кращу будучність, за красивого духовно і сильного чоловіка.
— лист до редакції «Слова» («Слово».— 1908.— №4)[2]
Наша Україна надто бідна, щоб її можна було покинути. Я занадто люблю її, мою Україну, і її театр, аби прийняти вашу пропозицію.[3]
— відповідь на пропозицію Олексія Суворіна «ощасливити російську сцену» — перейти примадонною до Малого театру
Особливо цей вияв симпатій захопив увесь Петербург після постави п'єси «Наймичка», коли виступала М. К. Заньковецька. Щось невимовно дивне, неописане трапилось. Це був такий тріумф українського слова, якого воно більш ніколи не зазнавало. М. К. Заньковецька, цей велетень і талант, розгорнула перед публікою такі дивні риси простоти й мистецтва, в яких ця столична публіка, звикла до штучного і через те блискучого виконання імператорських артистів, потонула в тій божественній, художній простоті гри артистки.[4] — про тріумф Марії Заньковецької після прем'єри п'єси «Наймичка».
Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени — ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва і нічим не поступаються знаменитостям — Щепкіну, Мочалову, Соловйову, Нєдєліну. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам'ять на все життя.[6]
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
