Анджей Бобковський

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анджей Бобковський
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Анджей Бобковський (пол. Andrzej Bobkowski, 1913–1961) — польський письменник. Відомий як прозаїк та есеїст.

Цитати[ред.]

  • Буває, що красу так само важко витримувати, як і біль. Можна її знести тільки до певної межі, переживаючи до певної глибини. І потім внутрішньо зімліти. (С. 39)


  • Будьмо щирі, але так по-справжньому: еміґрація — це не втеча ДЛЯ Польщі, це втеча ВІД Польщі, від могил, від нещасть, від вічних марних зусиль. Це втеча від вічної мороки, від вічної праці без винагороди, від ентузіястичної смерти. Можна ховатися за різні причини: в осаді залишиться звичайне і дуже людське почуття права на щастя. Не можеш пізнати його там — шукаєш деінде. Звичайно, якщо не маєш схильности до самотерзання, а також до вишукування піднесених причин цього. (С. 596)


  • Віра у щось насправді є нічим іншим, як костуром, що підпирає кульгаві думки. Розрив із тим, кого любиш або кохаєш, часто саме тому є таким прикрим і важким, що це розрив із самим собою. (С. 59)


  • Властиво людина завжди повинна бути як білий аркуш паперу, на якому є місце для всього. А насправді люди дуже швидко перетворюються на зошити в клітинку, лінійку або взагалі на бухгалтерські книги. Пишуть себе лише в один спосіб, бо це «краще» виглядає. Мені часто видається, що так званий розум є найбільш брехливим кутком людської душі. Гніздилище бацили найзгубнішої брехні. Дуже часто. (С. 59)


  • Друга річниця вибуху цієї війни. Мені не хочеться вірити. Досі вдалося, вдалося вижити. Досі мені щастило. Мені соромно, але попри все, що нас дотепер спіткало, я ще ніколи в житті не відчував себе таким щасливим, як у ці роки, навіть у ці два роки війни. Ще ніколи не почував себе так добре. Пишу це при повній свідомості і не можу собі цього пояснити. Але відчуваю це і нема на те ради. Можливо, в цю хвилину я є єдиним екземпляром такого роду? Мене захоплює життя, це чудове, соковите життя, цей Париж в часі війни, кожен день. (С. 211–212)


  • Запахи будять спогади і наповнюють імлою туги… Розмовляємо. Коли ми вдвох і самі, найбільше відчуваємо повноту всього. Любов і приязнь… Треба тільки розуміти, завжди намагатися розуміти. Любов? — Як усе, так і це вимагає праці — звичайної, щоденної. Навіть любові не можна пускати без керма, на вітер. Ніщо так не може ввести в оману, як так звані «непомильні інстинкти». (С. 509)


  • Зовсім не важко описати помічені речі. Набагато важче помічати. Справжній письменник не той, який добре пише, а той, хто найбільше помітить. (С. 598)


  • Істинна мудрість та істинна віра — це не віра в досконалість того, що одного разу виявилося досконалим, а вміння тратити віру у відповідний момент. Це також готовність завжди відступити до нуля. (С. 414)


  • Коли одного разу вода по-справжньому помутніє, то треба багато часу, щоб бруд знову осів на дні. Помутніння є сьогодні суцільне, тотальне. У всьому. Змінився світ, змінилися люди, думки, напрямки, ідеї. Повернення до «перед цим» неможливе. Але тоді що? Вплив людини на те, що обіймає загальна назва «еволюція», по суті дуже обмежений. Справжній кінцевий результат є перемогою сил, які стикаються під поверхнею, невидимі, беруть гору. Ці сили важко спрямувати. Їх можна розплутати, але ними важко керувати, як і важко керувати вогнем чи повінню. (С. 521)


  • Людину, цю вічну несподіванку, не вкладеш у систему. Якби сьогодні хтось запитав мене, в який устрій, ідеологію чи систему вірю — я мав би клопіт. Не вірю в жодний устрій. Всі ідеології маю десь, а системами стосовно до людини — погорджую. Радше схильний був би відповісти, що вірю в кожен устрій, ідеологію чи систему, де справді йде мова про людину. Дати людині ЖИТИ — ось єдина система й ідеологія. Дати жити, а не НАКАЗАТИ жити, залишити їй вибір мети власного життя, а не накидати згори. І припинити славословити смерть. (С. 404)


  • Ми скандально хочемо вірити, хочемо вчепитися за якийсь інший пліт, відчепившись від релігії, цього «опіюму для народу». І що? І тому наркотизуємося ординарними суроґатами. Комунізм сьогодні є таким самим «опіюмом для народу», як колись релігія. Однак він має ту ваду, що його можна експериментально випробувати. І на цьому він спіткнеться. Бо все ще існує віра, що людина не є цілковитим дурнем, що покоління за поколінням, нескінченно, не вдасться обдурювати. (С. 511)


  • Найважливіше є ЗАРАЗ і не треба боятися випити це ЗАРАЗ до кінця, потім відкинути і подумати, як найліпше використати наступне ЗАРАЗ. Тут мене дивує тільки одне: це не є ані Carpe diem Горація, ані après nous le déluge. Для першого треба спокою, для другого знуджености або втоми. Не знаю. (С. 76)


  • Нижче від певного рівня неможливо бути людиною. Можна посідати всі людські риси, триматися, але коштом жахливих зусиль, які напевно спотворюють душу. Посідання чи отримання певної культури без одночасної можливости хоча б часткового задоволення потреб, які вона породжує, веде людей до більш або менш небезпечних для оточення збочень. Моральні чи духовні голодомори набагато небезпечніші, ніж фізичні. Легше втамувати фізичний голод, голод духовний триває і навіть зростає, коли перший було втамовано. (С. 536)


  • Потім сідаю у фотель і читаю. Мені так добре. Нераз, коли світить сонце, і в карколомному темпі ганяю по вулицях на велосипеді, я такий щасливий як ніколи в житті. Я відкрив усмішку думки. Не знаю, як інакше це назвати. Мені хочеться блазнювати перед самим собою, для себе самого робити дурниці; мене розпирає якась дурна радість і легкість. Все мені подобається, все навколо наче музика. Настрої окремих вуличок, які вловлюєш мимохідь, крутяться в мені ніби пари у танці, кожна в іншому одязі. Я великими ковтками п'ю щось таке, чого не можу окреслити. Молодість? Мені добре, бо я молодий і сильний; мені добре, бо я є собою і думаю так вільно, як ще ніколи. І маю Басю. Чого мені ще треба? (С. 213)


  • Праця, праця… Цей міт праці нашої епохи — вбивчий. Праця, праця, працюємо, працює… Людей одурюють працею, створюється релігія праці, з праці робиться мета — єдина і правдива. Мабуть, за жодної епохи не було стільки «єдиних» та «правдивих» речей. Мало того: всі найжахливіші види праці ґлорифікують. Весь підхід нашої епохи до проблеми праці — збочений. І сьогодні я зовсім не сміюся й не глузую з того, що 1936 року Франція утворила «Міністерство розваг» (Ministère de Loisiris). Міт праці, збочення на пункті праці довели до того, що більшість людей не знає, що робити у вільні хвилини. Працювати може кожен, відпочивати й нічого не робити — мало хто. Тимчасом культура — це також мистецтво «нічогонероблення». (С. 516)


  • Сутнісні причини зла сьогодні криються насамперед у незрозуміло високому потенціялі АКЦЕПТАЦІЇ будь-чого: люди стали такі ж терплячі, як папір. (С. 111)


  • Тільки людина — не фікція, все інше — фікція. Весь світ може бути вітчизною і кожна людина братом. Бо світ — це людина, передусім людина. (С. 592)


