Сліпак Василь Ярославович

Василь Сліпак

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Васи́ль Яросла́вович Сліпа́к (1974–2016) — український оперний співак, соліст Паризької національної опери, волонтер, учасник бойових дій під час війни на Сході України у складі Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" (ДУК ПС), позивний «Міф». Загинув у бою поблизу Луганського.

Цитати

Постійно співав. 6-річним виліз на стіл на сільському весіллі й затягнув пісню Мареничів: «Розкажи мені, любиш ти чи ні? І в очах сія: я — навік твоя». За чотири роки старший брат відвів в ансамбль «Дударик».

У нашій сім'ї не було зв'язкових УПА і героїв ОУН, але був постійний спротив. Це те, що супроводжує життя українців у всі часи. У цій боротьбі виростає покоління за поколінням. Однаково, війна надворі чи мирне життя. «Совєтське» ніколи не було нашим.

Змалку пам'ятаю, як родичі вінчалися в герметично закритих приміщеннях. Греко-католицька церква була під забороною, як і все українське. Однак ми старалися зберегти себе, націю, мову — попри агресію з усіх сторін. Зв'язок поколінь повертається до нас тільки тепер.

А як можу не підтримувати ОУН, коли, як мені інколи здається, я народився ОУНівцем, принаймні завжди почувався і почуваюся українським націоналістом.

Я поєдную в собі дві частини: в одній я артист, який грає різні ролі, а в іншій — я справжній, і таким я є в Україні.

Усі найкращі моменти свого життя я проживаю на Батьківщині, і думаю, багато українців зараз би мали відчувати унікальність історичного моменту.

А що зміниться від того, який матиму паспорт? Я людина мистецтва!

Розумієш, є люди інтересів і люди принципів. Між ними — прірва. Перші ніколи не зрозуміють других і навпаки.

19 років… так, вже певний час, але в принципі, якось, не знаю, дуже багато українців, які є у Франції, десь адаптуються до французького менталітету і стають трошки іншими. Але я якось намагаюся, все ж таки, зберігати моє серце українським, яке там стукає в грудях, щоби воно продовжувало стукати саме в українському ритмі. Тому я можу бути і більше років десь закордоном, але залишатись українцем і все.

Париж замаленький для розвитку української душі! А розвивається вона найкраще в себе вдома!

Я живу між двома країнами через вибір особистий, уже майже 20 років я у Франції, але протягом останніх двох років намагаюся максимально бувати в Україні.

Наскільки я спостерігаю, артистам відчути і зрозуміти ситуацію в Україні легше – вони чутливі люди і можуть більше зрозуміти чужий біль. Це не політикум, це геть інше сприйняття.

Нам потрібно залишатись позитивними і вірити в нашу силу. Вона є. Європейські друзі почудовуються нею. Ми змогли і ми зможемо.

Ну, нащадкам скажу — ми тут для вас і все. Ви будете жити в тій Україні, про яку ми мріємо і яку ми зараз відвойовуємо!

Розплинуся в Тобі я, і вічно житиму...

Про Україну

Ми — нація дуже миролюбна. Не провокуємо агресії, ні до кого ніколи не пхалися. Але ті, хто приходить до нас воювати і вбивати, отримають адекватну відповідь. Бо ми вміємо захищатися. Маємо генетичне відчуття справедливості і своєї країни, землі.

Уся кров, що сьогодні проливається за Україну, не повинна зупинити або увергнути в депресію. Вона повинна дати імпульс для подальшої боротьби.

Дивна ситуація, коли половина країни живе у війні, а інша — взагалі абстрагована від неї.

«Україна понад усе!» — і це не просто гасло, це дійсно має закарбуватися в кожного в голові. Ми стаємо насправді нацією, свідомою, українцями, які будуть мати майбутнє, тобто все нормально, все буде добре! Це еволюційні зміни, які змінюють, в першу чергу, нас і в наступного покоління буде все добре. Це можливо станеться не відразу. Бо дійсно, нашу націю плюндрували дуже довго – 400, 500, 600 років ми мали велику біду, але ми вижили, ми тут, тобто це вже є великий знак, тому наша мрія – довести цю справу до кінця! Це має бути законно. А найголовніше, я сподіваюсь, що це стане з владою нашою, що десь заграє та нотка в наших можновладців.

