Перейти до вмісту

Гуси-лебеді летять (повість)

Матеріал з Вікіцитат

«Гуси-лебеді летять» — автобіографічна повість українського письменника Михайла Стельмаха, написана в 1963 році.

Цитати[ред.]

  •  

«Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники...»[1]

  •  

«Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».[1]

  •  

«І вчися... та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!» [1]Мар'яна Михайлику

Народні вислови у творі[ред.]

  • Сто друзів — це мало, один ворог — це багато.
  • Над шкурою дрижати — людиною не жити.
  • Де не посій, то вродиться[2].

Описи природи[ред.]

  • I люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, i люблю восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонiє калина i пахнуть опеньки.
  • На човнику й веслi вiд нас вiд'їхав травень. Вiн прихопив iз собою синi дощi, зелений шум та солов'їний спiв, i в село, через тини, заглянуло лiто.
  • Щось, наче пальцем, пробило снiг, я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця.
  • Я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця. Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував їх до танцю.
  • Любов до рідної землі, до всього, що росте та квітне привила Михайлику його мати: Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на це диво, i тодi в блакитнавих очах її назбирувалось стiльки радостi, наче вона була скарбничим усiєї землi. Саме вона відкрила для свого сина ту неповторну чарівність, навчила любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвiт, осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночує оп'янiлий джмiль..
  • Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа лiсу. Хоча я й дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуляє
  • Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю[3].

Цитати про Михайлика[ред.]

  • Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом.
  • Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити ін­шим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову.
  • Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запо­тиличники,..
  • Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до шко­ли, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався[4].

Цитати про діда[ред.]

  •  

Що, що, надзигльований? – мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i “ох, рятуйте мою душу”, з одежi осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них. — зовнішність діда
[5]

  • Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата,— співаючи зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари…

Цитати про мати[ред.]

  • Мати вiрила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловiк, вона може гнiватись i бути доброю, i на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи свої радощi, болi й просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого[6].
  • В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками-нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю.[7]

Примітки[ред.]