Перейти до вмісту

Обідіна Вікторія Вікторівна

Матеріал з Вікіцитат
Вікторія Обідіна
Стаття у Вікіпедії

Вікторія Вікторівна Обідіна — солдат медичної служби Збройних Сил України, учасниця російсько-української війни, що відзначилася у ході російського вторгнення в Україну в 2022 році.

Цитати[ред.]

  • «У нас був окремий бункер, де знаходилися тільки військові. Хлопці були в різному стані: тяжкі, середнього ступеня тяжкості. До моїх обов'язків входило ставити крапельниці, уколи робити, антибіотики й таблетки роздавати, перев'язувати».
  • «Донька дуже мужньо пережила той період, навіть просилась допомагати. І що ви думаєте, Аліса ходила і роздавала кожному, хто тягнув руку, таблетки, так само скорочувала мені час роботи. У бункері в доньки було із собою кілька іграшок, якими вона гралась із ліхтариком, також в неї був телефон, іноді навіть інтернет, аби подивитись мультфільми. У блокнотику ми записували букви, аби їх не забувати, малювали, читали казки»[1].
  • «Я ніколи не була присутня на операціях, не бачила, що відбувається, коли людина втрачає ногу. Я навіть перев'язки не робила жодного разу. Це був мій перший досвід. Коли привозять хлопців без ноги і руки, все відходить на другий план, ти зосереджуєшся на рані і розумієш, що треба терміново обробити. У бункері я одна ніколи не була, з нами були лікарі, вони координували всі рухи. Не було такого, що ти стоїш перед людиною і не знаєш, що робити».
  • «Якогось дня я звернулася до одного з військових з „Азова“ з проханням забрати дитину. Він запитав: „Готова їхати?“ Я сказала: „Так“, — одягла амуніцію, і ми поїхали. Було страшно — рухалися під авіацією, і наша машина була єдина, яка виїхала із заводу і поверталася назад. Було кілька хвилин, щоб зібрати речі, забрати Алісу, посадити в машину і повернутися. Коли я під'їжджала до квартири, то вже не було вікон, нічого не було. Забрала її з бомбосховища, і ми поїхали».
  • «Я дізналася про можливу евакуацію за два дні до неї. Зібралася, щоб бути готовою. Ніхто не знав, у який саме момент надійде команда і треба буде виходити. Я сказала Алісі, що не можна говорити, що ми бачили солдатів, що допомагали пораненим. Я просто медсестра, ходжу в лікарні в білому халаті. Дитина не видала мене і хлопців. Вона дуже розумна дівчинка і все розуміє з півслова. Я дуже сподівалася, що ми пройдемо фільтрацію»[1].
  • «5 травня „Червоний Хрест“ організовував так званий „зелений коридор“ для мирного населення. А так як я була єдиною з дитиною, мене вивели в цивільному одязі, не можна було брати із собою військовий квиток, все те, що підтверджувало б мою особу. Але мене вирахували завдяки відео, яке було на той час активно поширено. На ньому Аліса казала, що мріє, аби нас із нею швидко евакуювали і що її мама — військовий медик, яка рятує поранених… Окупанти спитали: „Твоя дитина?“ Приховувати ніяк не можна було, адже Аліса стояла біля мене. Коли я вже зрозуміла, що не проходжу фільтрацію, мені повідомили, що доньку заберуть у дитячий будинок. Ми жили у наметовому містечку ті два дні. Потім „Червоний Хрест“ дав дозвіл подзвонити мамі і вона сказала везти Алісу до Запоріжжя, а там її забере мій дядько…»
  • «Мене ж відправили у відділ поліції, там мене били гумовими палицями, адже хотіли отримати дані про побратимів. Зав'язували очі, руки і вимагали бігти. Й навмисно стверджували невірний шлях, аби ти вдарявся головою в закриті двері… Коли зрозуміли, що нічого цікавого не розкажу, просто посадили у камеру. Після того забрали у відділ боротьби з організованою злочинністю в Донецьк. Там я дала інтерв'ю, яке вони хотіли почути. Звернулась, аби мені віддали доньку, хоча прекрасно розуміла, що цього не потрібно. Адже через Алісу на мене могли б тиснути, погрожуючи, що їй зроблять боляче»[2].
  • "Били по голові, за шию хапали, до землі «прикладали» обличчям, по ребрах били. Уже не було страшно, я розуміла, що Аліси зі мною тепер немає — і це головне. «Мене посадили в камеру, а 9 травня забрали до Донецька у відділ боротьби з організованою злочинністю — на той момент вже як військову» (про перебування у фільтраційному таборі в Мангуші).
  • «Умови жахливі, на прогулянки не виводили, їжа несмачна, без солі, але годували тричі на день. Повітря не циркулювало, вікна не відчинялися, вентиляції забиті. По одному в камерах сидіти не можна, нас там було то троє, то четверо. У кожного окрема „шконка“, туалет, вода з крана, душ раз на тиждень, медичну допомогу не надавали взагалі». (про перебування у камері ізолятора тимчасового тримання у Донецьку).
  • «Медицини жодної, замість вікон щити залізні з дірочками просвердленими. Літо, а повітря майже не було. 4 на 5 метрів камера, і там нас жило 11 людей, потім переселили у 6-місцеву камеру, там нас жило вже 24 особи. У камері були цивільні полонені, які хотіли залишитися на території росії. Вони зневажали нас за те, що ми такі проукраїнські» (про перебування в ДІЗО в Оленівці)
  • «Того дня нам закрили „годівниці“ на дверях, усе зачинили, стався вибух. Думали, що нас обстрілювали. Потім ми дізналися, що це „прилетіло“ нашим хлопчикам, на ДІЗО почали переводити поранених» (про теракт проти «азовців» в Оленівці).
  • «На стінах ми писали дні, рахували так. Кожен знав, хто скільки сидить. Подруг знайшла там: підтримували одна одну, ділилися всім, що було. Дуже багатьох ще не обміняли».
  • «Моральний тиск дуже сильний, коли ти розумієш, що зараз б'ють людину, яка з тобою служила, тебе захищала, а її б'ють просто за те, що, наприклад, є українське татуювання або щоб підписав якісь покази»[1].
  • «Ви знаєте, сліз не було, якби я не намагалась плакати. Мабуть, це сила духу чи стрес. Постійно були думки за дитину, що маю вижити заради неї. В Оленівці нас не чіпали, але я дуже сильно переживала за чоловіків-військових. Бо чули як із них там знущались. Й потрібно було постійно мовчати. Але ми сильні, справились. Й віра, що ми потрібні своїй родині та країні теж зігрівала. Дуже шкода тих, хто так і залишився там. Дай Боже, аби їх швидше повернули додому.»[2]

Примітки[ред.]