Відповідальність зросла в рази. Не маємо права на депресію. Треба витягати себе з неї за волосся і за вуха будь-якою ціною. Маємо унікальний шанс і не маємо морального права його втратити. Не маємо права втратити Україну.

Україна сильна завдяки своєму народу. Він – мудрий. Послухайте будь-кого на вулиці, і він скаже, що треба робити. Я бачу Україну успішною державою, якщо почуємо самих себе.

Для моїх всіх! Націоналіст ненавидить тільки ворога і зрадника....і готовий його знищувати та знешкоджувати до останньої краплі ЇХ крові і звичайно готовий віддати за святі ідеали УССД найдорожче - своє життя! Поза цим: Націоналіст по дефініції може тільки ЛЮБИТИ своє, своїх, своїми, зі своїми... Всі брати і сестри, ви мої, бо: Ви розумні, розвинуті, відкриті, відверті, думаючі, адекватні, глибокі, чесні, сміливі, солідарні, незламні, безкомпромісні, правдолюбиві, нелицемірні, гідні, високоморальні, справжні і люблячі! Мені здається, тоді дуже багато питань відпаде і також тих, хто цими якостями не володіє. Бажаю Вам і собі розвиватися завжди в такому найпозитивнішому напрямі і творити це навколо Вас! Тоді, не тільки ми будемо пишатися нашою нацією, а також інші будуть пишатися нами і ставити нас в приклад іншим... Подумайте трошки над цим... Україна для нас понад Усе і ми її зробимо дійсно такою, як би ми хотіли бути самі в ній!

Буде (перемога) обов'язково! При одній умові: коли кожен з нас буде робити все необхідне для цього від найменшого до найбільшого і у всьому! Уявити собі: всі українці світу одночасно думають про це і діють? Це ж бомба, перед якою не встоїть ніщо на світі!

Ми – дуже гарна і сильна країна, і деяким людям там, десь трошки вище, треба просто схаменутися…

Про власну творчість

У 14 років я побачив Канаду й Америку, виступав у Карнегі-холлі. Але у консерваторію вступив не одразу — через рідкісний голос. Контртенорів усього 2 в Україні.

Партію чотирьох дияволів з опери Оффенбаха «Казки Гоффмана» на півдні Італії мені згадували дуже довго. ­Гастролював там наприкінці 1990-х. До того часу контртенор у мене зник і залишився бас-баритон. Глядачі аплодували стоячи і казали, що я — природжений Мефістофель. Тому взяв собі такий позивний. Командир скоротив його до «Міф», бо по рації це дуже довго звучить.

Про волонтерство

Все почалося з волонтерства, «ДУК ПС» були перші наші хрещеники, ми їх так називаємо. Ми їм допомагали всією нашою волонтерською організацією «Fraternité Ukrainienne/Українське братство». Перші, кому ми допомогли, - це був 7-й батальйон «ДУК ПС», я знав цих людей і так сталося, що я тут, але це міг бути й інший якийсь батальйон. Ось так волонтерство природно переросло в активну участь.

Жодна пісня не викликала в мене таких емоцій, як «Горіла сосна, палала» у виконанні Олега Скрипки на помаранчевому Майдані. Мороз по шкірі відчуваю досі. Я був в Україні, підтримував Майдан, як міг. Тим важче було відчувати другий Майдан на відстані. Мав контракт в Опері, і я не міг вилетіли до Києва.

Переживав, коли в Україні почалася революція. Мав контракт із Паризькою оперою й не міг прилетіти до Києва. Але прийшов на першу маніфестацію українців у Парижі. Став активним учасником усього, що відбувалося в діаспорі. Готовий був зробити все, аби Україна не втратила свій дух і себе. Пишався, як на перші волонтерські гроші купив машину «Форд» для «Правого сектора». Коли вперше поїхав на Донбас із допомогою, пробув там місяць.

