Гомонай Ганна Станіславівна

Матеріал з Вікіцитат
Гомонай Ганна Станіславівна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Гомона́й Ганна Станісла́вівна (народилась 29 травня 1979 року, Київ) — українська журналістка та телеведуча.

Цитати про себе[ред.]

  •  

Я хворію і лікуюся так само, як і всі інші. Але вірю, що усі хвороби від голови. Або від серця. Якщо ви захворіли, подумайте: за чим ви сумуєте та сумуєте у цей момент? Найкраща профілактика - гарний настрій, позитив та світлі думки.[1]

  •  

Перше, що мені хочеться після ефіру - це одразу все змити з лиця! Грим дуже втомлює. На мою думку, натуральність - найбільша краса. Приходжу додому і відразу все змиваю.[1]

  •  

Не заощаджую на засобах догляду: у мене багато кремів, масок, і вдома я завжди з чимось на обличчі. Але, звісно, ​​намагаюся чоловіка сильно не лякати. [1]

  •  

Я стежу за вагою, як і більшість жінок. Але дієтами не зловживаю. А на відпочинку взагалі дозволяю собі все – у мене такий принцип: вважаю, що відпочинок має бути відпочинком у всьому. Ось уже потім настають голодні київські будні – після будь-якої відпустки потрібно зганяти вагу.[1]

  •  

А от у спортзал не ходжу і взагалі ненавиджу спорт із дитинства! У мене свого роду дитяча психотравма, нам у школі не пощастило з учителем фізкультури. З того часу я дуже важко піддаюся на всі спортивні експерименти. У мене було вже кілька абонементів, проплачених тренерів, але мене вистачало на кілька місяців, і на цьому все закінчувалося.[1]

Цитати про сім'ю[ред.]

  •  

Ми - родина журналістів. Ми давно звикли, що кожен з нас живе в абсолютно ненормованому графіку. Сьогодні Андрій (чоловік) у політиці, і режим його роботи ще складніший. Тому ми дуже поблажливо ставимось до робочих обставин один одного. Взагалі – вся родина сприйняла мій новий режим з розумінням. I я їм за це вдячна. Бабусі та няня організували цілу підмогу: коли я на ранковій зміні, вони по черзі приїжджають і збирають доньку в школу.[2]

Цитати про роботу[ред.]

  •  

Я починала як стажерка, потім репортерка, спецрепортерка, ведуча, тобто пройшла всі ланки зростання в новинах. Але в мене був досвід, коли я паралельно з новинами три роки вела ранкове шоу. Це, до речі, сталося з ініціативи Володимира Зеленського, який тоді керував «Інтером». Саме він несподівано запропоновував мені цю ранкову розважальну програму. І тоді я вперше відкрила для себе світ поза новинами й політичними програмами: чистий позитив.[3]

  •  

Мені особливо важко, коли доводиться розказувати про жахливі речі, які стосуються дітей. У мене був ефір, коли мені здавалося, що я від цього жаху не можу дихати. Просто не можу. Але збираєш себе до купи, мобілізуєшся, аби не розплакатися. Не можеш дозволити своїм внутрішнім переживанням вийти назовні. Люди мають відчувати від тобі спокій, навіть коли ти говориш їм про дуже страшні речі.[3]

Цитати про життя та роботу під час війни[ред.]

  •  

Ми прокинулись о 5-й ранку від звуків вибухів. Завила сирена. Вона десь близько від нашого дому. І коли чуєш її вперше, й так голосно, то дуже страшно. Мабуть, багато хто з нас пам’ятає й ніколи не забуде цей перший раз. Як і всі, ми підхопилися, не знали, що робити з дітьми, які солодко спали, куди рухатися... Вирішили, що не будемо їхати цього дня з Києва. І я сказала, що піду на роботу: наша з Вадимом програма «Офіційно» стояла у графіку. В той день наші ранкові та денні програми ще виходили з парламенту, Кабміну та комітетів. Але ситуація вже була дуже складна, все було оточено правоохоронцями, і в якийсь момент виглядало, що у приміщеннях лишаються тільки озброєні до зубів військові та наші працівники. Тож десь опівдні стало зрозуміло, що залишатися там дуже небезпечно. Тому за годину була розгорнута альтернативна студія в офісі, розташованому не в центрі.[3]

  •  

Робота на каналі ("Рада")з першого дня була марафонською дистанцією: я побігла, як усі, не оглядаючись. Потім був запуск каналу в новому форматі. Цей процес завжди — адреналінова, місцями інфарктна історія. Багато всього відбувається, безліч нововведень, накладок, і ти на швидкості під все це підлаштовуєшся.[3]

  •  

Фактично за дві перші доби війни наш канал перетворився на маленьку фортецю. Поки окупант не відповз із Київщини, багато співробітників, інколи разом із сім’ями, дітьми, літніми батьками, собаками фактично жили на роботі. Причини різні: хтось мешкав на Лівому березі й не міг інакше потрапити на роботу. Хтось жив у передмісті Києва й не ризикував повертатися. У когось вибило шибки в квартирі через обстріли, і жити було неможливо. Хтось жив у кінці Оболоні або Святошина, і від цілодобових страшних вибухів не міг спати. В якийсь момент ми побачили, що живемо як одна велика сім’я, а життя переважно перемістилося в бомбосховище, яким для нас став підземний паркінг. [3]

