Васи́ль Труба́й (справжнє ім'я Василь Володимирович Карасьов, народився 6 червня 1952 року в селі Яблунівці Кагарлицького району Київської області) — український прозаїк, поет, драматург, публіцист. Член НСПУ.
«Очевидно, цьому сприяло те, що мій старший брат – Михайло Карасьов, хотів стати письменником. Але у ранній юності мене вабило море. У Севастопольське військове морське училище на той час був дуже великий конкурс і я поїхав аж у Мурманськ. Здав іспити у мореходку. Серед іспитів було й написання твору. У школі я писав їх гарно, вчителі відзначали, тож і там я взяв розгін: писав щось про дідуся, який з онуком ходять краєм моря… «Хвиля, як язик динозавра, облизує пісок…» Але отримав за цей твір двійку. Того року у Мурманську мореходку був недобір і мені дозволили перескласти іспити. Хотів здавати фізику українською – не дозволили: «Как нибудь…» Так я став моряком, ходив у далекі рейси.
Деякі цікаві враження з тих мандрів не реалізував у письменстві і досі. Наприклад, на острові святої Єлени, де доживав віку засланий туди Наполеон, є музей. Там розповідають цікавий епізод. Наполеонові присилали туди посилки. Одного разу прислали шахи і у листі було зазначено: «Ми знаємо, що ви найбільше любите коня…» А він не здогадався, чому так написано. Уже у наші дні прибиральниця витирала пилюку, розкрутила коня. А там – план втечі… У морі доводилось перебувати по пів року і більше. Заробітки були дуже солідні, але коли я одружився, далекі походи вже стали неможливі. На суші я працював на таких роботах, щоб мати трохи вільного часу для творчості.
Серйозно за перо я взявся у зрілому віці – коли у районній газеті «Зоря жовтня» опублікували моє перше оповідання «Грушки», мені було вже за тридцять. Пригадую, прийшов у редакцію, йду по сходах: «Це ж тут ходили велика люди!» – так тоді думалось. Зайшов до редактора, він глянув, що то оповідання, каже: «Йдуть до Юрія Корнійовича». Той прочитав і сказав: «Є письменник!» І я розцвів. Юрій Корнійович Домотенко вів літстудію, був краєзнавцем, дуже гарний чоловік.
Коли з’явилась ця публікація, Володимир Дрозд жив тоді у Халеп’ї. Мені зателефонував редактор газети і каже, що Дрозд прочитав «Грушки» і попросив, аби я приїхав до нього. Приїхав, а Ірина Жиленко (дружина) каже: «Він пішов у Витачів гуляти із собакою». Думаю, піду йому на зустріч. Трохи пройшов і сів у глинищі почекати, щоб не розминулись. Через якийсь час дивлюся – йде Дрозд із собакою. Диктофон у руці (він надиктовував свої романи спочатку на диктофон). Зупинився навпроти мене і каже: «Ось горою із Витачіва йде знаменитий український письменник Володимир Дрозд, дивиться, а у глинищі сидить знаменитий український письменник Василь Трубай». Після того ми часто спілкувались. Я його вважаю своїм хрещеним батьком у письменстві. Він дав у «Літературну Україну» моє оповідання «Хромові чоботи» із його невеликою передмовою. Це була перша моя публікація у письменницькій газеті». — про свій шлях у письменство в інтерв'ю "Кропивницький час-Time" «Графманію треба душити у зародку!» (15 липня 2023 року)
«Мій брат літературознавець Михайло Карасьов напівжартома каже: «Графоманів треба душити у зародку!» А якщо серйозно, загальний рівень літератури катастрофічно падає. Нинішня війна цьому сприятиме. З’являється дуже багато авторів, які на школярському рівні, без художнього осмислення, подають події. На мою думку, цивілізація летить у прірву. Глобалізацією, споживацтвом, нівелюванням і нації, і статі, і таланту. Але духовне відродження України врятує світ». — про те, що робити із нинішньою величезною, потворною хвилею графоманії в інтерв'ю "Кропивницький час-Time" «Графманію треба душити у зародку!» (15 липня 2023 року)
«А де ж ми поділися з часів Трипілля? Тут різні народності були, але основна маса людей жила на цих землях тисячоліття. Те, що ми прямі спадкоємці трипільців, свідчать наші навіть побутові звичаї. Ми не вітаємося через поріг і нічого не передаємо. Вікентій Хвойка, про якого я написав сценарій восьмисерійного фільму, досі не екранізованого, свого часу розкопав під порогом трипільського житла глечик із попелом людським. У трипільців хата – рідне, тут все ми знаємо. На вулиці ходить зле. Вони хоронили предків під порогом, що оберігали їх від усього злого. На одвірку вішали ріг бика. Звідси наша назва – по-ріг. Це була розвинута цивілізація. Вони орієнтувалися по зорях, знали, що вони живуть під сузір’м Бика. У нас зараз люди часом не знають, під яким сузір’ям вони живуть.
Так от, коли я це розповідаю відвідувачам музей, часто вони буквально доповнюють мою розповідь, із захопленням згадують про свої традиції. Одна жінка, наприклад, розказала, що у їхньому селі є традиція: коли несуть дитину хрещену із храму, рідні батьки йдуть попереду і стелять на поріг кожух. Хрещені батьки кладуть дитину на порозі на кожух, а батьки вже забирають у хату. Люди не знали, чому так робили. А вони ж дитину клали до предків – познайомся з предками. Хай вони благословлять тебе жити тут. Це генна пам’ять. Люди продовжують це робити, але не знають чому. А ще один чоловік каже: «У нас, коли хлопець женеться і йде забирать наречену у свою хату, йому обов’язково нагадають, що треба тричі повернутися до порогу. Ми не знаємо чого, але робимо. Наречена не буде жити у цій хаті, як хлопець не вернеться тричі до порогу». А то ж він мав порадитися із предками, щоб вони її прийняли, не пошкодили. А наша традиція переносити наречену у хату через поріг? Це ж ми кажемо дідам: «Дивіться, ми одне, ми ціле!»
Які традиції давні, старезні, з яких глибин! У наших генах, підсвідомо ці традиції тримаються!». — про те, що чи українці, нащадки трипільців у інтерв'ю "Кропивницький час-Time" «Графманію треба душити у зародку!» (15 липня 2023 року)
Стаття у Вікіпедії
