Вогонь і лють

Дональд Трамп складає присягу президента США

Вогонь і лють: всередині Білого дому Трампа (англ. Fire and Fury: Inside the Trump White House) — науково-популярна книга Майкла Волффа. Була опублікована 5 січня 2018 року у видавництві Henry Holt and Company. У книзі детально описаний перший рік президентства Дональда Трампа.

Цитати з книги

Три очільники кампанії не побачили нічого поганого в тому, щоби зустрітися з представниками іноземного уряду в конференц-залі на 25 поверсі Trump Tower, не запросивши туди юристів. Навіть якщо вони не бачили в цьому нічого зрадницького й непатріотичного, хоча я називаю це саме так, вони мали б насамперед проінформувати ФБР. — про зустріч між сином Трампа і групою росіян напередодні виборів у червні 2016 року

Незабаром після 20.00 у день виборів, коли несподіваний тренд, імовірна перемога Трампа, став реальністю, Дон-молодший говорив своєму приятелеві, що батько виглядав так, ніби побачив привида. Меланія була в сльозах, і це зовсім не були сльози радості. Менше, ніж годину, як згадував потім Стів Беннон, збитий із пантелику, збентежений Трамп дедалі більше перетворювався в Трампа, охоплений жахом. Але попереду була остання трансформація: Дональд Трамп раптово став людиною, який насправді повірив у те, що він гідний і цілком здатний стати президентом Сполучених Штатів.

Трамп не отримав ніякого задоволення від своєї інавгурації. Він злився, бо зірки першого ешелону знехтували цією подією. Дратувався через те, що довелося провести ніч у президентському готелі Blair House. Сіпав свою дружину, яка, здавалося, от-от розридається. Увесь день він ходив із таким виглядом, який, за словами його близького кола, у нього буває під час гри у гольф: злий, незадоволений, згорблений, руки бовтаються, брови насуплені, губи піджаті.

Білий дім здався Трампу місцем неприємним і навіть трохи страшним. Він відразу пішов до своєї спальні. Вперше з часів президентства Кеннеді, подружжя у Білому домі зажадало для себе окремі спальні. Трамп відразу ж попросив два додаткові телевізори окрім того, що вже там стояв, а також попросив встановити замок у його кімнаті, проігнорувавши спецслужби, які наполягали на тому, що в них має бути доступ до кімнати.

Вагаючись між ризиками й нагородою, Джаред і Іванка все ж погодилися виконувати обов'язки в Східному крилі. Буквально всі, кого вони знали, порадили їм це зробити. Це було спільне рішення сімейної пари та їхня спільна робота. Вони уклали між собою надзвичайно серйозну угоду: якщо в майбутньому з'явиться така можливість, Іванка висунеться в президенти. Першою жінкою-президентом буде не Гілларі Клінтон, а вона. Стів Беннон, який свого часу придумав молодому подружжю прізвисько «Джарванка» (Джаред і Іванка), за його словами, був у жаху, коли він дізнався про наміри пари.

Вона ставилася до свого батька дещо відсторонено, навіть з іронією, і вона знущалася з того, як він зачісував волосся. А своїм друзям про зачіску тата, вона розповідала, що лисина в нього з'явилася після видалення. Волосся зачесане назад і зафіксоване лаком. Для більшої комічності вона каже, що свій колір тато має за допомогою фарби від сивини під назвою Just For Мen («Тільки для чоловіків»). Чим довше тримаєш її на голові, тим темніший колір. Але Трамп нетерплячий, тому він помаранчевий блондин. — про Іванку Трамп

«Назви мені три речі, на які президент хоче звернути особливу увагу, — попросила пані Уолш. — Які три пріоритети Білого дому?». Це було найочевидніше питання. На нього має дати відповідь кожен кандидат у президенти, задовго до свого переїзду до Білого дому. Але Трамп був президентом уже шість тижнів, а пан Кушнер так і не зміг відповісти. «Так, — сказав він Уолш. — Напевно, нам потрібно буде про це поговорити».

