Дора Хом'як

Дора Хом'як

Стаття у Вікіпедії

Дора Хом'як (англ. Dora Chomiak, нар. Нью-Йорк, округ Колумбія, США) — американська волонтерка українського походження, CEO американського БФ Разом.

Цитати

Більшу частину часу я вважала всі наші особливості як української родини чимось позитивним: і церкву щонеділі, й українську школу щосуботи. Хоч був якийсь рік, коли я абсолютно не розмовляла вдома українською. Про це мені розповіла мама, сама я цього не пам’ятаю.

В нас жило три покоління в одній хаті, і ми їли всі разом. О певній годині сідали вечеряти, обідати, снідати. Пили чай після вечері. Їли торти, а не cakes, пляцки, а не donuts. Баба пекла хліб. Мама з того тіста також робила піцу. Але хліб ми пекли не білий, а житній, тому ми їли цільнозернову піцу ще до того, як це стало трендом. Також вдома ми їли зупу — це було незвично для американців.

В той час стався Чорнобиль, Україна з’явилася на карті, на сторінках газет. Моя трансформація продовжувалася. І я остаточно усвідомила свою американськість і свою українськість у момент, коли вже три роки працювала в Україні. Мені треба було зробити свідомий вибір, чи я буду тут четвертий рік працювати, чи поїду у Штати.

Досвід України та її різноманітності потрібні іншим країнам, аби знати, як працювати з тими, з ким тобі складно. Тут виклик за викликом, зміни за змінами, ще й світ змінюється. Але українці вміють дати собі раду, знаючи, ким вони є.

Думаю, сьогодні мої діти споживають більше українського медійного контенту, ніж я. Вони в курсі, хто що сказав, хто що співає. Цього не було, коли я виростала. Думаю, це важлива зміна. Власне, можна створити глобальну спільноту з допомогою того, що ми споживаємо подібні контенти.

Коли я жила в Україні, виявилося, що надзвичайно важливою є література. Люди навколо мене часто згадували в розмовах письменників. Мені треба було знати, хто є хто — і літературно, і політично.

Ми працюємо і в Україні, і поза Україною. Саме тому я долучилася до волонтерства — мені хотілося працювати в цьому строкатому середовищі. Ми знаходимо шляхи, щоб різноманітні українці працювали над чимось разом. — Про БФ «Разом»

Ми хочемо, щоби люди знали, що таке Україна. Якщо люди будуть бачити ту шалену якість, різноманітність, автентичну глибину, то не зможуть не захоплюватися Україною.

Перший рік був у фонді, потім я перейшла в Internews, ми тоді з журналістами почали працювати. Дістали грант, щоб створити УНІАН, дістали доступ до будинку на Хрещатику, 4. Потім запустили прес-клуб і мережу незалежних телевізійних станцій по цілій Україні. Далі — телевізійні новини, «Вікна».

Секрет у тому, що ми не намагаємося бути об’єднанням. Слово «об’єднання» особисто мене дістає, бо воно для мене означає, що треба зосереджуватися одне на одному, а не на загальній справі. Треба, щоб різні люди різними шляхами працювали на користь загальної справи. — Про БФ «Разом»

Сьогодні я можу собі уявити, як Київ сприймають люди, які сюди приїжджають з інших країн, — і ті, хто тут бували вже не раз, і ті, хто тут уперше. Навіть у воєнні часи ми бачимо, що місто доволі жваве. Нічного життя нема, бо комендантська година. Але це жваве та англомовне місто. Київ сьогодні доволі молодий. Тут чудові сервіс і їжа. Такі речі можна почути від будь-кого з іноземців, які тут бувають.

Тепер я бачу, наскільки впливає система освіти. Для постання української освіти знадобилося багато часу — треба було підготувати вчителів, підручники… Все це забрало більше часу, ніж ми хотіли.

Ще маленькою я розуміла, що не така, як інші діти. Мені розповідали, що як я пішла в садочок, то ще не розмовляла англійською, бо ми вдома розмовляли українською. То я просто перемішувала слова двох мов, але інші діти мене розуміли.

Я вже давно російською не розмовляю. І дуже не хочу розмовляти. Цікаво, бо тепер моя донька веде завзяті дискусії в університеті, де теж є російська мова, якої вона взагалі не хоче вивчати. А моя мама провокативно каже їй, що треба знати мову ворога. Саме з цим мотивом з 1946 року в університетах відкривали перші кафедри німецької мови.

Я думаю, що суперсила України — її автентичність. Є дуже багато американців, які знайшли Україну вперше і тепер захоплюються тим, що Україна є такою, якою би вони хотіли бачити Америку.

Я почула глибину. В своєму поколінні я також відчуваю подібні зміни. Психологічно це найбільша зміна, яку я бачу. На практичному рівні, в Україні тепер всюди можна випити чудову каву, все робиться за QR-кодом. Є гарний сервіс, смачна їжа без зайвого. Тут є ті речі, які я ціную, тому мені дуже комфортно в Україні.

Я тепер по-іншому сприймаю те, що мої баби і діди робили в таборах ДіПі. Я по-іншому сприймаю стару діаспору. Стара діаспора захищала все українське, вони не хотіли бути в Америці, вони цього не планували, не їхали будувати американську мрію. Вони дослівно були переміщеними, displaced.

Internews розвивався дедалі більше, і ми подалися на грант USAID. Написали проєкт на рік, отримали фінансування на три роки — не на мільйон, а на сім мільйонів. Я хотіла все це поставити на ноги. Один рік перетворився на другий, другий — перетворився на третій.

1991 року Київ був радянський. Чистенький і однотонний. Сірий. У той же час Київ відкривався як шалено творче місто, осмислене й культурно глибоке. Такий контраст був усюди, навіть у Верховній Раді чи уряді. Дурнуваті коридори з червоними килимами, приймальні, передприймальні, однакові коричневі двері у всіх. Але в деяких кабінетах були такі яскраві персонажі! Просто метри. Я маю на увазі не тільки дисидентів. Були й люди, активні в комуністичній партії, але вони знали менеджмент і хотіли щось змінювати.