Перейти до вмісту

Ван Ань-і

Матеріал з Вікіцитат
Ван Аньї
Стаття у Вікіпедії

Ван Аньї (王安憶, 1935 ) — сучасна китайська письменниця, представниця «молодої літератури». Віцепрезидентка Союзу китайських письменників, голова Шанхайського відділення Союзу письменників, професорка університету Фудань.

Цитати[ред.]

  •  

Десятиріччя Культурної революції припало на мої дванадцять-двадцять два роки. З дитини, яка не мала жодного уявлення про життя і світ, я перетворилася на дорослу, яка знає вкрай мало[1]. — Зі спогадів

  •  

Однак повинен оберігати свою особисту історію, не хочу її розголосу, бо вона стосується кохання. Тому я й вирішив розповісти дядькову історію, але заховати в неї свої ідеї. Така поведінка егоїстична й схожа на злодійську, проте бажання розповісти історію таке велике! Життя таких людей, як ми, й полягає в тому, щоб із дійсного робити вигадане, а потім утвердивши його, вже з вигаданого вдруге витворювати іншу дійсність[2][3]. — З роману «Дядечкова історія»

Про Ван Аньї[ред.]

  •  

Джу Чжіцзюань – мати Ван Аньї, писати почала раніше за дочку, але її все частіше сприймають як літературну наступницю. Так вони й ходять сторінками історії літератури вічною парою: дві письменниці, дочка-класик і мати-епігонка. Розмов про одну неможлива без згадки про іншу[1]. — З есею «Ван Аньї»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  Ганна Улюра
  •  

Ван Аньї – найвпливовіша представниця письменницької генерації, чия юність припала на час Культурної революції. Це китайське «втрачене покоління», вирване з нормального життя, куди потім пропонували повернутися, не повідомивши як[1]. — З есею «Ван Аньї»

  — Ганна Улюра
  •  

В одній із її повістей старий режисер увесь час апелює до «Сивої дівчини», наприклад, — «взірцевої опери». Там юнка, щоб не ставати наложницею поміщика, тікає в гори, де видає себе за Білу богиню, краде жертви і вбиває кількох невдоволених прочан. У фіналі її рятує китайська армія й вона стає членом компартії. Нові боги, але давні перевірені методи. Та старий театральний режисер, який не може дати ради життю, що аж занадто пришвидшилося, — все одно один із улюблених персонажів Аньї[1]. — З есею «Ван Аньї»

  — Ганна Улюра
  •  

Починала Аньї з серії оповідань про дівчинку Веньвень, від імені якої писала (авторська маска до обличчя прилягала нещільно) і якій делегувала свою біографію. Дівча зростає в інтелігентній родині, залюблюється в Шанхай, спостерігає, як звинувачують у «правизні» батька (ганьба всій родині!), як закривають з початком Культурної революції школи, і заздрять хунвейбінам[1]. — З есею «Ван Аньї»

  — Ганна Улюра
  •  

Один із найважливіших досвідів у циклі про Веньвень, який Веньї опрацьовуватиме й надалі, — роки «перевиховання» на селі. Показово, що Веньвень мандруватиме тими ж районами сільського Китаю, що й героїні Джу Чжіцзюань за двадцять років до того[4]. — З есею «Ван Аньї»

  — Ганна Улюра
  •  

Особистість у Аньї постає не завдяки середовищу, а всупереч його впливам. Чи варто дивуватися, що сама авторка зве свою прозу «антиреалістичною», щоби підкреслити дистанцію від соціально орієнтованої прози попередників? Такі її твори будуть написані від нейтральної третьої особи вже наприкінці 80-х. У 70-х вона користається будь-якою нагодою повернутися до благополучного Шанхаю, до батьківської домівки, але це вдасться їй тільки за три роки[4]. — З есею «Ван Аньї»

  — Ганна Улюра
  •  

Маленька кімнатка, маленькі зарплати, зайвий рот. І Шанхай, який так манив здалеку, скидається на пекло. Тільки питання масштабу актуальне, і все. Інтонаційно цей текст справді дуже схожий на повоєнну прозу 1920-х про повернення тих, кого вже не чекають[4]. — Про оповідання «Кінцева станція»//З есею «Ван Аньї»

  — Ганна Улюра
  •  

Аньї підкреслює свою спорідненість із «втраченим поколінням» навряд чи свідомо, але їхні тональності справді подібні. Її головна тема – плин часу, настільки швидкий, що людина може його наздогнати, тільки занурившись у спогади. […] Для цього прозі Аньї потрібно без ліку ретроспекцій і флешбеків, а такі підходи воленс-ноленс творять інтонацію меланхолічну, навіть печальну, як пережите повторно розчарування[4]. — З есею «Ван Аньї»

  — Ганна Улюра
  •  

Еротичне кохання в її світі – це сексуальна політика насамперед. Чоловіки тут безсилі, зламані на старті жорсткою і фальшивою дисциплінарною системою[4]. — З есею «Ван Аньї»

  — Ганна Улюра
  •  

«Дядечкову історію» вважають першим постмодерністським романом у китайській літературі. […] В «Історії» є два герої – обидва чоловіки: письменник молодшої генерації (одноліток Аньї) і письменник старшої генерації (ровесник Джу Чжіцзюань). І молодший реконструює історію старшого, який за випадкових обставин зажив слави чи не дисидента[3]. — З есею «Ван Аньї»

  — Ганна Улюра
  •  

У «Фінальних акордах» Аньї старий директор театру помічає, як на стіні поблизу робітники пишуть якісь слова. Він придивляється, що то будуть за гасла і який новий поворот чекає на політику, від котрого залежить доля його театру, — адже сам використовує «адмінресурс» народного театру, щоб рятувати з голодних сіл молодь. А на стіні тим часом пишуть меню ресторану. І театр його от-от прикриють. Це хороше оповідання, і палімпсести гасел на стінах – добра в ньому метафора. Такі палімпсести пише і сама Аньї: за її постмодерністською прозою де-не-де та й проступають часом материні революційні агітки. Погано зафарбували, либонь, ту стіну поблизу[3]. — З есею «Ван Аньї»

  — Ганна Улюра

Примітки[ред.]

  1. а б в г д Ніч на Венері, 2020, с. 403
  2. Пер. Надії Кірносової
  3. а б в Ніч на Венері, 2020, с. 405
  4. а б в г д Ніч на Венері, 2020, с. 404

Джерела[ред.]