Перейти до вмісту

Загублена душа (фільм)

Матеріал з Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія

Загублена душа (іт. Anima persa) — італійсько-французький кінофільм 1977 року, драма з елементами трилеру та готики, поставлена режисером Діно Різі з італійським актором Вітторіо Ґассманом і французькою акторкою Катрін Денев в головних ролях.

Цитати з фільму

[ред.]
  •  

Літня жінка з неприємним запахом з рота. — Фабіо Штольц своєму племіннику про Венецію[1][2]

 

Venezia è una vecchia signora dall'alito cattivo.

  •  

Мені завжди було страшно ... У мене більше немає сил боротися зі своїм страхом, тепер я плаваю в ньому — слова Тіно[3]

  •  

Ти знаєш чому вони замкнені? ... Божевільні, як і діти, знають правду. А люди бояться правди. — слова Фабіо до Тіно, коли вони проїжджали повз психіатричний притулок[4]

  •  

Ти вже знаєш занадто багато, щоб знати не все. — слова Фабіо до Тіно[2]

 

Tu ormai sai troppo, per non sapere tutto.

  •  

Роки, як гумка, яка стирає все. Легка, невидима. Повільно вона проходить по очах, носу, роту та робить все розмитим, непевним, плутаним. Я відчуваю, як ця гумка проходить знову та знову кожної миті. — Еліза Штольц намагається пояснити племіннику причину свого нездужання[2]

 

Gli anni sono come una gomma che tutto cancella. Leggera, invisibile. Piano piano passa sugli occhi, sul naso, sulla bocca e rende tutto sfumato, incerto, confuso. Questa gomma la sento passare e ripassare ogni istante.

Цитати про фільм

[ред.]
  •  

Акторство мало чим відрізняється від психічного захворювання: актор не робить нічого, крім того, що ділиться своєю особистістю з іншими. Це свого роду шизофренія. — Вітторіо Ґассман про роль у фільмі[5]

 

Acting is not much different from a mental illness: an actor does nothing but sharing his personality with others. It’s a kind of schizophrenia.

  •  

…нема достойних чоловіка та дружини; є лише божевільний ентомолог і дитина-наречена, яку він зненаведів, коли вона втратила невинність і стала жіночою. Вигадавши фальшиву смерть для своєї коханої та образ інженера з багатою дружиною, він сподівався тримати свою пристрасть і горе замкнутими на горищі, де міг періодично грати роль божевільного брата з його висячим язиком і поламаними ляльками, а потім знову з’являтися з поправленою краваткою, зачесаним волоссям і перевіреними документами. Софія [Еліза] — зламана лялька, що підігрує, бо ніколи не знала іншого способу; вона була з цим чоловіком з періоду до статевого дозрівання. Крім того, у неї подвійне життя: вона поперемінно стає літньою жінкою, яка здебільшого прикута до ліжка і має проблеми з алкоголем, і маленькою дівчинкою в стрічках і сукні ляльки, яку вона одягає, коли того вимагає хворий коханець. — канадська дослідниця кіно Кєр-Ла Дженіс про відносини персонажів Фабіо/Берто та Елізи/Беби[6]

 

…there is no stately husband and wife; there is only an insane entomologist and fis child bride, who he came to detest when she grew out of innocence and into womanhood. Concocting a phony death for his lover and a bland identity for himself as an engineer with a rich wife, he had hoped to keep his passion and grief locked away in a room upstairs, where he could periodically act out the role of the crazy brother with his wagging tongue and broken dolls, and then re-emarge with tie straightened, hair combed, and id in check. Sofia, the broken doll in question, plays along, as she's never known any other way; she's been with this man since pre-pubescence. She also has a double life: alternating between being the ageing woman who's mostly bedridden and has a drink problem, and the little girl in ribbons and baby-doll dress that she regresses to when required by her sick lover.

Критика

[ред.]
  •  

Це виглядає так, наче цю історію розповідав суперечливий, розсіяний, ненадійний свідок, і справжнє значення роману Арпіно, як невдалого дипломного іспиту, втрачено. — кінокритик Тулліо Кезич про зміни між оригінальним романом Джованні Арпіно й екранізацією[7][8]

 

It is as if the story was told by a confabulating, distracted, unreliable witness, and the truest significance of Arpino’s novel, a flunked graduation exam, got lost.

  •  

Діно Різі зумів зрозуміти та розвинути елементи трилера, створивши фільм, сповнений напруги та підсилений однією з найцікавіших інтерпретацій Вітторіо Ґассмана. Це фільм із яскравими кольорами, темний і загадковий, дуже метафоричний. Увесь фільм пронизаний тонким прихованим насильством, яке переходить від сцени до сцени, ніколи не проявляючись на візуальному рівні. Психологічне насильство дуже далеке від очевидного та часто гротескного, яке зазвичай зустрічається в трилерах. Насильство, яке проявляється в поглядах, у змінах модуляції голосу, у виборі кадрів і, звичайно, у бентежних викриттях, мимовільним свідком яких Тіно стає. По суті, режисер грає зі світлом і тінями, з ясністю і божевіллям, занурюючи нас у реальність, де все не так просто, як здається. — письменник і режисер Карло Бальдаччі Карлі[2]

 

Dino Risi ha saputo cogliere e sviluppare gli elementi del thriller, regalandoci un film carico di tensione e valorizzato da una delle più interessanti interpretazioni di Vittorio Gassman. È un film a tinte forti, torbido ed enigmatico, altamente metaforico. Tutta la pellicola è permeata da un violenza sottile, sottintesa, che striscia di sequenza in sequenza senza mai esplicitarsi a livello visivo. Una violenza psicologica assai lontana da quella palese e spesso grottesca che si trova generalmente nei thriller. Una violenza che si manifesta negli sguardi, nei cambiamenti della modulazione della voce, nella scelta delle inquadrature e naturalmente nelle sconcertanti rivelazioni di cui Tino diventa l'involontario testimone. Il regista, infatti, gioca con le luci e con le ombre, con la lucidità e la follia, immergendoci in una realtà dove niente è così semplice come appare.

Примітки

[ред.]
  1. Curti, 2017, p. 171
  2. а б в г Carlo Baldacci Carli (2006-08-31). Recensione Anima persa (1977). Процитовано 2023-08-26.
  3. Curti, 2017, p. 171
  4. Janisse, 2012
  5. Curti, 2017, p. 172
  6. Janisse, 2012
  7. Tullio Kezich Fatti perversi di gente perbene // La Repubblica. — 1977.
  8. Annamaria Licciardello, Luca Pallanch. Arpino e il cinema. — Centro Sperimentale di Cinematografia, Città di Bra, Fondazione Politeama, 2009. — P. 39.

Джерела

[ред.]