Литовченко Марина Андріївна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марина Литовченко
Maryna Lytovchenko @ Rio 2016.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Марина Андріївна Литовченко (нар. 26 травня 1995) — українська настільна тенісистка. Майстер спорту України міжнародного класу. Чемпіонка Літніх Паралімпійських ігор 2020 року. Бронзова призерка Літніх Паралімпійських ігор 2016 року. Золото на чемпіонаті України 2016 року (Жовква) та 2018 року (Чернігів). Чемпіонка Світу 2018 року.

Цитати[ред.]

  •  

Аналізувати ігри дуже важливо: я намагаюся завжди записувати свої, а потім неодмінно переглядати та обговорювати з тренером. Помилки важливо опрацьовувати; менше помилок — більше шансів стати впевненішими, психологічно стійкішими, а отже — контролювати гру. Чим менше помилок, тим більше виграшних матчів[1].

  •  

Ми нічим не відрізняємось, ну тільки зовні трішки, можливо. Але це така формальність, от чесно. Я багато спілкуюся з різними людьми — і з інвалідністю, і без, — мені дуже приємно, тому що ніхто одне одного не соромиться. Це круто, я хочу, щоби так було скрізь. Щоб суспільство не поділялося. За жодними ознаками[1].

  •  

Міжнародні змагання й перемоги перевернули свідомість. Спочатку я сприймала спорт, радше, як можливість пізнати нових людей і нові місця. І як тимчасове захоплення — адже сьогодні є здоров'я, щоб витримувати навантаження, а далі — хтозна. Але з кожною новою поїздкою за кордон замислювалася: а чому в нашій країні люди з інвалідністю не можуть жити так само; чому не можуть дозволити собі влітку полетіти на відпочинок; чому не завжди можуть почуватися рівноправними членами суспільства[1]? — Про доступність та перспективи для людей з інвалідністю

  •  

Мій найсильніший м'яз — мозок, його я й прокачувала все життя.[1]

  •  

Настільний теніс — такий вид спорту, який потребує постійного аналізу та висновків. Важливо розуміти рівень суперника, щоби відповідно підібрати тактику. У кожного спортсмена є сильні та слабкі сторони (подання, тактика тощо). Не розуміти, наскільки твій суперник виріс, чи мав він доступ до тренувань, було найскладнішим, адже було неясно, чи вистачить твого рівня для наступних змагань[1]. — Про складнощі підготовки до Паралімпіади в Токіо

  •  

Найбільше людям з інвалідністю в Україні бракує доступності. Слово «інклюзія» зараз у моді: «інклюзивна освіта», «інклюзивний простір». Але саме слово передбачає, щоб у кожної людини був вибір і можливості. Чи скористається цим людина — це вже інше питання. В Україні поки що немає залів, до яких може зайти людина у колісному кріслі[1].

  •  

Ніколи не знаєш, чи потрапиш на свою наступну Паралімпіаду. Кожна людина з інвалідністю має свій, чітко відміряний капітал здоров'я[1].

  •  

Паралімпійський спорт змінює свідомість. Він доводить: не має значення, яке в тебе ураження, — себе можна реалізувати. Він дає неймовірні можливості: просто бери й роби. А ще ти маєш честь представляти Україну[1].

  •  

У грі всі методи добрі, але головне — повага до суперника, тактовність, спортивна поведінка. Показувати свій характер і натиск можна лише мімікою чи очима — «натиснути поглядом». Тут усе залежить від того, наскільки суперник психологічно вразливий. Мої очі кажуть, що я маю настрій, що я прийшла тільки по перемогу і маю намір бути першою в рейтингу. Жодне інше місце мене не влаштувало б: я знаю, що найкраща, і готова це доводити[1]. — Про методи у грі

  •  

У мене немає мрії: намагаюся ставити цілі. Ставиш собі непідйомну мету — досягаєш десь поблизу[1].

  •  

Усе можливо. Потрібно просто взяти і зробити. Виконуєш певні дії, дотримуєшся режиму, щодня, незалежно від погоди та від настрою. Потрібен механізм. Це як із велосипедом: пристрій, зубчасті коліщатка, ланцюг, зусилля. Людина крутить педалі, тримає рівновагу — і все виходить. Тому рецепт простий: постійно потрібно працювати, тренуватися, тренуватися, докладати зусиль, чути зворотний зв'язок від тренера. Плюс добре, коли оточують люди, які заряджають тебе. А ти заряджаєш їх[1].

  •  

Хочеться поєднувати людей з інвалідністю та без, руйнувати стереотипи, що людина з інвалідністю — це тягар. Хочеться показувати, що, незалежно від ураження, люди з інвалідністю готові працювати. Багато хто говорить: «Краще нехай заберуть у нас пенсію, але дадуть змогу заробляти». Важлива доступність, можливість вибирати[1]. — Про активізм

  •  

Якщо ми намагатимемося більше, кожен у своїй сфері, — життя всіх людей автоматично підніметься на більш високий рівень. Бо якщо кожен віддаватиметься улюбленій справі, всі будуть щасливішими[1].

  •  

Я не вибирала спорт, для мене він був можливістю урізноманітнити своє життя — зміна місць та нові знайомства. У мене з'явився новий графік, і я почала розмірковувати, а чому б не зайнятися спортом усерйоз? Це загартовує, формує характер, допомагає підтримувати та покращувати здоров'я[1].

  •  

Я не готова сидіти без діла: виникає відчуття даремно витраченого часу. Тим більше, що я тренуюсь у першій половині дня, лише чотири години витрачається. І ще півдня попереду, можна гори перевернути[1].

  •  

Я радикальна, але моя інвалідність не вибачає помилок. Мені важливо розуміти, чого хочу. Я в себе одна, і якщо догоджатиму іншим, де опинюся[1]?

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg