Бекірова Гульнара Тасимівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ґульнара Бекірова
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Ґульнара Тасимівна Бекірова (*Мелітополь) — кримськотатарська історикиня, журналістка, членкиня Українського ПЕН.

Цитати[ред.]

  •  

Апогеєм політики «Крим без кримських татар» стало самоспалення кримського татарина Муси Мамута, якого раніше заарештували та засудили за те, що він хотів оселитися в рідному Криму – «за порушення паспортних правил». Під загрозою повторного арешту Муса спалив себе[1].

  •  

Довгі десятиліття в масовій свідомості зусиллями радянських історіографів і різноманітних «бійців ідеологічного фронту» культивувався міф про споконвічну ворожнечу між слов’янами і тюрками, між християнами і мусульманами, а отже – між кримськими татарами й українцями. Ці міфологеми закладалися як міни сповільненої дії у свідомість дітей через шкільні підручники[1].

  •  

Коли перші репатріанти приїхали до Криму, з’ясувалося, що їх не лише не прописували, але й силою виганяли за межі півострова. Люди не хотіли повертатись у місця заслання та намагались облаштуватися там, де їх прописували – у найближчих до Криму Херсонській, Запорізькій областях України, в Краснодарському краї Росії. Так утворилися громади кримських татар у цих краях. Ось і я народилася вже в Мелітополі в Запорізькій області, а не в Криму і не в місцях заслання[1].

  •  

Пам'ять людства коротка та вибіркова, часом минає багато років, поки історики напишуть про справи давно чи недавно минулих днів. Тривалі роки історію писали про одвічну ворожнечу, але сьогодні ми розуміємо, що були й спільні військові союзи, і стратегічні політичні сюжети в Середньовіччі. Та, звісно, історія ХХ століття містить безліч прикладів солідарності та спільних зусиль активістів кримськотатарського і українського рухів[1].

  •  

Після депортації 1944 року кримські татари 12 років жили в місцях вигнання, зі статусом «спецпереселенців». Фактично цілий народ перебував у гетто, пересуватися навіть у межах одного району без дозволу коменданта було заборонено, до того ж кримські татари мали відзначатись у спецкомендатурах. Неможливо було поїхати в іншу республіку СРСР, закривався доступ до інтелігентних професій. Увесь народ перетворився на колективного політв’язня. Тоді основна частина кримських татар перебувала в Узбекистані[1].

  •  

Це справді дивовижно: можна довго – роками, навіть століттями – жити поруч і майже нічого не знати одні про одних. Я кажу про історії цілих народів. Ось так і трапилося з історією кримських татар і українців[1].

  •  

Чи можна уявити хоч одну демократичну країну, де цілий народ був би позбавлений права жити на своїй історичній батьківщині[1]?

  •  

Якби не масові еміграції кримських татар наприкінці XVIII і у XIX століттях, коли за півтора століття кримськотатарський народ став у Криму меншиною, то, швидше за все, не було б і трагедії вигнання 1944 року. Реалізувати цю підлу військово-чекістську спецоперацію та позбавити 200 тисяч кримських татар батьківщини сталінська влада змогла всього лиш за 3 дні[1].

  •  

1956 року з кримських татар зняли статус спецпереселенців, але – без права повернення до Криму. Для кримських татар було абсолютно неприйнятним і далі жити у вигнанні. З середини 1950-х років розпочався національний рух кримськотатарського народу за повернення на історичну батьківщину. І ця активність у 1967 році змусила керівництво Радянського Союзу безпосередньо зайнятися кримськотатарською проблемою – вони, зокрема, побоювалися політичних ексцесів у рік 50-річчя Жовтневої революції[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg