Перейти до вмісту

Ірен Сола

Матеріал з Вікіцитат
Ірен Сола
Медіафайли у Вікісховищі
Вікіпедія
Вікіпедія
Дивіться у Вікіпедії:

Ірен Сола — іспанська письменнииця і художниця. Лауреатка премії Європейського Союзу 2020 року в галузі літератури.

Цитати

[ред.]
  •  

Грати та гратися — заняття глибокі й серйозні. Ці вміння допомагають нам навчатися, ставити великі запитання та глибше розуміти сутність речей. Коли в такі моменти тримаєш очі відкритими, можеш зануритися на глибші рівні усвідомлення складних речей[1].

  •  

Коли я працюю над книжкою, у мене паралельно накопичуються зображення, нотатки, цифрові архіви. Лише частина цієї інформації виливається в роман, решта ж потребує іншої форми демонстрування, донесення до ширшої аудиторії[1].

  •  

Мій роман багато працює з проєктуванням, наданням голосу дуже різним персонажам. Одне з наріжних питань, що я ставлю в цьому творі, полягає в тому, хто насправді може розповідати свої історії та ким саме є оповідач, чиї історії витримують плин часу. Мені важливо зрозуміти, а яку ж владу має автор чи мовець і наскільки безсилий той, хто не може виступати в такій ролі через різні причини[1]. — Про роман «Співаю, і гори танцюють» (ісп. «Canto jo i la Muntanya Balla», 2018

  •  

На візуалізації я роблю особливий акцент, бо намагаюся не лише дослідити, розпитати про теми, які мене цікавлять, а й зрозуміти, який вигляд усе це може мати. Збираю багато зображень, щоб хоч якось уявити, про що пишу. Було б дуже навіть непогано, якби написане мною не лишилося суто текстом, а набуло й інших форм[1].

  •  

Наратив, оповідання різних історій, усна творчість — це ті речі, які мене завжди цікавили. Насправді не важить, як тебе називають журналісти — письменником, наратором, оповідачем чи ще якось, — важить сутність того, що ти робиш, і чи подобається це тобі[1].

  •  

Останній на цей час мій роман «Співаю, і гори танцюють» (ісп. «Canto jo i la Muntanya Balla», 2018) — дуже грайливий твір. Це спроба подивитися на світ Піренейських гір у Каталонії з максимально можливої множини позицій. Інколи цей погляд не зовсім звичний. Наприклад, у згаданому романі є розділ, де оповідь ведеться з погляду грози або великого скупчення хмар, коли дощить. Ще там є розділ, написаний від імені собаки, групи рослин та самих гір. Так, це не завжди оповідь, яку ведуть люди чи суб'єкти. Щоб таке написати, мені треба було вдатися до гри[1].

  •  

Сфера мого наукового дослідження — мистецтво, і я завжди кажу, що писати я навчаюся саме в сучасного мистецтва. Під час моїх студій я виявила, що насправді одні з його найцікавіших елементів — саме слова й тексти. Це дуже цікавий матеріал для творчості, а також для мислення, досліджень тощо[1].

  •  

У минулому, до слова, було дуже багато жінок, які не могли розповісти свої історії або ж до них банально не прислухалися. Поряд із цим наратив нерідко створювали ті, хто перемагав у війнах, — часто саме вони були авторами того, що ми називаємо історією. Питання про те, хто вільно транслює свої наративи, а хто ні, які з них дійшли до нас і чому саме — усе це я й намагаюся дослідити у своєму романі[1]. — Про роман «Співаю, і гори танцюють» (ісп. «Canto jo i la Muntanya Balla», 2018

  •  

Фольклор — це теж дуже цікава річ, бо йдеться про історії, які вижили, збереглися з дуже давніх часів. Про те, що протягом століть люди в різних частинах світу розповідають одне одному[1].

  •  

Щоразу, коли завершую писати твір, то кажу, що в цього тексту відросли чотири ноги та хвіст, і тепер він сам-один мандрує світом і часом виринає в місцях, де я зовсім не чекала його побачити. Коли текст, скажімо, роману, перетворюється на театральну п’єсу, то актори встановлюють власний контакт із його твором. І часто це буває вельми навіть красиво[1].

  •  

Як на мене, фольклор містить таке собі ДНК того, як ми, люди, звично дивимося на світ, розуміємо або уявляємо його. Ці історії можуть нам розповісти, якими ми були та якими є досі, бо ми ці розповіді успадкували. На такий наратив цікаво подивитися не лише в його історичній тяглості, а й крізь сучасну призму, і в такий спосіб його аналізувати[1].

  •  

Якщо говорити про те, чи має письменник тримати та зберігати десь усередині себе той стан дитинності, то мій письменницький досвід говорить, що так — якщо ця дитинність дорівнює грайливості. Здатність грати та гратися у своєму письмі для автора, як на мене, дуже важливі[1].

  •  

Я не мала одного чіткого плану, що ось так він має розпочинатися, перебіг подій у ньому буде отакий-то, а фінал — ось такий. Початком був не план, а дослідження низки тем, і лише потім з’явилися певні герої, зрозумілі шляхи оповіді їхніх історій. Це дало мені можливість сконструювати книжку дуже органічно[1]. — Про роман «Співаю, і гори танцюють» (ісп. «Canto jo i la Muntanya Balla», 2018

Примітки

[ред.]