Терехович Леонід Никифорович (26 березня 1941, Кучинівка Щорського району Чернігівської області — 22 серпня 1992, Кучинівка, Україна) — український поет.
Людська загребущість роз'ятрює душі, і бачимо часто, на жаль, як виростають хоробрi та дужі рабами нікчемних бажань…[1] — «Діоген»
Ми про живих катів мовчим, зате відважні проти мертвих, щоб нам пожерти на пожертви, щоб не зостатися ні з чим…[2] — «Ми про живих катів мовчим…»
Несе людина через все життя своє — окреме — світосприйняття, лише в кінці під покривалом літ зникає світло, і зникає світ…[3] — «Закоханий в безмежний білий свiт»
Коли помру — це буде скоро, — хай пам'ять в забуття не лине… Можливо, хтось нап'ється з горя, а хтось, можливо, смачно сплюне…
(…) по смерті одного лиш хочу: аби не позабули швидко.[4] — «Коли помру — це буде скоро…»
Нам треба свідомо ставати на муку, порвать по живому, щоб вийти з пітьми... Лише б не забути святої науки — в нелюдських умовах зостатись людьми.[5] — «Шануймося, люди, бо ми того вартi…»
Стаття у Вікіпедії
