Педро Ленц

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Педро Ленц
Pedro Lenz by Philipp Zinniker.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Педро Ленц (нар. 8 березня 1965, Лангенталь) — швейцарський поет, прозаїк, драматург, журналіст.

Цитати[ред.]

  •  

В усіх національних літературах трапляються специфічно швейцарські теми та особливості, проте однієї національної літератури, яка долала б кордони мов, у нас немає. Ми вважаємо себе радше представниками власної рідної мови. Це означає, що автор із франкомовної Швейцарії бачить себе частиною французької літературної традиції, а автор із італійськомовної Швейцарії надихається італійською літературою. Навіть я як автор, який пише діалектом, почуваюся приналежним до німецькомовних авторів, адже, зрештою, пишу швейцарським варіантом німецької мови. У ретороманців усе трошки інакше, тому що в них за межами Швейцарії немає «великої» мови, на яку вони могли б покликатися. Національні літературні премії у Швейцарії видають окремо для кожної мови. І немає єдиного літературного канону Швейцарії, який визнавали б у кожній із мов[1].

  •  

Для мене це ті самі книги. Авжеж, вони дещо втрачають свою безпосередність, але лише для мене, німецькомовного швейцарця. Для німецької публіки вони такі ж близькі до оригіналу, як і український переклад — для української авдиторії. Єдині читачі, яким чогось бракує в перекладах Hochdeutsch, — ті, які розуміють і читають мої книжки також в оригіналі. Проте це явище, характерне для всіх перекладів: вони дещо втрачають на природності, але і набувають — в ідеалі — нових звучань та ритмів[1]. — про переклади власних книг літературною німецькою мовою

  •  

Мені важливо характеризувати персонажів через їхню мову. Робочий повинен розмовляти, як робочий, школяр — як школяр, а психологиня — як психологиня. Для того, щоб відтворити в літературі потрібний тип мовлення, я використовую ту мову, яка мені найближча, ту, якою ми всі послуговуємося в побуті, ту, якою я сам говорю в повсякденні. Літературна німецька для нас, швейцарців, є мовою освіти, яку ми вивчаємо в школі, проте не мовою спілкування[1].

  •  

Не можу назвати нічого такого, що мені заважав би зробити в літературі мій діалект. Є, звісно, такі автори, а також германісти, які стверджують, що діалекті, тобто наша розмовна мова, наштовхується на власні межі, коли звертається до інтелектуально складної тематики. Це цілковитий абсурд. За 55 років життя я ніколи не відчував потреби перейти з діалекту на літературну німецьку, щоб сказати щоб таке, чого не можу висловити діалектом, і не чув, щоб у когось виникала така потреба. Усе, що люди хочуть подумати або сказати, можна подумати і сказати також діалектом[1].

Цитати з творів[ред.]

З роману «Кіпер — це я» (2010)[ред.]

  •  

Подивись на мене. Я – Кіпер, я той, хто починає все спочатку. Коли побачиш, як я заходжу в «Мезон», просто подумай: Ага, він шукає роботу і прийшов почитати Анцайґер. То вже не колишній Кіпер. Він змінився. Він – Павло перед Дамаском. Він упав з коня, і йому відкрилися очі[2].

  •  

Сам не знаю чому, але єдиний, з ким сьогодні ще можна поважно поговорити про ті часи – це Улі. Інші або давним-давно звалили звідси, або не можуть нічого пригадати, бо не хочуть мати пам’яті! Бо весь цей проклятий сьогоднішній світ не має пам’яті. Успіх і пам’ять – речі несумісні. І ніхто не хоче нічого пам’ятати, бо всі ці оптимісти, і візіонери, і тітки в телевізорі, й недоумкуваті дядечки-фірмачі в журналах, і взагалі всі вони разом твердять водно: треба дивитися вперед. Ти зламав їй ногу? – Нічого страшного, тільки вперед! Ти втратив працю? – Нічого страшного, тільки вперед! Ти збанкрутів? – Нічого страшного, тільки вперед! У тебе рак? – Тільки вперед!
Сорі, а куди саме? Куди дивитися, коли відчуваєш, що йдеш на дно? Зав’язуйте нарешті з цією маячнею! Якщо позаду краще, ніж попереду, я ліпше дивитимусь назад[2].

  •  

Кілька наступних годин я був якийсь такий дивно накручений, ніби це я успадкував дім в Іспанії. Уявив собі, як би це було, ось ми собі там сидимо, приємне тепло, в такому білому лляному костюмі, що завжди пропускає досить повітря, на голові гарна панама, а в руці склянка сухого шері й кілька оливок, і в цих вигідних плетених кріслах, які іноді бачиш у тих каталогах нерухомості, коли показують літній будинок якогось багатія. Отак просто сидіти в такому плетеному кріслі, в тіні на веранді, без поспіху. Просто бути там, і щоб було тепло, і дивитися, як сонце креслить свою дугу, і більш нічого. Чорт забирай, ото було б[2]!

  •  

Слабак ти, Кіпере, казав я собі. Чому ж ти запропонував Реґулі власне ліжко і відразу сказав, що спиш у вітальні? Міг би й почекати з розподілом спальних місць. Бо ще подумає, ніби в тебе проблеми з жінками. Хоча якщо вона справді так вважає, то не так вже й помиляється. В мене справді є проблема – з нею[2].

  •  

Потім мені ще пригадалося, як у дитинстві, коли не міг заснути, я заповзав у ліжко до батьків, просто клався посередині й уявляв собі, що я маленьке ведмежатко, а вони великі ведмеді, і що в нас тепер зимова сплячка, і що все добре, і так далі, аж провалювався у сон, і мені більше вже нічого не треба було уявляти. То була техніка, яку я в дитинстві повністю опанував – уявляти собі щось гарне. Не знаю, як і чому розучився[2].

  •  

Хіба це аж так важливо? Тобто невже це важливо – говорити про те, що я тебе колись розлюблю? Наразі я тебе люблю. Ось що важливо[2].

  •  

Наступного дня я не пішов на роботу. Коли ти такий щасливий, як я того ранку, не можеш просто так взяти і піти на роботу, ніби нічого не сталося; це питання самоповаги. Отож я, не попередивши, прогуляв[2].

  •  

Реґула і справді не сердилася, анітрішечки, хоча вже у дверях мала помітити, в якому я стані. Та що тут поробиш? Коли двоє у відпустці й в одного вже коньячок у чаї, то є кілька можливостей: можеш злоститися, що насправді нікому нічого не дає, можеш подбати, аби швиденько досягти тієї ж висоти над рівнем моря, аби обоє опинилися в одному фільмі, або можеш собі сказати: що ж, він це він, а я це я, і завтра знову буде день[2].

Про Педро Ленца[ред.]

  •  

У віршах Педро Ленца насправді багато Швейцарії, багато топоніміки, назв містечок, імен, суто місцевих ситуацій. Просто Швейцарія тут не надто впізнавана, не надто характерна, не надто схожа на ту, яку ми звикли собі малювати в нашій стереотипній уяві. Не надто туристична, не надто респектабельна, Швейцарія робітників і пияків, Швейцарія лузерів і невдах. Справді, багато ми знаємо про швейцарських лузерів? А про швейцарський пролетаріат?.. У цьому сенсі поезії Педро є чудовим путівником по той бік швейцарської ночі[3].

  Сергій Жадан

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg