Марченко Валерій Веніамінович

Валерій Марченко

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Вале́рій Веніамі́нович Ма́рченко (1947 —1984) — український дисидент-правозахисник, літературознавець й перекладач, жертва радянського режиму.

Цитати

Ми розглянули твори...досить численного загону письменників, за чиєю допомогою радянські можновладці утверджують своє панування на Україні; ласі шматки, що перепадають найвідданішим, повинні стимулювати акт творення, і вони, природно, роблять свою справу. На обріях нашої літератури, окрім старих кадрів культівських часів (Натана Рибака, Леоніда Новиченка, Юрія Збанацького), з'являється чимало нових письменників-підприємців: Павло Загребельний, Микола Сингаївський, Олесь Лупій, Ростислав Братунь. Продукуючи романи, драми, поезії, статті на правильні теми, гурт оцих вельми далеких від культури свого народу митців «чесно» заробляє на хліб. Твори багатьох із них написані досить вправною рукою графомана, тому непідготованому читачеві за напруженим сюжетом та розмаїтою образною системою важко помітити його ідейну недолугість і навіть реакційність. А це й потрібно авторові та верхнім «десяти тисячам» які спонукають його до письма відрегульованою системою заохочень. — зі статті "«За параваном ідейності»", 1972 р.

	Особливу запопадливість в оспівуванні визначених партією тем виявили старі, ще сталінського гарту, письменницькі кадри. Нагнибіди, козаченки та Збанацькі не підводять. Довір'я ж можновладних виявляється у формі грошової винагороди, наданні посад, а також у прикликанні до «кращих із кращих» спроституйованої матінки-слави. Твори цих лауреатів Шевченківської премії повсюдно друкують, перекладають на мови братніх республік і соціалістичних країн, роблять враження (для нас, звісно) цілком заслуженого визнання.
	зі статті "«За параваном ідейності»", 1972 р.

	Микола Нагнибіда одержав Шевченківську премію за книжку На полі битви. Окрім поезій, «наснажених пафосом комуністичного будівництва», в ній є чимало таких, де висвітлюються теми, згадувані вже на початку статті. Таким чином, доробок цього поета, ніби у фокусі, зібрав ідеї, образи, форми, дозволені зараз партією для письма. Відкриває збірку розділ «Риси рідного обличчя». Хто знайомий з українською періодикою останніх літ, той одразу збагне, що поет доторкнувся «невичерпного джерела славної Ленінської теми». І справді, у першому вірші книжки йдеться за профіль рідного вождя, без якого автор не у спромозі уявити «всесвіту» і «взагалі життя». Читаючи далі, ми виявимо небилицю про те, як Ленін зустрівся й погомонів із дружиною моряка-балтійця і як по розмові класово прозріла жінка, негайно дала наказ своєму мужу: «Ведіть ви панів всіх до суду». В поезії Зустріч у Горках автор робить спробу дослідити джерела безмежної любові народу до свого провидця... Маленькі школярі потай стежать за Леніним, коли той прогулюється в Горках. Але пильні очі «у світі найстарішого більшовика» помічають малюків, і він запрошує всіх до себе в гості. Вдома Ілліч малює перед дітлахами величну панораму світлого майбутнього. І хоч слова чарівні не викликають особливої довіри... проте вождь, а разом з ним і автор, наперед про все знаючи, роблять знаменне пророцтво: «може, може». Щоправда, доводиться повірити їм на слово, але хлопців такі дрібниці не бентежать. І от уже понад сорок років посивілі щасливці завзято будують Дніпрогеси, Магнітки, Турксиби, застеляють трупом лани війни, воскресають із руїн Білорусь, Україну і, «не спочивши», беруться за Ленський каскад. Натхнені віщою ленінською думкою, учасники зустрічі в Горках вкупі зі своїми однолітками мурують і руйнують усе своє свідоме життя. Слід зазначити, що обіцяної жар-птиці вони й досі не зловили. Одначе мета близька. Тепер уже це відомо одному М.Нагнибіді, що він не вагаючись і стверджує: Все буде так, як їм наснилося, Тим першим ленінцям давно Наприкінці циклу віршів про любого вождя поет звертається до своїх співвітчизників із полум'яним закликом: Вбирайте ж риси незабутні В свої серця, товариші. Ми з ним незмінні Над віками. Зійшов, як сонце, наш Ілліч. У пам'яті так і спливають давні добрі часи культу Сталіна. Якою чудовою школою виявились вони для нашого поета! І прикметне те, що йому зовсім легко було переучуватися. Тільки рими змінив (Сталін на Ленін) і знову митець — у вирі ідеологічної боротьби, знову він — борець за передові ідеали. Намагаючись якось замаскувати надокучливий ілюстратизм віршів на тему праці, Нагнибіда починає тяжіти до інтелектуальної, певна річ, в його розумінні, манери письма. Поезії з ремінісценціями на кшталт «Шануйте здобуте трудом поколінь», «Для мене тільки те моє, що я віддав народу», «Не знають серпня суть самі лиш пустоцвіти» він пересипає творами, виписаними з претензією на філософічність. Новому Запоріжжю автор присвятив своє Перше кохання. Поринувши у світ мрій, він вигукує нехитре: «Перше кохання, перше горіння, в кожного в серці ти є...» Потім, наче крізь сон, пригадує радість перших зустрічей, «ночі безсонні, ранки в росі голубі». Охоплений жагою, юнак зачаровано йшов слідом, «широко мріяв, вірив у силу», словом, робив усе, як належить закоханому. Та тільки наприкінці поезії автор дотепно розкриває перед шанувальниками свого таланту першопричину тої неземної пристрасті. Виявляється, що для М.Нагнибіди першим коханням, чим була для Петрарки Лаура, а для Данте Беатріче, є місто Запоріжжя. Бо воно: Працею юності створене диво, Перше кохання моє. Це все одно, якби хтось із нас закохався назавжди в табуретку, яку в школі витесували на уроках ручної праці. Ну що ж, за смаки не сперечаються. Адже ж бувають у людей різні патологічні збочення. Так чому б це комусь не вподобати гідроелектростанцію або мартенівську піч.
	зі статті "«За параваном ідейності»", 1972 р.