Перейти до вмісту

Захарченко Олена Богданівна

Матеріал з Вікіцитат
Захарченко Олена Богданівна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Заха́рченко Оле́на Богда́нівна (до шлюбу Єфімчук; нар. 6 жовтня 1977 року, Рівне, Україна) — українська письменниця.

Цитати про себе[ред.]

  •  

Колись мені здавалося, що письменники, поети – це люди, котрі сушать листя. Почуття, емоції, враження летять повз людей, а злови і засуши листок – маєш вірш. Я й сама ловила листя. Однак ніколи не думала, що мій творчий гербарій потрібний ще комусь, крім мене. Добрі, мудрі люди вели мене за руку в темряві. Я часто спотикалася і падала, але йшла. Минув час, поки темрява навкруг мене розсіялась і стало видно де я. У січні я стала переможницею літературного конкурсу „Гранослов” і, як нагороду, видадуть мою збірку новел „Юрба”, а вже в квітні – зовсім несподівано – стала лауреатом премії Олеся Гончара.[1]

  •  

Пишучи свої дивні оповідання, я дивуюсь тим, що люди знаходять там те, про що я й не думала. Мої химери здаються їм іншими. І мабуть, таки письменники не сушать листя. Їхні твори – скалки дзеркал, в яких кожна людина бачить те засушене листя, саме листя з її саду.[1]

  •  

Жила в старих київських хатах, дуже романтичних, затиснутих між сусідами на своїх п'яти сотках, зі старим садочком з меблями початку століття, тільки без каналізації і з туалетом, в який бігти, замотавшись хусткою, або чалапати в плащі під дощем.[2]

Цитати про українські книжки[ред.]

  •  

Я можу зробити дуже мало, але от що: я буду шукати цікаві українські книжки і викладати шматки їх у блозі. Щоб і ви почитали, купили ту книжку, яка сподобається, і подарували своєму розумному патріотичному російськомовному товаришеві.[3]

Цитати про агресію рф проти України[ред.]

  •  

Я не можу нічого зробити, ніяк втішити свого сина, хіба збрехавши йому щось. Мені страшно боляче, що в мого сина злі "зелені чоловічки" крадуть дитинство, вселяють в його світ такий біль, таке страшне розуміння несправедливості.[4]

  •  

Чому в наших дітей забирають світло? Чому вони ревуть? Як можна спати спокійно, жити спокійно, сито їсти, знаючи, що через тебе ревуть чиїсь діти? Через тебе вони назавжди, на все життя лишаються з холодом в душі? Чим може бути це виправдано? Якими такими великими ідеями і імперськими мріями?[4]

Цитати про українську мову[ред.]

  •  

Звичайно, я не буду захищати суржик, казати, що його треба культивувати, розвивати і всяко виводити з базару та маршрутки і тягти до ділового листування Верховної ради. Але якщо мова жива – то не тільки почесна галицька говірка, але й непочесний суржик мусять бути присутні в ній, інакше вона – не мова, а маргінальна говірка інтелігенції, незрозуміла народу і невживана ніде крім оголошень на вокзалі та шкільних підручників.[5]

  •  

Цікаво, що найбільші вороги суржику – люди в побуті російськомовні, вони переконуватимуть мене (і всякого), що говорять російською тільки для того, щоб не говорити тим проклятим суржиком, бо мова людини мусить бути грамотна. Я не вірю, що за 10 років школи вони не навчилися грамотної української, в той час, як російську багато хто з них вивчав уже хіба що на базарі.[5]

Цитати про жінок[ред.]

  •  

Найсумніше ж те, що досі ніхто не зрозумів: літописи мають писати жінки. Бо вони так писатимуть, що у всякого князя відпаде охота людей різати, села палити, аж не буде кому.[6]

Цитати із повісті «Сім воріт»[ред.]

  •  

Став я згадувати думки свої старі, і слова свої старі, і віками невживані слова став згадувати я, і ворушив я слова в душі своїй, як похоронні вінки на міському смітнику, ворушив я їх.[7]

  •  

Будемо ляпати язиками, будемо жити далі, складати щось із уламків, щоб гарно було, творчість чи там що – о! Я геній! Дивіться! Кланяйся всім, усі плещуть тобі, і все – пішов у ту чорну діру, в ту смерть, і якась скотина наступить на твою цю творчість, твої оці уламки світу, що, як дитячі кубики, ти в пірамідку тулив, бо воно нікому не треба, ніякій скотині не треба. А ти знай це і живи, і думай, от ще не вмер, день прожив, два прожив, і добре. Сиди і слухай своє серце, чи нормально воно б'ється, чи в боці ніде не болить, оглядайся, чи не крадеться за тобою бомж п’яний із ножем...[7]

  •  

Тепер майже всі вони – українці, та й ті два, що не українці, давно перейнялися нашим духом і живуть тут. Тепер вони знають шумерську грамоту, крім зовсім уже тупих, і тепер усі – далека рідня між собою (це вже не його заслуга, просто натура така в українця, і навіть якщо він стає шумерським богом чи богинею, натура не змінюється).[7]

  •  

Підняла голову, глянула – а там було небо і багато зірок. Чорне небо і зірки, як сніжинки по гладкому льоду замерзлого ставу, багато, гострі, розвіяні. Чого я їх раніше не помічала? Скільки ж читала про ті зірки, бачила фільмів, де героїня ними милується, вони ж мені з самого дитинства так притерлися, що вважала ганебною попсою очі до них підняти – хай романтичні лохи вдивляються і складають погані віршики, ні-ні, я не стану, як вони, сентиментальна і в рожевому платтячку, я шукатиму красу не там...[7]

Джерела[ред.]

Примітки[ред.]