Маркетер

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Маркетер» — біографічна збірка прози українського кінорежисера, сценариста, письменника і громадського активіста Олега Сенцова 2019 року, яку автор написав у російській колонії.

Цитати[ред.]

  •  

Він добре пам’ятав вираз обличчя завуча своєї школи, який одного разу в автобусі поставив дванадцятирічному хлопчикові стандартне запитання дорослого до дитини: «Ким хочеш стати, коли виростеш?» «Економістом», − не замислюючись, відповів той. Дорослий трохи здивувався, та все ж кивнув задоволено, мабуть, подумавши: «Серйозний хлопчик». «Хочеш працювати у плановій економіці?» − продовжив схвально запитувати. «Ні. Я думаю, що до того часу в нас уже буде ринкова», − відповів хлопчина. Завуч тоді не сумнівався, що дитину везуть на прийом до психіатра[1].

  •  

Механічна помилка. Трошки поспішив − і відповідь не зійшлася. Він дивився на маленьку помітку червоною ручкою. Мінус виправлений на плюс і виправлена підсумкова відповідь. Екзаменатор, який перевіряв це завдання, мабуть, і сам здивувався такій дурній помилці, але навряд чи над нею заплакав. А йому тієї миті хотілося. Та він не став лити сльози. Хоча це був кінець. Це як повернутися додому після довгої дороги − й розбитися на смерть на ґанку, не встигнувши переступити поріг, за яким тебе жде на вечерю вся родина[1].

  •  

Найпопулярніше запитання серед них того дня стосувалося назви майбутнього фаху, опануванню якого вони збиралися присвятити найближчі п’ять років. Ніхто з них не знав, як він правильно називається. З паралельними групами все було зрозуміло: «Економіка» випускала економістів, «Менеджмент» − менеджерів. А от кого все-таки виробляв «Маркетинг»? Версій було безліч, і найсмішніша − «маркетéр». На ній вони й зупинилися[1].

  •  

Більшість із них залишилася жити в цьому невеликому місті, хтось виїхав. Вони зустрічаються випадково на вулиці або бачаться у справах, − студентським зв’язкам можна вірити, бо справжні друзі з’являються раніше, ніж з’являються гроші. Іноді вони навіть влаштовують ці зустрічі одногрупників, від яких віє мертвечиною. Там вони сміються й жартують, згадують старі часи й діляться своїми новинами. Все ніби так само, як і раніше, але все − не так. Це наче натягати стару молодіжну футболку на своє директорське пузо: ніби й налазить, але з тріском, і вигляд має безглуздий. Минулого не повернути. Про нього навіть згадувати не варто. Щоб не жалкувати[1].

  •  

Літо − спекотна, але коротка пора, яку він хотів проводити з користю. Він більше не міг собі дозволити стояти на місці. Він не хотів перетворитися на того сорокарічного дядька, який кожне літо проживає заново. Він хотів чогось нового, інакшого, − а цей піонертабір у нього вже був. Але все це буде ще нескоро, а поки він стояв і дивився, як палає вогнище[1].

  •  

Попереду в нього буде ще багато чужих квартир. Хороших і не дуже. Він їх усі називав домом, бо жив у них. Лише через багато років зрозумів, що дім у нього всетаки був один. Там, де він уже давно не живе. У далекому селі, де народився й виріс. Де була його кімната, яку він пам’ятає до найменших дрібниць. Письмовий стіл і два стільці, низька скрипуча шафка, на якій стояв магнітофон, а пластинки й касети жили всередині. Тверде ліжко, для якого він сам зробив щит − щоб виправляти поставу. Килим над ним: під тим килимом спала ще його старша сестра, потім він, а згодом − його племінник[1].

  •  

Що залишиться зараз, якщо його зіб’є машина, коли він вийде за ворота? Він не знав. А те, що спадало на думку, не тішило. Йому скоро тридцять, а розповісти, і тим більше − залишити по собі, нічого. Майже половина життя за плечима, а він заблукав. Думав увесь час, що кудись іде, а в кращому разі − топтався на місці або ходив по колу. Думки були невеселі. Добре ще, що вода в крані була холодною, − це трохи відволікало[1].

  •  

Йому хотілося просто бути поряд із нею. Нехай так, нехай лише під її вікном. Він точно знав, що вона десь там, спокійно спить, − а він тут, поруч. І він дочекається світанку. Дочекається світла в її вікні. Побажає їй доброго ранку. Мовчки, подумки. І хтозна, може, вона подивиться тієї миті у вікно, побачить його − й усе зрозуміє[1].

  •  

«Все, мені час іти», − сказав він, і вона глянула на нього як уперше чи востаннє. Очі були сухі в обох. Любов, яка не зачепила нікого. Ліда глянула на годинник. «На лекцію я вже запізнилася... Куди ж мені піти?» − і вона подивилася на нього ще раз. «Ти побудеш зі мною до другої пари?» Але чари вже не діяли. Він сказав два слова: «Ні» і «Прощавай» − і пішов геть тротуаром. Обертатися він не любив. Ліда зиркнула ще раз, котра година, ніби це могло щось змінити, але так, мабуть, і не вирішила, куди ж їй тепер іти[1].

  •  

Він не хотів би ще коли-небудь зустріти цю людину. Йому нічого буде сказати йому, зустрівшись, й чим подивитися в очі. Про те, що треба жити так, щоб будь-якій людині ти міг подивитися в очі, він зрозуміє лише потім[1].

Примітки[ред.]