Зона інтересу
«Зона інтересу»[1] (англ. The Zone of Interest) — драматичний фільм 2023 року, сценарій до якого написав і який зняв Джонатан Ґлейзер. Стрічка основана на романі британського письменника Мартіна Еміса 2014 року. Роль Гедвіг Гьоос зіграла Сандра Гюллер.
Цитати про фільм
[ред.]З інтерв'ю режисера Джонатана Ґлейзера
[ред.]Блискуча філософиня Ґілліан Роуз, яка багато писала про Голокост, уявляла собі фільм, який мав би змусити нас почуватися «небезпечно», показуючи, наскільки ми емоційно та політично ближчі до культури злочинців, ніж нам хотілося б думати. Фільм, який може залишити нас — як вона писала — «із сухими очима глибокої скорботи». Сухі очі проти сентиментальних сліз. Я вважаю, що це дуже сильна ідея. І це те, чого я намагався досягти. Це не холодний фільм, але він має бути судово-медичним[2]. |
Було досить дивно керувати фільмуванням, тому що справді — я мав бути абсолютно вимогливим і дисциплінованим щодо того, що побачить камера, і водночас залишати місце в кадрі для повної імпровізації. Деякі сцени імпровізовані, а деякі ретельно прописані в сценарії — і в обох випадках я знав, що ми завжди можемо зробити ще один дубль, але не міг просто увійти в кадр і, наприклад, пересунути стілець. Через це я обійшовся без контролю за сценою. Я залишився без контролю за освітленням. Зникли всі нудні аспекти кіновиробництва, бо ти знаєш, що не можеш увійти туди, як зазвичай. Іноді це мене дуже засмучувало і дратувало[2]. |
Мені довелося певним чином відмовитися від керування безпосередньо на майданчику. Я просто сидів і дивився на десять моніторів! |
Хорошим прикладом може бути такий фільм, як «Сало́, або 120 днів Содому» П'єра Паоло Пазоліні — я не зміг би зняти такий фільм. Мені не вистачило б духу. Тож ми лишилися тільки по один бік стіни. Я знав, що звук — тобто, наша інтерпретація звуку — сам по собі наповнить ті зображення, які ми всі вже бачили, які ми вивчали в школі. Я не хотів створювати власні зображення. Я думаю, що цими образами просякнутий кожний кадр фільму, кожний його піксель. Це все[2]. |
Як можна показувати Голокост? Або чи можна взагалі його показувати? Потрібно продемонструвати весь Голокост чи можна обмежитись лише його частиною? Про це існують блискучі тексти. Я обговорював все це зі своєю сім'єю. |
Я не хотів вдаватися до «гламуризації» — а це саме те, що зазвичай робить кінематограф: так уже склалося, що його мова надто легка. Потрібно було докласти чимало зусиль, щоб цього уникнути. Тож я подумав, що хочу просто спостерігати. І після цього сюжет став річчю, яка поступово цікавила мене все менше й менше[2]. |
Я не хотів історії з Голокостом як тлом. Існує так багато книжок на цю тему — можна відкрити їх на будь-якій сторінці, і на кожну з них знайдеться фільм. Я хотів цього уникнути, тож почав заглиблюватися у цю тему все сильніше, і лише тоді зрозумів, яким чином я збираюся знімати й що саме[2]. |
Я хотів зафільмувати контраст між тим, хто наливає собі каву на кухні, й тим, кого зараз вбивають по інший бік стіни. Співіснування цих двох крайнощів. Такою мала бути атмосфера фільму, і глядачі мали відчути її. Тож я подумав: ці люди буденно жили в цьому будинку і скоювали злочини протягом чотирьох років. Я запитав себе: як нам це передати? Як нам «завітати» до них[2]? |
Я хотів зрозуміти дистанційованість: наскільки я сам хочу віддалитися від персонажів і на якій відстані вони мають бути від мене. |
З інтерв'ю Сандри Гюллер, виконавиці ролі Гедвіг Гьоос
[ред.]Ми не бачимо тих звірств, що відбувалися в Освенцимі, але відчуваємо їх. Що дуже незручно, звичайно, і це дуже нас дратує, і це абсолютно так і задумано, тому що Джонатан хотів зняти дуже сучасний фільм про цей кошмар. Він також хотів показати певний зв’язок з усіма нами сьогодні. Він не хотів ані робити традиційний фільм або якусь біографію, ані знімати будь-що про родину Гессів – це було б смішно. Але він хотів розповісти щось про феномен відведення погляду та про те, як люди можуть звикнути до всіх тих жахів, причиною яких є вони самі. Щоб жити зручним зрозумілим життям. І це є тим, що ми робимо практично щодня, із певними нюансами[3]. |
Тут є ніби два фільми, і Джонні Берн завжди казав, що один з них зроблений звукорежисерами. Є візуальний фільм, частиною якого ми були, а вони зробили свій – звуковий фільм, задля якого саунддизайнер Джонні Берн багато років досліджував, збирав всі види польових записів. |
Це щось багаторівневе, досить складне, але це про життя Рудольфа Гесса і його сім'ю – він був комендантом Освенціма. І демонструючи – просто демонструючи на документальному рівні – бо це дуже документальний фільм, за допомогою спеціальної операторської техніки, як-от техніки спостереження з 10 камер навколо будинку в саду[3]… |
Я думаю, там було десь 60 мікрофонів, щоб можна було все почути. І запис звуку не переривався ані на хвилину, навіть коли у нас була перерва. |
Примітки
[ред.]- ↑ Зона інтересу (16+) (2024). Процитовано 2024-02-13.
- ↑ а б в г д е ж и к «Я не хотів історії з Голокостом як тлом»: ексклюзивне інтерв'ю з режисером стрічки «Зона інтересу» Джонатаном Ґлейзером
- ↑ а б в г «Люди можуть звикнути до всіх жахів, причиною яких є самі»: Сандра Гюллер, найкраща акторка за версією Європейської кіноакадемії