Коваль Олександра Андріївна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олександра Андріївна Коваль
Державна політика книжкової сфери - 085832.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Олександра Андріївна Коваль (нар. 20 жовтня 1957, Львів) — українська громадська діячка. Президентка ГО «Форум видавців», організаторка Національного книжкового «Форуму видавців у Львові». Від 2018 року очолює Український інститут книги[1].

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


В[ред.]

  •  

В будь-якому разі, мріяти варто про справи і результати, які здаються великим і недосяжними. І як тільки ти зрозумієш свою мету і зробиш перший крок, ця мета виявляється вже на один крок ближчою[2].

  •  

Велике щастя, що поруч є люди, на яких завжди можу покладатися, однодумці, з якими досягаємо спільних кращих результатів[3].

  •  

Видавці думають про прибуток. Дуже мало хто насамперед дбає лише про розвиток культури, а не про те, як заробити на цій справі. Це треба брати до уваги і діяти прагматично: є інтерес до нас через певні політичні обставини – використовуємо це[2].

  •  

Вірю в книжки так, як мої тодішні колеги в дирижаблі. Тепер дехто просуває ідеї: мовляв, читати не обов’язково, є набагато зручніші та приємніші способи здобувати інформацію. Та при цьому вони не згадують, що отримання інформації є лише засобом, інструментом — але аж ніяк не може бути метою. Процес не менш важливий[3]!

  •  

В Україні стабільно видають менше як одну книжку на душу населення — у час, коли в сусідніх країнах 3-4, подекуди навіть більше. Кордони донедавна були абсолютно прозорими, тож книжки проникали вільно, не існувало будь-якого обліку, половина всього ринку — в тіні, тож можна припустити, що українці на три чверті задовольняли свою потребу в читанні за рахунок російського імпорту[3].

Д[ред.]

  •  

Досі люблю таку художню літературу, коли у процесі читання в уяві формується кіно, коли герої починають оживати, коли увиразнюються їхні обличчя, міміка, мізансцени. Художню літературу часто класифікую для себе за категоріями: кіно — серіал — текст[3].

  •  

Дуже очікую, що свідоміші бізнес-лідери, лідери думок почнуть більше говорити про те, наскільки важливим є читання. Якщо кожен впливатиме у своєму колі, можливо, нам вдасться щось побудувати[3].

Ж[ред.]

  •  

Жартома ми вивели «портрет типового читача книжок»: це людина, яка не п’є кави, алкоголю та інших напоїв, не їсть шоколаду й печива, і взагалі не їсть, не купує меблів, автомобілів і велосипедів, не кажучи вже про нерухомість, не подорожує, ба, цей читач навіть окулярів не купує, тільки читає! Так іще на початку 2000-х ми дізналися, що навіть потужні компанії не вміють сегментувати свої цільові аудиторії (книжки про це з’явилися років на 10 пізніше)[3].

З[ред.]

  •  

З досвіду інших країн: існує феномен, що коли держава підтримує видання певних книжок за кордоном, автоматично зростає запит загалом на книжки цієї країни (навіть на ті, які не підтримані державою). Інтерес цей чисто бізнесовий: видавці купують права, бо розуміють: української тематики більшатиме. А це так чи інакше сприятиме поширенню книжок[3].

  •  

Зі свого досвіду знаю, що люди, які не читають, позбавляють себе радості й емоційності. Вони втрачають можливість якісно вербально спілкуватись з іншими людьми, не вміють аргументувати і відстоювати свою думку, систематизувати і розширювати свій світогляд. Це важливо. Це сприяє розвитку інтелектуального потенціалу кожного та людського капіталу країни[2].

І[ред.]

  •  

Імпорту поменшало, підтримка української мови зросла, тож слід створити умови для збільшення пропозиції якісних українських книжок[3].

К[ред.]

  •  

Кожне усвідомлення своєї помилки відразу дає багато векторів можливого розвитку. Це як у комп’ютерних іграх: рухаєшся в одному напрямку — стіна чи ворог. Отже, слід або повернути деінде, або проломити стіну головою, або знешкодити ворога, чи знайти ще інший варіант[3].

  •  

Коли я говорю про читання, маю на увазі всі стадії – здатність прочитання довгого тексту, його розуміння, вміння виділити найважливіше, переказати, адаптувати отриману інформацію під свої потреби, а далі або присвоїти його як прийнятний для подальшого світогляду, або ж відкинути[2].

  •  

Команда важливіша за лідера: завжди під силу більше, коли є на кого покластися, коли твоє оточення добре розуміє стратегічні робочі цілі й поділяє ті самі цінності[3].

