Дрозд Клавдія Георгіївна

Клавдія Дрозд-Буніна

Стаття у Вікіпедії

Клавдія Георгіївна Дрозд-Буніна (нар 9 серпня 1997, Київ, Україна) — українська акторка театру та кіно.

Цитати

• «Я хотіла працювати ветеринаром або в МВС. — А де-то в 11-му класі задумалася над професією журналіста, і збиралася поступати в університет імені Тараса Шевченка. Але там було мало бюджетних місць, та й ті вже всі зайняті. Тому я прийняла рішення і підготувала програму в театральний вуз. Мої батьки говорили: „Подумай добре. Адже професія актора дуже важка, а не так, як вважає більшість. Іноді доводиться недосипати, недоїдати або мерзнути“. Я подумала і все-таки зупинилася на акторстві».
• «У мене акторська родина. І це, можна сказати, було вирішено. Ясна річ, що бабуся до останнього не знала, ми їй нічого не розповідали, тому що я не хотіла її засмучувати — а раптом не вийде. Навіщо? І ось тільки тоді, коли мене затвердили, коли почалися зйомки, мати обережно сказала бабусі, щоб від щастя нічого не трапилося.
  А мати весь час знала і підтримувала мене. Хоча, звичайно, ми не бачимося, вона бачить мене тільки вечорами, тому що зранку за мною приїжджають і забирають на зйомки, вона ще спить, а ввечері я повертаюся пізно. Мати мене всіляко підтримує і завжди допоможе порадою».
• «Так, я раніше плела з ниток муліне браслетики дружби. Думаю, що у мене і зараз вийшло б. У мене навіть є браслетики з моїм ім'ям, я виплітала „Клава Дрозд“ або якісь написи типу „все буде добре“. Я пам'ятаю, що потрібно було пов'язати сім-вісім ниток, потім затиснути між колінами цей хвостик і сидіти, плести. А ще я з атласних стрічок робила браслетики дружби».
• «У людини або є характер, або вона зануда з купою комплексів. Батьки з дитинства виховували в мені почуття гумору і художній смак».
• «Ми ніколи не зможемо стверджувати напевно, як би вчинили в тій чи іншій ситуації, поки не опинимося в ній. Ті, хто мають сформовану точку зору стосовно власної поведінки у передбачуваних умовах, ризикують помилитися та розчаруватися у собі. Можливо, помста — це гріх, за який ми заплатимо чималу суму. Але питання в іншому: чи зможе людина зустріти випробування долі гідно і не влаштовувати пекло раніше, ніж воно мало настати?»
• «Я завжди надихаюсь життям. Це нескінченне джерело ідей, емоцій та досвіду. Також я оточую себе людьми, які нидихають мене робити щось нове. Мені здається, що „вживатися“ у роль — це неточне формулювання. Зверніть увагу на дитину, яка розмовляє по іграшковому телефону. Або тримає в руках палицю, яка для неї не що інше, як міжгалактичний меч. Актору важливо зберегти у собі непохитну віру в диво, яке стається щоразу, коли він починає працювати. У людині є все, вигадувати нічого не треба. Їй потрібно оживити власні почуття, які суспільство умертвляє нормами моралі. У кожному спить бунтар, треба тільки дати йому шанс. Можливо, це буде перший крок до щастя».
• «Хочу зіграти відьму. Таку, щоб усі можливості чорної магії були їй підвладні. А потім щоб моя героїня закохалася і все зло зникло. Практично все, щоб залишилась лише необхідна кількість для рівноваги у світі. А ось на роль людини, яка вважає, що доля — це вирок, я ніколи не погоджуся».