  • У швидкому обміні думками, часто півтонами, визначаємо положення, окреслюємо позицію, в якій ми опинилися. Нас навчили все сприймати дослівно, відучили мислити «з толеранцією». Нас навчили надавати значення словам, а не сенсові. Відівчили шукати сенс, плутаючи словами сліди розважливих пошуків. Ціле дев'ятнадцяте століття робило не що інше, як вчило людей надавати значення словам, які з більшим чи меншим почуттям відповідальности промовляють великі мислителі. Ми загрузли в темній схоластиці, яка довела, можливо, до найбільшого парадоксу наших часів: покоління, виховане в культі дійсности, цілковито втратило її відчуття. Сьогоднішня людина у більшості випадків нагадує барограф. Як барограф фіксує зміни тиску, не знаючи і не розуміючи сенсу явищ, які він реєструє, так людина фіксує дійсність, не усвідомлюючи глибше, що діється. Дійсність фіксується як стрибки страху, страждання, безнадії, хвилевого відпруження, припливу надії. Але крива цих змін — тільки результат, це не дійсність, не її сутність і сенс. Vous savez, Сент-Бев десь сказав: Il faut subir son temps, pour agir sur lui. Треба витримати (як біль, як муку) свою епоху, щоб на неї впливати. Але не у сні, не під наркозом. Є операції, які не можна робити під наркозом, навіть місцевим. Нашу епоху не можна оперувати, присипляючи її оптимізмом та ідеалізмом — винятковістю. Бо щораз більше йдеться не тільки про права людини, але й про людину взагалі. (С. 499)


  • Чим є наше життя? Намотуванням на кусник картону коротких кусників нитки без можливости зв'язати їх між собою. Де я маю шукати метрику мого дідуся? Де знайти слід прабабці? За що зачепити думку, яка повертається назад? Немає за що — за розповіді, майже леґенди цього краю, який винайняв собі в Европі перехідну кімнату і впродовж десяти століть намагається влаштуватися в ній зі всіма вигодами і з ілюзією кімнати з окремим входом, витрачаючи усю свою енергію на сварки і битви з тими, хто проходить. Як думати про облаштування цієї кімнати гарними меблями, дрібничками, сервантиками, коли по підлозі розносять болото, оббивають і нищать предмети? Це не життя — це постійна тимчасовість життя метелика і, може, тому в нашому характері є стільки рис, які нагадують цю комаху. Яким дивом ми маємо бути мурахами?.. (С. 260)


  • Що доводить мене до шаленства, то це говорення про Росію ніби це зовсім нормальна країна, партнер Англії й Америки тощо. Справді темнота, справді повне середньовіччя. Це такий самий тоталітаризм, як і будь-який інший, але про це не дозволено говорити. Перефразовуючи відомий вислів Ульриха фон Гутена, хочеться постійно говорити: «Так погано жити, що розум заснув». І совєтський тоталітаризм в сумі є страшнішим від гітлерівського, бо проїдає також душі, вгризається глибше, атакує людину повністю. Але ніхто не хоче БАЧИТИ. (С. 599)


  • Я не зміг і не зможу національно затуманитись. Можливо, що націоналізму не зношу ще більше, ніж комунізму, і якби я був дуже багатий, то заснував би у якомусь нашому університеті катедру космополітизму і притомности. (С. 392)


  • Я смішний, патетичний і впертий. Бо бачу лише, що, борючись із тоталітаризмом, ми грузнемо у ще гіршому. В мені все перевертається від болю. І то не польського болю, ні — космічного. (С. 588)


  • Якщо конче хочеш у щось вірити, то тільки у те, що не вдасться експериментально довести. По-справжньому можна вірити тільки в Бога, в рай, у пекло, бо цього ніхто ніколи не доведе. Отже вір і принаймні вже сьогодні є ґарантія, що твоя віра нікому нічого поганого не заподіє. (С. 511).


Джерело[ред.]

  • Бобковський, Анджей. Війна і спокій. Французький щоденник. 1940–1944. — К.: Критика, 2007.