М[ред.]

  •  

Ми з командою збиралися, вимальовували нові вектори розвитку, продукували нові ідеї. Мали впевненість у собі та розуміння, що все не зробиться за один день. Саме так якоїсь миті до нас дійшло, що треба працювати з дітьми. Здавалося б, проста істина, але вона відкрилася не відразу[3].

  •  

Мій тато, зі своїм яскраво вираженим і некомпенсованим, як тепер розумію, посттравматичним синдромом після таборів, «запрограмував» мене на таке життя: вища освіта, 30-40 років роботи в конструкторському бюро; кар’єра: інженер, старший інженер, і, якщо сильно пощастить, то останні 5 років перед пенсією — заступник начальника відділу. Не начальник, бо то не для дітей репресованих і переважно не для жінок, хіба для членів партії[3].

  •  

Моя посада (і колишня на Форумі, і теперішня в Інституті) дає мені можливість наполягати на своєму, вимагати впровадження лише моїх ідей. Але цей шлях давно вважаю хибним, навіть згубним. Мої колеги висловлюють власне бачення, формулюють концепції, а тоді ми разом обираємо, куди рухатись далі, й часто це зовсім не збігається з моїм баченням. Але зовнішні зміни відбуваються так швидко, що одна людина просто не встежить за ними. І треба покладатися на команду, чути, довіряти[3].

Н[ред.]

  •  

На Форумі ми першими почали говорити голосно й багато про важливість промоції дитячого читання, залучення дітей до читання, формування читацьких звичок. Тепер це дедалі гучніше лунає в медіапросторі, але тоді, десятиліття тому, нам відповідали: не займайтеся дурницями, з читанням усе прекрасно, в Україні 99 відсотків письменних, а читати вчать у школі, тож це не ваш і не наш клопіт[3].

Р[ред.]

  •  

Родинна легенда стверджує, що читати мене ніхто спеціально не вчив — начебто це вміння виникло у мене стихійно: мені читали, я повторювала. Коли залишалася сама — брала книжку в руки й «читала», пригадуючи раніше почутий текст. Але якось мені подарували нову книжку, я розгорнула її і просто почала читати досі не знайомий текст. Батьки були шоковані[3]!

Т[ред.]

  •  

Тато, відбувши десять років у таборах і живучи під тотальним контролем у Радянському Союзі, вважав, що рано чи пізно репресії повторяться. Ми жили в атмосфері страху, очікуванні, що найгірше станеться знову. Треба готуватися до того, щоб вижити в таборах, говорив він нам із сестрою[3].

У[ред.]

  •  

У перші роки нашої державності був величезний інтерес до нас із боку іноземних видавців. Навіть те, що вже у 1994 році мене запросили виступити з доповіддю про український книжковий ринок у Франкфурті, у 1995 році — в бібліотеку Конгресу США, згодом доповідь була надрукована у впливовому на той час британському фаховому журналі Logos, — усе це свідчить про те, що ми мали шанс з’явитися на видавничій карті світу значно раніше[3].

  •  

У публічному просторі активно популяризували думки щодо того, що читати необов’язково, що паперові книжки віджили своє, тож якщо йдеться про навчання, краще дивитися відео. Це нонсенс, усі експерти з різних країн підтвердять, що читання тексту неможливо замінити переглядом відео[3].

  •  

Успіх — дуже ефемерна субстанція. [...] Він не важливий, щоб споглядати схід сонця, щоб чути, як росте трава і про що шумить вітер. І він жодним чином не впливає на музику в твоїй душі[3].

Щ[ред.]

  •  

Щиросердно вірю в те, що якби всі люди змалку багато читали, доходили висновків, мріяли, уявляли краще життя для себе, своїх рідних, якби гуртувалися навколо хороших книжок і продуктивних ідей, то було б легше дійти до порозуміння одне з одним і наша країна була б тепер іншою. Це наївно, звісно, але й неспростовно[3].

Я[ред.]

  •  

Я взагалі в своїй роботі часто керуюсь цим принципом – іноді не треба дуже довго думати над тим, як і що буде, чи будуть результати, яких ми очікуємо. Ніколи в житті не буває так, як ми сподіваємось. З перекладами – повна лотерея, в якій лише через пару років можна буде знайти якусь систему і тоді частіше вигравати. А поки що потрібно зробити перший крок[2].

  •  

Я, поки що, схильна вважати, що читання довгих текстів позитивно впливає на розвиток критичного мислення, здатності запам’ятовувати, аналізувати, приймати відповідальні рішення, а також і на розвиток креативності і комунікативних навичок – базових компетенцій ХХІ століття[2].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg