Яблонська Софія

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Софія Яблонська
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Софія Яблонська (15 травня 1907, Германів, нині Тарасівка, Пустомитівський район, Львівська область — 4 лютого 1971, Франція) — українська та французька письменниця, журналістка, мандрівниця, фотограф.

Цитати[ред.]

З книги «Чар Марока» (1932)[ред.]

  •  

Дійшовши до краю оази та дивлячись з-під тіні останньої пальми у вогняним сонцем залиту Сахару, відчуваєте те саме радісне враження, неначе б гляділи зимою на люту завірюху крізь вікно теплої кімнати[1].

  •  

Кожного разу, коли припливав з Европи пароплав до Касабланки, на другий день до Маракешу заїздить один або два люксусові автобуси, навантажені туристами, мов мішками з половою.
Вульґарне порівняння! Неправда ж? Я таки не люблю туристів. Чому? Бо вони своїми сильветами споганяють красу Маракешу, а їх фотоґрафічні апарати лишають чорні плями на ясних стінах будівель[1]. — Дещо про туристів

  •  

Першу річ, що заложили тут європейці, були каварні та публічні доми; потім вони позабирали в арабів усі будинки в центрі міста, споганили їх дерев'яними меблями, на стінах повимальовували написи: «Готель Модерн», «Готель Централь», а потім узялися на використовування арабського багатства.
Болить мене нужда арабів, їх зламані гордощі, їх упадок і неміч.
Але годі. І я скажу арабською звичкою: «Ін ш'альля» (Воля Аллаха)[1].

  •  

Я стала пояснювати йому різниці між нами та руськими, нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення, врешті, сказала я, що нас є біля сорока мільйонів та що Україна у півтора раза більша за Францію.
Ці всі пояснення я знаю краще за молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування[1].

З книги «З країни рижу та опію» (1936)[ред.]

  •  

Скільки разів я вже постановляла більше кроком не ступити до курильні, рятуватися доки час... хоч замість того, завсіди переможена нестримною потребою курити, з биттям серця бігла знову стукати у двері зеленої курильні. Опій для мене перестав бути виключно примхою - він став ліком, необхідною для мого орґанізму отрутою[1].

  •  

Як тільки подумаю про широку нашу дорогу, довгий драбинястий віз на чотирьох колесах, з двома вигідними сідалами, то мені здається, що, крім нашого возу, у мене нема інших бажань! Яка мрія! Ні, й тим разом зовсім не кепкую. Називаю віз мрією, бо якби я його тут мала, то мої подорожі по Китаю стали б далеко романтичніші й заразом вигідніші. На нашого воза я мобла б нараз усе покласти: моє кінове приладдя, трохи одягу на зміну, кілька ринок, чайник, мішок вівса для коней — та ще й сама сіла б попереду. Якби я до возу впрягла двох коней, то могла б ще ззаду посадити мого слугу! Один віз вистарчив би замість цілої каравани з п'ятьох коней, яку я мушу тягати за собою. Окрім коней, маю ще двох поганячів і мого слугу. Спереду цієї маленької каравани їду я, а з самого зажу — мій слуга з величезною рушницею, з якою він ніколи не розстається. І це все для мене одної! Хоч це й найменша каравана, яку можна зустрінути в Китаї. Тут звичайно каравани мають двадцять або тридцять коней чи мулів і десять (або й більше) поганячів[1].

  •  

Я ніде зроду не бачила таких великих зразків городовини, як у Китаї. Головка капусти — справжнє головище! — сягає півметра у промірі. А огірки, кукурудза, помідори, гарбузи! Брак мені нових прикметників, щоб виразити моє захоплення. Мовби це не з землі вони виростали, а з самого людського серця, напувані кров'ю! А який смак, соковитість, вигляд цієї городовини! Коли глянеш на рясні рівненькі грядки, де одна рослина виштовхує та перевищає другу, справді трудно повірити, що це не чудо, що це не діло геніїв, а звичайних неграмотних, "темних" китайців. Вони, може, і темні поза межами своєї землі, зате свою землю збагнули краще за інших "освічених" народів. Чи це також не один із ступнів культури[1]?

Про Софію Яблонську[ред.]

  •  

Вона розповідає й про становище жіноцтва в кожному регіоні. Ці історії, переважно драматичні, мають соціальне підґрунтя. Загальна бідність, консерватизм, ставлення до жінки як до речі та власності, дискрімінація за статтю викликають у Софії співчуття, однак майже ніколи — обурення[2]. — З есею «Подорожниця Софія Яблонська»

  — Оксана Щур
  •  

В описах її мандрів значна увага приділена співіснуванню різних етносів і націй у одному географічному просторі. Марокканські араби мріють про незалежність від Франції, а народи Китаю, надто ж бідніші прошарки, тішаться, що після об'єднання в одну країну припинилися локальні сутички. Маріонеткові уряди допомагають підтримувати імперське панування в регіоні. Не кожен етнос готовий ставати політичною нацією й вимагати незалежності, роздумує Яблонська — очевидно порівнюючи враження від побаченого із ситуацією розділених між двома державами українців[3]. — З есею «Подорожниця Софія Яблонська»

  — Оксана Щур
  •  

З неї ліпили образ модерної мисткині, мандрівниці, котра власним прикладом утверджує право жінки на творчість і незалежність. Однак іконою українського фемінізму Софія Яблонська так і не стала[3]. — З есею «Подорожниця Софія Яблонська»

  — Оксана Щур
  •  

Писати для неї було життєвою потребою, та, на жаль, вона мусила часто зрікатися його в ім'я інших обов'язків, хоч знаходила інші форми: дуже широке та цікаве листування з людьми з різних кінців світу[4]. — З нарису «Подорожник і людина» (1971)

  — Марта Калитовська
  •  

Розуміння цінності власноруч зробленого — риса Нової Жінки, котра сама є собі ціллю. Цієї цілі Яблонська досягла — ставши легендою, і то не лише родинною[5]. — З есею «Подорожниця Софія Яблонська»

  — Оксана Щур
  •  

Якщо погодитися, що «Ґоґен 20-го століття» мусить тримати в руках камеру, а не пензля, то можна вважати, що й буквально: вона залишила нам «своє Таїті». І таїтянок – як і всіх інших кольорових жінок, стрінутих у колоніях, – вона побачила цілком іншими очима, аніж, до неї, будь-хто з Великих Мужчин, так чи інакше привалених «тягарем білої людини»[6]. — «Теура Софія Яблонська» (2018)

  Оксана Забужко

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Віра Агеєва, Ірина Борисюк, Оксана Пашко, Олена Пелешенко, Ольга Полюхович, Оксана Щур. Бунтарки: нові жінки і модерна нація. — Київ: 2020. — 368 с. — ISBN 978-617-7622-21-4


Bookmark-new.svg