Руперт Мердок, який пообіцяв заїхати привітати новообраного президента, запізнювався. Коли хтось із гостей збирався іти, вкрай збуджений Трамп запевняв їх, що Руперт уже під'їжджає. «Він один із великих, останній із великих. Ви повинні залишитися і подивитися на нього», — говорив пан Трамп. Досі не усвідомлюючи, що тепер він — наймогутніша людина у світі, Трамп за звичкою намагався заручитися підтримкою медійного титана, який, не приховуючи свого презирства, одного разу назвав Трампа шарлатаном і дурнем.

Мердок був далеко не єдиним мільярдером, який зневажливо ставився до Трампа. За кілька років до виборів Карл Айкан, дружбою з яким Трамп часто хизувався і якого обіцяв призначити на високу посаду, відкрито висміював свого приятеля-мільярдера (про якого казав, що той навіть близько не мав мільярда статків).

Практично ніхто серед тих, хто знав Трампа, не мав щодо нього жодних ілюзій. Це було чи не єдине, що в ньому приваблювало: він був тим, ким був. Блиск у очах, жадоба до поживи в душі. Проте зараз він був президентом-електом, а у джиу-джитсу реальності це змінювало геть усе. Кажіть що хочете — а йому це вдалося. Він висмикнув меч із каменя. Це вже щось значить. Це значить усе.

Мільярдерам довелося змінити своє ставлення. Це довелося зробити всім з оточення Трампа. Персонал його передвиборчої кампанії, що раптом опинився за півкроку до посад у Західному крилі Білого дому, тобто тих посад, які змінюють не лише особисту кар’єру, а й історію країни, мав по-іншому подивитися на цю дивакувату, складну, інколи кумедну й на перший погляд некомпетентну людину.

Його обрали президентом. Тобто він був, як це полюбляла повторювати Келліенн Конвей, за визначенням «персоною президентського рівня». Досі ще ніхто не вбачав у ньому людини, що поводиться відповідно до президентського рівня, тобто чемно виконує політичні ритуали з відповідними кивками, поклонами та стриманістю й демонструє хоча б якусь здатність до самоконтролю.

Людей не з кола Трампа почали запрошувати до роботи, і вони приймали пропозиції — попри своє очевидне враження про цю людину. Джим Меттіс, чотиризірковий генерал на пенсії, один із найповажніших командирів американської армії; Рекс Тіллерсон, головний виконавчий директор нафтової корпорації ExxonMobil; Скотт Прюїтт та Бетсі ДеВос — лояльні послідовники Джеба Буша — тепер усі вони були свідомі того, що, хоча Трамп і дивакуватий, навіть абсурдний персонаж, його обрано президентом.

У ближчому спілкуванні Трамп направду не був схожим на помпезного й войовничого чоловіка, який збирав цілі натовпи збуреного люду під час своєї кампанії. Він не був ані лютим, ані страхітливим. Можливо, він був найбільш криклививим, задерикуватим і схильним до застрашування кандидатом у президенти в історії США, проте у приватній розмові він мало не заколисував.

Його надмірна самовдоволеність зникала. Все довкола розцвітало. Трамп був оптимістом — принаймні щодо себе. Він був милим і не шкодував компліментів — цілком зосереджував на вас свою увагу. Він жартував, інколи навіть про самого себе. Він був украй енергійним — Зробімо це, хай там що, зробімо це! Він не був жорстким типом. Він був «мавпою з великим добрим серцем», як сказав про нього Беннон без жодного наміру зробити йому комплімент.

Практично всі професіонали, яким доводилося працювати з Трампом, стикалися з гіркою дійсністю — Трамп, по суті, не знав практично нічого. Не було такої теми, за винятком, можливо, будівельних конструкцій, на якій він більш-менш розумівся. Він намагався поверхнево розібратися в усьому по ходу справи. Про що б не зайшлося — складалося враження, що він почув про це годину тому, і то лише краєм вуха. Проте кожен член команди Трампа переконував себе в протилежному, бо вони усвідомили найважливіше: його обрали президентом. Вочевидь, у ньому щось було.

Трамп, який під час своєї кампанії найбільше хвалився вмінням вести переговори і домовлятися, був насправді вкрай неуважний до деталей і взагалі — жахливий перемовник. Проте люди з його кола вважали, що Трамп усе ж вміє діяти інстинктивно. Це влучне визначення. У ньому була якась сила — він умів зробити так, щоб ви йому повірили.

Сини Дональда Трампа – 39-річний Дон-молодший та 33-річний Ерік – існували в нав’язаних батьком інфантильних відносинах із ним: ця роль турбувала їх, але вони прийняли її з професіоналізмом. Вони грали роль спадкоємців Дональда Трампа й осіб, «присутніх при ньому».

Сам Трамп полюбляв час від часу зауважувати, що коли Бог роздавав мізки, його синам нічого не дісталося, бо вони сиділи в іншому кінці кімнати – але ж Трамп мав схильність знущатися з кожного, хто міг би бути розумнішим за нього. Їхню сестру Іванку, вочевидь, далеко не генійку від природи, призначили на роль «розумниці» в сім’ї, а її чоловік займався сімейними оборудками. Тому Дону та Еріку залишилися тільки доручення й адміністративна робота.

Трамп дозволяв будь-кому змагатися за його прихильність – досить звична річ для сімейної компанії. Компанія була уособленням його: вона існувала завдяки його імені, особистості та харизмі, тож найвище становище в ній було зарезервовано для того, хто найкраще служитиме йому.

На початку червня, трохи більш як за місяць до Республіканського національного конвенту, Джаред та Іванка вирішили, що заради кампанії, заради бізнесу Трампа потрібне втручання. Дійшовши порозуміння на ґрунті спільного інтересу з Доном-молодшим та Еріком, Джаред та Іванка наполягали, що треба об’єднаним фронтом переконати Трампа вигнати Левандовські. Дон-молодший, який відчував утиски не лише з боку Левандовські, а й з боку Джареда, вхопився за цю можливість.

9 червня 2016 року Дон-молодший, Джаред і Пол Манафорт зустрілися в Trump Tower з кількома сумнівними особами, які обіцяли їм інформацію, що компрометує Гілларі Клінтон. Дон-молодший, якого підбурювали Джаред та Іванка, намагався вразити свого батька тим, що отримав матеріали, які могли би дати поштовх кампанії. [...] Це була історія – або й не історія – не про злочинних геніїв та інтриганів, а про нерозумних, відсталих людей, таких простодушних і безтурботних, що з ентузіазмом почали плести змову серед білого дня на очах у всіх.

Trump Tower

Будівля Trump Tower біля Tiffany, на той момент штаб-квартира популістської революції, раптово почала нагадувати космічний корабель прибульців — Зірку смерті на П’ятій авеню. Поки чудові, хороші й абмітні, але тим не менш злі протестувальники й роззяви прямували до дверей свого наступного президента, навколо будівлі поспіхом зводили схожі на лабіринт барикади, щоб захистити його

Передвиборчий закон про передання справ президентської адміністрації від 2010 року передбачає фінансування для обраного президента, зокрема для початку перевірки тисяч кандидатів на посади в адміністрації, для формулювання засад, які визначатимуть перші кроки нового Білого дому, та для підготовки процесу передання інших відомчих справ 20 січня. Під час кампанії губернатор штату Нью-Джерсі Кріс Крісті, номінальний голова перехідної адміністрації Трампа, мусив переконливо втокмачувати кандидату, що той не може спрямувати ці кошти на інші потреби, що закон вимагає від нього витратити ці гроші та підготувати план передання справ, навіть якщо він і не має в ньому потреби. Трамп розчаровано заявив, що більше не хоче про це чути.