Для того, щоб домогтися від міської влади скасування кінопоказу російського фільму «Крым. Путь на Родину», який розповідає про анексію півострова, активісти ініціативи «Євромайдан Бордо» (Collectif Euromaidan Bordeaux) створили відповідну петицію. Активісти оперативно відреагували на афішу цього показу і запустили поширення петиції, і паралельно контактували з посольством, щоб вони написали у терміновому порядку лист мерові Бордо Алену Жюппе. Ініціатива швидко поширилась у різних французьких спільнотах українців у соцмережах. Пізніше петиція потрапила до українського сегменту, і вже до кінця дня кількість підписантів істотно збільшилась.

Ми повинні нагадати парижанам, французам та іноземним туристам про брутальний акт агресії проти України та неприйнятну анексію Криму з боку Росії, а також привернути увагу світової спільноти до злочинів російської влади на території нашої країни.

Насправді роботи не бракує – є дипломатична сфера, культурна, яка в багатьох моментах навіть потужніша, ніж тримати зброю в руках на Сході. Але я для себе обрав шлях: як чоловік, можу бути на війні, а як артист – можу робити максимальну промоцію України у Франції.

Важливо було знати людей особисто. Знати, що конкретно потрібно. Все передавали з рук в руки – тут взяли, там передали. Це був основний принцип нашої роботи. Важливо, щоби громада була об’єднаною в такому громадському меседжі. Дуже важливо, щоби й Україна була об’єднаною в такому сенсі також. Не може бути, що одна половина України бере участь у війні, а друга половина – зовсім ні, а тільки займається особистим комфортом. В країні, яка бореться з агресором, кожен мав би брати участь у цій війні. Є факти, коли нас підтримують навіть росіяни, котрі виїхали з Росії.

Про власну промоцію

Так сталося, що коли я був на фронті, багато журналістів знімали про мене сюжети. Напевне, це цікава історія: оперний співак – і тут, на фронті. Я брав участь у програмах, давав коментарі. Але завжди пояснював, що не роблю це для власного піару, бо мені воно не треба. Вибір воювати був особистий, а не публічний. Але через свої звертання я можу передати, що відбувається на Сході, що люди можуть робити, аби не втрачати дух, як можуть бути корисними.

Не люблю, коли про мене пишуть. Реклами не потребую. Погоджуюся на матеріали тільки з одною метою: щоб своєю впізнаваністю допомогти тим, хто на фронті.

Зрештою, я можу дати свою оцінку цій війні: що там дійсно борються за майбутнє України. У цьому плані промоція може бути позитивною.

Про благодійні виступи у Франції

Вже рік я з однодумцями роблю благодійні концерти — частина виконавців-піаністів з Франції, частина з України, і ми збираємо гроші для військових потреб. Такі виступи ми робимо в Українському центрі у Парижі, бо у ії не зробиш публічний виступ, коли гроші йтимуть на армію, це не дозволено.

Друга частина нашої роботи – це вже благодійні виступи для допомоги дітям-сиротам, які втратили батьків у війні.Є така асоціація, яка об’єднує представників різних країн — «Opera friends for children», і вони ставлять за мету допомагати дітям з країн, де відбувається війна. Україна тепер в числі таких, також додалася Сирія. Реакція глядачів активна, зали завжди заповнені, і це додає оптимізму.

Хоча багато французів нас підтримують. У той же час є так звана французька еліта, яка історично дотримується проросійських тенденцій. Їм важко зрозуміти, що Україна - незалежний гравець. Наша країна сильна завдяки своєму народові. Наш народ дуже сильний, у нас багато можливостей. Якщо у нас в країні будуть прислухатися до народу, ми станемо успішною державою.

Про діаспору і спільність

Так історично склалось, що українці не дуже схильні завжди бути об’єднаними, і діаспора в Парижі — не виняток. Щодо питань волонтерства, то, можливо, в цьому є й плюси: зрештою ми об’єднуємося з тими людьми, з якими нам комфортно і легко.

Силою нічого не зробиш. Наші ділянки роботи дуже конкретні, і ми прихильники того, аби мати максимально персональний підхід до допомоги. Наприклад, не надсилати гроші чи військове оснащення, «аби надіслати» – ми завжди конкретно знаємо, кому й для чого. Ми передаємо із рук в руки і цей принцип зберігаємо. Інша справа, що коли мова йде про громаду, яка публічно транслює меседжі про Україну, то тут потрібна консолідація. Що в Україні, що у Франції. Це дивна ситуація, коли половина країни живе у війні, а інша – взагалі абстрагована від неї. Телевізор каже, що вдень війни немає і добре. В ідеалі цю біду мали б вирішувати всі разом – але на практиці це не так.

Кілька днів тому в моєму селі під Парижем помітив автівку з прапором в середині і не думаючи відв'язав зі свого пальта, яке багато чого пройшло, жовто-сині бомбончики і завішав на двірники... подарунок було прийнято! Сьогодні ще щось маленьке приліплю невідомому патріоту у Франції.

Про Наталку Пастернак

На початку січня не стало Наталі Пастернак, яка очолювала українське товариство у Парижі. Вона була унікальною людиною в тому плані, що завжди ставила суспільні інтереси на перше місце. Це була наша дорога подруга і натхненниця. Вона заповіла зібрати кошти для приїзду дітей, які втратили у війні батька, до відпочинкового табору в місті Розе (Франція). Ми мали вперше такий досвід організації відпочинку минулого літа, і 6 дітей поїхали у табір і були щасливі. І це приносить найбільшу радість – бачити, як діти усміхаються.

Про участь у війні на Сході України

Насправді ми народилися 2 роки тому. І тепер наше завдання – перемогти у цій війні і вистояти.

Дійсно важкувато було в Парижі висидіти, коли тут таке діється. Хотілося бути тут саме в той момент відповідальний для ДУКу. Бо знаємо всі, що то, на жаль, ці дії влада зараз робить проти добровольчих батальйонів і тому ми – мирні співаки, письменники, поети - ми вирішили приїхати сюди для підтримки.

Це не є жодне геройство їхати туди. Всі бояться. Я адресую меседж всім чоловікам від 18 до 50 в гарній фізичній формі, що там нічого страшного, аж такого немає. Ви там не мусите стріляти, ви можете допомагати. Я раджу всім чоловікам поїхати в зону АТО, щоб зрозуміти — війна скоро скінчиться. Дякуючи саме такому досвіду кожного українця, який вважає себе хоча б трошки патріотом

Українська повстанська армія — це є символ боротьби, і зараз ми, ті хто тут знаходиться, продовжуємо цю боротьбу. І це наша остання боротьба. Тобто потім вже не буде виходу і майбутнього не буде без того, щоб ми виграли цю війну. Ми всі українці в Україні і в світі маємо величезну надію на те, що це буде зроблено. Бо інакше немає просто виходу з цієї війни.

Так, ну це справді щось особисте. Бо люди, наші дівчата, посестри, які в Парижі, вони дійсно хвилюються, і це нормально, тут нічого дивного немає. Але все ж в кінцевому результаті всі і кожна з них сказали: «Ми тебе розуміємо, тільки бережи себе і все!». Тобто це доказ того, що вони нас люблять, і що вони люблять Україну також. Тобто вони там не думають, що «ой ти поїхав на гарматне м'ясо», ні все нормально.

Батьки.. а батьки, вони не знають, що я тут, до речі. Тому я не знаю, як це відео там пройде.

Я мушу бути там, на війні. Бо саме там, на Сході, на фронті, пишеться історія України.

Тут все просто. Я організував волонтерський рух. Не можу агітувати людей і просити давати пожертви, коли сам до кінця не розумію, що таке ця війна.

Я дійсно раніше не служив. Навчався в консерваторії, де не було навіть військової кафедри. Але всьому навчився на місці. До умов звик швидко. Єдине, до чого звикнути неможливо, — до втрат. Багатьох хлопців, яких я знав, уже немає.

Ми там, де нас нема.

Запрацював генетичний код.

Смерть — це гидота. Але — приємна.

Я не міг не приїхати. Не можу когось підвести. Адже я підписав контракт. Але і виїхати з України вже не можу.

Нерви здають у багатьох, але потрібно триматися. Я – оперний співак, а це робота нервів. Стрес постійно є при виході на сцену, треба контролювати себе. Це допомагає і на війні.

Завершиш свої реформи — підемо на фронт разом. Хоча ніхто тобі не дасть їх завершити. Тому бери автомат вже зараз. Часу менше втратиш.

Якось не сприймаю похвалу. Весь час думаю: а що в цьому такого особливого? Я просто з дитинства захоплююся співом. Я приїжджав до Франції на конкурси та фестивалі, і в 1996 році директор фестивалю запропонував мені залишитися. Так сталося, що я залишився там на 19 років. Для мене це найкраща професія, вона мені дійсно цікава. Але зараз в Україні війна. Деякі французькі телеканали подають російську пропаганду. Запитаєш у француза, що відбувається в Україні. Він відповість: «Та нічого, у них там громадянська війна». Пам'ятаєте, редакцію журналу «Шарлі Ебдо» атакували терористи? Їх ліквідували. Так ось, це була антитерористична операція. А хіба те, що відбувається у нас в Україні, можна назвати АТО? Давайте називати речі своїми іменами. Це війна.

Офіційні речники, офіційні медіа говорять про фронт більше неправду, ніж правду, або замовчують її.

Майдан… війна… Все почалося якось паралельно… В принципі, рішення було прийняте досить давно. Я помаленьку готувався… сам купував якусь форму… морально я був готовий до поїздки на схід. І я дуже щасливий, що побував там… там є патріоти, там є справжні люди… Там є та Україна, яку я хотів бачити… Я скажу одну фразу, хай це буде пафосно, але я не боюся цих слів. Люди, які там – це реально цвіт нації. Ці люди будуть здатні дуже скоро змінити країну. Це люди ерудовані, вони стоять високо інтелектуально, люди різних професій, національностей.

Приїжджає машина звідти… у хлопців зламався насос… Я дістаю свій гаманець і купую насос… Тут нема нічого особливого. Це – нормально…

Зона АТО – це вся Україна. Різниця між тилом і фронтом є величезна…

Добровольчі батальйони – це прості люди, які приїжджають на фронт, щоб захистити свою землю від агресора. Влада каже, що їх нема…7-го окремого батальйону ДУК немає на фронті. Але насправді він є. Цей фронт є всюди, в кожному місті України. Це меседж, напевно, керівництву, чому нас немає там. Заборонити добровольчий рух – це є антипатріотична акція – заборонити людям захищати свою землю, це заборонити народу існувати.

У мене є особиста потреба — бути паралельно всюди. І тут, на першій лініїї оборони, теж. Це мій особистий вибір.

Наші люди люблять героїзувати будь-що.

У Європи не можна просити допомоги або посилення санкцій, якщо ти їм не даєш справжньої інформації про те, що відбувається тут.

Хлопці «при владі», давайте вирішувати! Ви щось робите для того, щоб найшвидше закінчити цю війну чи для того, щоб її продовжити і заморозити конфлікт?

Добровольці цю війну могли перемогти. Їм просто не дали.

Про прощення росіян

Я вже бачу, як вимальовується ставлення українців до теми прощення.

Ми маємо приклади тут, у Франції, коли росіяни, які давно виїхали зі своєї країни, стають на наш бік, підтримують. Деякі дають гроші для фронту. Якщо росіянин витягує з гаманця 100 євро на потреби українських військових – це щось вже означає. Він розуміє, що його країна чинить страшні речі, вбиває українців – і він підтримує бажання України відстояти свою незалежність, свої принципи і людей.