  •  

Мене, до речі, часто питають, чи не шкодуємо ми, що так «невчасно» повернулися — за кілька місяців до війни. А я кажу, що навпаки, все дуже вчасно. І неймовірно співчуваю людям, які не з доброї волі були вимушені залишити дім і країну, тому що бути за кордоном зараз набагато важче, ніж тут. Я кажу про столицю, звичайно, не про гарячі точки. Просто в Києві навіть у найстрашніші дні, коли весь час гриміло, стріляло, бахкало, все одно було відчуття, що ти вдома, і дім захищає.[3]

  •  

У Києві в мене був момент, коли я вперше відчула, що нас ніхто не зможе здолати. Середина березня. Порожня столиця. Жах війни у повітрі. І раптом на Софійській площі викладають гігантський герб із тюльпанів! Півтора мільйона квіток! Ця інформація була в наших новинах, журналістка приїхала з десятками букетів і поставила їх у ньюзрумі. Ці квіти здавалися тоді чимось космічним.[3]

  •  

Є люди, які були змушені поїхати. Зараз хтось повертається, хтось залишається в евакуації. Але від початку війни у нас не було проблем із ведучими. Канал інформаційний і ведучих було багато. І навіть коли половина поїхала, у нас все одно було достатньо людей. Ми навіть змагалися, хто працюватиме. Тут обстріли, все бахкає, а ми розбираємося, чия черга: всі хочуть в ефір.[3]

  •  

Впевнена у патріотизмі колег, у мене жодного разу не було відчуття, що хтось із них зрадник і не працює на нашу перемогу. Але якщо ви про професію загалом, то моє ставлення категоричне: тих, хто роками агітував в ефірі за «русский мир», «радянське минуле» і московське православ’я, а 24 лютого перевзувся на льоту, я зневажаю.[3]

  •  

Я бачу в марафоні роботу на нашу спільну перемогу. І посилена роль держави у цьому ключова. І я вірю, що, коли ми переможемо, в нас буде багато часу говорити і про пропаганду, і про всі інші загрози свободі слова, якщо вони будуть. І про те, як ми будемо рухатися і підтримувати чистоту ефіру, і, взагалі, існувати далі в нових, мирних умовах. А зараз важливо лише, аби ворог пішов із нашої країни, звільнив людей, і ми знов могли думати про речі, про які ми хочемо думати: про професію, стандарти, розвиток, можливості, а не просто про виживання. Могли дихати і творити.[3]

Цитати про життя в Канаді[ред.]

  •  

Від’їзд до Канади був для мене непростим рішенням. В першу чергу через необхідність залишити роботу. До того ж, я в принципі ніколи не хотіла жити за кордоном довго. Але дух авантюризму переміг… Я не люблю шкодувати про те, чого не зробила. І хочу знати, що можливості й виклики, які несподівано підкидає життя, я не змарнувала. Тому ми з чоловіком це рішення прийняли — і ніколи не шкодували про нього. [3]

  •  

Після зустрічі в Торонто з українськими активістами, я зрозуміла, що це колосальний український тил, де люди закривають на всіх фронтах: і медична допомога, і військова, і моральна, і волонтерська, і мистецька. В плані традицій ми дуже мало що можемо показати в Канаді. Бо тут все це дуже добре збереглося. Таке відчуття, що ти в Україні і ніякої різниці немає.[4]

  •  

Посольство України в Канаді має допомагати українській громаді у тій великій справі, що вона робить. Ми навіть у найскромніших проханнях не змогли б просити того, що вони і так роблять. [4]

Цитати про українську мову[ред.]

  •  

Я виросла у двомовній київській родині енергетиків: тато розмовляє українською, мама — російською. Тому з дитинства легко переходжу з однієї мови на іншу. І російської в моєму житті насправді багато. Але українська для мене — це моє «Я», це гени, це пам’ять про бабусю, яка вчила мене перших молитов і віршів Шевченка, це татів бунтівний козацький дух і загострене почуття справедливості, через які його виганяли з комсомолу й університету. Це — усе найрідніше. І тому я знаю, що тільки коли веду українською — зі мною уся моя сила.[5]

  •  

Моя громадянська позиція: державна мова в країні має бути одна — українська. Сьогодні в Україні не існує загрози російській мові. Безліч російськомовних теле– і радіопрограм. Із кожних 10 газет, за статистикою, 8 — російськомовні. А з кожних 10 журналів — узагалі 9. Про які утиски йдеться?! Усі розуміють, що мова — інструмент передвиборчих технологій. Це питання постійно виникає лише тоді, коли приходить час завойовувати голоси виборців.[5]

  •  

Але сьогодні для мене дуже важливо говорити в кадрі українською. Лише тоді я відчуваю себе собою. Коли я у 2007році погодилася вести російськомовні «Подробиці», я усвідомлювала, що це компроміс із собою. Але мені обіцяли, що дуже скоро «Подробиці» стануть українськими. Цього не сталося, і через рік я пішла з програми.[5]

Джерела[ред.]

Примітки[ред.]