Наступного дня після виборів найближчі радники Трампа раптом виявили нетерпляче бажання взяти участь у процесі, який майже всі ігнорували, і відразу ж почали звинувачувати Крісті в тому, що той не докладає достатніх зусиль для підготовки зміни адміністрацій. Малесенька команда перехідної адміністрації поспіхом переїхала з центру Вашингтона до Trump Tower. Це, напевно, було найдорожче приміщення з усіх, у яких будь-коли доводилося розташовуватися перехідним адміністраціям (і президентським виборчим штабам, до речі, теж). І в цьому почасти полягала й суть. Це було послання цілком у стилі Трампа: ми не лише аутсайдери, ми ще й могутніші за вас, інсайдерів. Багатші. Знаменитіші. І приміщення в нас краще.

І, звісно ж, це приміщення було персоналізоване: на дверях висіла табличка з його ім’ям. Сходи вели до триповерхових апартаментів, значно просторіших за житлові приміщення Білого дому. Тут був його приватний офіс, який він займав із 1980-х років. І тут-таки, під надійним контролем самого Трампа, а не Вашингтона з його «болотом», на окремих поверхах розмістилися офіси виборчої кампанії — й тепер уже перехідної адміністрації.

Інстинктивною відповіддю Трампа на цей несподіваний, якщо не сказати геть абсурдний, успіх було не зніяковіння. Навпаки — він хотів у певному сенсі повихвалятися своєю перемогою. Інсайдерам, чи майбутнім інсайдерам, із Вашингтона доведеться прийти до нього. Trump Tower ураз затьмарив Білий дім. Кожен, хто приходив побачити новообраного президента, визнавав і приймав уряд аутсайдерів. Трамп змушував їх пройти через те, що інсайдери весело називали «прогулянкою злочинця» перед пресою та роззявами всіх гатунків, — акт поклоніння, якщо не приниження.

Потойбічна атмосфера Trump Tower відволікала увагу від того, що з-поміж нечисленних прибічників Трампа, на яких раптово впала відповідальність сформувати уряд, майже ніхто не мав відповідного досвіду. Ніхто не мав досвіду політичної боротьби. Ніхто не мав досвіду розроблення політичних стратегій. Ніхто не мав законодавчого досвіду.

Політика — це мережевий бізнес, у якому важливо знати людей. Але на відміну від інших новообраних президентів, хоча вони всі, безперечно, мали власні управлінські недоліки, у Трампа не було напрацьованих за роки кар’єри політичних та урядових контактів, до яких він міг би звернутися. Він заледве мав власну політичну організацію.

Упродовж більшої частини останніх 18 місяців, проведених у турі, кампанія трималась на трьох ключових особах: менеджері Корі Левандовські (доки його не змусили піти за місяць до Республіканського національного конгресу), його речниці, наближеної особи та стажерки, першої найнятої працівниці кампанії, 26-річної Гоуп Гікс, та самого Трампа: «стрункий», «жорстка» та «інстинктивний». Як з’ясував Трамп, що з більшою кількістю людей доводиться мати справу, то важче розвернути літак і встигнути повернутися додому до ночі.

У серпні він почав залучати до кампанії професіоналів, які, втім, навряд чи зналися на політиці. Це була відчайдушна спроба уникнути неминучого приниження. Але з цими людьми він пропрацював лише кілька місяців. Райнс Прібус, готуючись до переходу з РНК до Білого дому, із тривогою зауважував, як часто Трамп брав людей на роботу поспіхом: із багатьма з них він ніколи раніше не зустрічався, але пропонував посади, важливості яких повною мірою не усвідомлював.

Ейлз, ветеран адміністрацій Ніксона, Рейґана та Буша, дедалі сильніше непокоївся через те, що новообраний президент не зосередився відразу ж на побудові в Білому домі структури, що мала б служити йому й оберігати його. Він намагався вразити Трампа розповідями про жорсткість опозиції, з якою йому доведеться зіткнутися. — Тобі потрібен сучий син на посаді голови твоєї адміністрації. Сучий син, який знатиме Вашингтон, — сказав Ейлз Трампу невдовзі після виборів. — Ти захочеш бути сам собі сучим сином, але ти не знаєш Вашингтона. І Ейлз мав пропозицію: — Спікер Бейнер. — Хто це? — спитав Трамп.

Трампових друзів-мільярдерів непокоїла його зневага до компетентності інших і кожен намагався переконати його у важливості людей — тих багатьох людей, які знадобляться йому в Білому домі й які розуміють Вашингтон. Твої люди важливіші за твою політику. Вони і є твоя політика.

ЗМІ

Вечерю Асоціації кореспондентів Білого дому було заплановано на 29 квітня, сотий день президентства Трампа. Ця щорічна вечеря, що колись була подією для інсайдерів, перетворилася на можливість для медіаорганізацій прорекламувати себе, запрошуючи до своїх столиків відомих людей, більшість із яких не мали нічого спільного ані з журналістикою, ані з політикою. Це стало причиною гучного приниження Трампа в 2011 році, коли Барак Обама виокремив саме його як об’єкт глузування. За легендою Трампа, саме ця образа спонукала його балотуватися в президенти в 2016 році.

Невдовзі після прибуття команди Трампа до Білого дому всі почали сушити собі голову вечерею Асоціації кореспондентів. Одного зимового дня в кабінеті Келліенн Конвей на другому поверсі Західного крила вона та Гоуп Гікс провадили дуже напружену розмову про подальші кроки. Ключова проблема полягала в тому, що президент не був схильний ані жартувати про себе, ані веселити публіку загалом, принаймні не в тому сенсі, що Конвей визначала як «дотепність». [...] Конвей сказала, що «він не цінує уїдливого гумору». — Його стиль більш старомодний, — додала Гікс. Вони обидві чітко бачили, що вечеря Асоціації кореспондентів — нерозв’язна проблема, і продовжували називати майбутню подію «несправедливістю». Загалом, так вони характеризували й ставлення ЗМІ до Трампа. — Вони неправильно трактують його образ. — Вони не дають йому права на помилку. — Із ним просто поводяться інакше, ніж поводилися з іншими президентами.

Ситуацію для Конвей і Гікс ускладнювало ще й розуміння, що президент не бачить: брак пошани до нього в ЗМІ — почасти наслідок політичного розколу, внаслідок якого він опинився на одній зі сторін. Натомість він сприймав усе як глибоко особисті нападки. Йому здавалося, що ЗМІ геть несправедливо, упереджено переходили на його особистість, бо просто не любили його. Так жорстоко глузували з нього. Чому? Намагаючись трохи розрадити двох жінок, журналіст переказав чутку про те, що Ґрейдона Картера, редактора журналу Vanity Fair, розпорядника однієї з найбільших вечірок вікенду вечері Асоціації кореспондентів та впродовж десятиліть одного з головних мучителів Трампа в ЗМІ, невдовзі попруть із журналу. — Справді? — спитала Гікс, підстрибуючи. — О боже, я можу сказати йому? Це буде нормально? Йому сподобається. І вона побігла вниз сходами до Овального кабінету.

Цікаво, що Конвей та Гікс втілювали різні сторони тієї проблеми, яку президентське альтер еґо мало у відносинах зі ЗМІ. Конвей була запеклим ворогом медіа, транслятором послань, який завжди бачив скалку в чужому оці й гарантовано викликав у ЗМІ пароксизми гніву проти президента. А Гікс була довіреною особою, яка завжди намагалася виграти для президента паузу та домогтися кількох добрих слів у тих ЗМІ, до яких він був справді небайдужий, — тобто в тих, що найдужче його ненавиділи. Проте попри відмінності в їхніх медіафункціях та темпераменті, обидві жінки здобули визначний вплив у адміністрації як ключові службовиці, відповідальні за вирішення найбільш нагальної проблеми президента — його репутації в ЗМІ.

Хоча Трамп був класичним мізогіном, йому краще працювалося з жінками, ніж із чоловіками. Першим від довіряв, других — тримав на відстані. Він любив і потребував своїх «офісних дружин», їм він довірявся у своїх найважливіших особистих проблемах. За словами Трампа, жінки просто відданіші й надійніші за чоловіків. Чоловіки, можливо, більш вольові й компетентні, але вони частіше переслідують власні цілі. Жінки за своєю природою — принаймні так її розумів Трамп — більше схильні зосереджувати свої цілі на чоловікові. На такому чоловікові, як Трамп.

Те, що донька Іванка стала його найближчою довіреною особою, або що його помічницею-стажеркою була жінка, — не проста випадковість і не вияв гендерної рівності в доборі працівників. Він відчував, що жінки, або принаймні такі жінки, що йому подобалися — позитивні, безвідмовні, віддані, — до того ж гарно виглядають і розуміють його. Усі, хто успішно працював на нього, розуміли, що його потреби та особисті дивацтва, яким належало ретельно приділяти увагу, завжди мали підтекст; у цьому він не надто відрізнявся від інших надзвичайно успішних людей.

Він сподівався від інших якнайкращої обізнаності в його дивацтвах, ритмах, забобонах і невисловлених бажаннях, і чекав, що йому постійно догоджатимуть. Він потребував особливого, надзвичайно особливого ставлення. Як він пояснював одному другові — такий собі вияв самоусвідомлення — «жінки загалом розуміють це краще, ніж чоловіки». Власне, це розуміли жінки, які зробили для себе вибір толерувати, не тримати в голові, сприймати як жарт або гартування його повсякденну мізогінію та постійний сексуальний підтекст, що іноді вкрай недоречно поєднувалися з батьківською риторикою.

Цитати про книгу

До численних парадоксів президентства Дональда Трампа можна додати те, що людина, яка не читає книжок, спричинила видавничу сенсацію… Стільки полум’я не було з часів виходу останнього Гаррі Поттера. Майстерність Вулффа до викриття, його в’їдливість, цинізм і чуття до людської слабкості, особливо коли справа стосується багатіїв та знаменитостей, робить його ідеальним для цієї роботи. — The Economist

	Уже давно я не читав чогось настільки сумного і гнітючого, як та колекція пліток, викриттів, інтриг, злості, підлості й дурості, яку об’єднав у своїй книжці, зібравши свідчення трьохсот людей, пов’язаних із новим американським режимом, журналіст Майкл Волфф. Якщо вірити йому, нова адміністрація складається з неосвічених політиканів та інтриганів, які об’єднуються чи ворогують і чубляться в шаленій боротьбі за те, щоби здобути позиції чи захистити ті, які вже мають завдяки верховному божеству – Дональдові Трампу. — El fuego y la furia. El País, 18.01.2018
	— Маріо Варгас Льйоса

	Коли читаєш «Вогонь і лють», створювалося враження, що політичне життя Сполучених Штатів приваблює тільки невиправні посередності, сліпі до ідеалізму і будь-якого альтруїстичного чи великодушного наміру, в яких нема ні ідей, ні принципів, ні цінностей, які жадібні до грошей і влади. Мільярдери відіграють основну роль у цьому сюжеті і з потемків смикають за ниточки, які приводять в дію парламентарів, міністрів, суддів і бюрократів. Сам Трамп відчуває до них нездоланну симпатію, особливо до Руперта Мердока, попри те, що в цьому випадку немає ні найменшої взаємності. Навпаки: медіамагнат ніколи не приховував своєї зневаги до Трампа. — El fuego y la furia. El País, 18.01.2018
	— Маріо Варгас Льйоса