У майбутньому, думаю, ми будемо розуміти, хто є друзями України, а хто підтримує агресію і режим Путіна свідомо. І відповідно, для другої категорії реакція буде однозначною – ми вміємо захищатися, ми генетично маємо в крові відчуття справедливості і своєї країни, землі.

Найскладніше буде вибачити кримінал проти людства, який чинить режим Путіна. Але не слід забувати, що ці дії підтримуються більшістю населення Росії. І не потрібно розділяти: мовляв, проблема лише в Путіні, він лише мавпа, яку всім показують. Проблема – у цих людях, які підтримують агресію, які готові вбивати. І їм ми ніколи не пробачимо.

Доведеться тоді ставитися до росіян вибірково: ті, хто зрозуміли, з тими ми будемо підтримувати одне одного, а всі решта – Бог їм суддя.

Про Василя Сліпака

	Схилимо голови, громадяни. Великий українець загинув сьогодні, захищаючи Батьківщину та кожного з нас... Василь Сліпак, оперний співак з світовим ім’ям, один з найкращих баритонів світу, 19 років жив та працював у Франції, був солістом Паризьської опери, але з початком російської агресії кинув європейську кар’єру та повернувся захищати Україну, загинув на фронті під Донецьком у лавах «Правого сектору». Воїн-доброволець Василь Сліпак став зразком громадянина та патріота. Він обрав собі псевдо «Міф» – це скорочено від Мефістофель, це з опери «Фауст». Він не був професійним солдатом, він був співаком... Василь Сліпак, великий артист та великий співак загинув як солдат. Як великий захисник свого народу. Це величезна втрата для кожного за нас. Про нього будуть писати книги, називати вулиці, проводити концерти та розповідати у школах та консерваторіях...Вічна пам’ять, друже «Міф», ти поклав життя за кожного з нас, ми не забудемо твою жертву заради України. Ми не залишимось байдужими...
	— Юрій Бутусов, журналіст, головний редактор видання «Цензор НЕТ».

	Василь заплатив за нашу гідність і свободу найвищу ціну і закликає нас не зупинятися у спільному подвизі Богом–дану гідність і свободу плекати і захищати. Лукава і брутальна війна забрала життя члена нашої паризької громади, обірвала струну, яка резонувала в Парижі, в Україні, на фронті і в цілому світі. Бог з Василем був щедрий. Обдарований молодий чоловік з юного віку співав в «Дударику» і закінчив консерваторію у Львові. Він належав до того покоління, яке як школярі і студенти було учасниками розпаду Радянського Союзу, відродження Церкви, проголошення Незалежності України. Цей факт і досвід позначили решту його життя. Богом даний талант повів його далеко поза межі України, дав змогу співати на сценах різних країн, зокрема в опері в Парижі. Будучи далеко, він зберіг пристрасну любов до своєї Батьківщини. Коли над нею зависла небезпека, він кинувся на її захист. Василь був пасіонарним. Він став серцем і голосом паризького Майдану. Коли ворог ступив на українську землю, розпочавши лукаву і тривалу війну, він пішов добровольцем на фронт. Як волонтер, оперний співак самовіддано працював у Парижі, щоб допомагати воїнам та дітям загиблих героїв, посилками, ліками і лікуванням. Остаточно Василь віддав самого себе. Про його жертву знатимуть не лише українці, але й парижани, французи, європейці. Політики, журналісти, обивателі. Василь Сліпак віддав своє життя, бо прагнув свободи, рівності, братерства, правди і гідності для свого народу.
	— Борис Ґудзяк, єпископ УГКЦ, громадський діяч, провідний науковець у галузі церковної історії.

	Смерть Василя для багатьох стала шоком. Всі ми самі пізнаємося у житті. Добре бути патріотом, коли все навколо тебе спокійно. Добре бути християнином, коли все благополучно. Василь показав, що у тому житті треба жертвувати. Він з ранніх років знав дисципліну. Пішов у «Дударик», а там було строго. Хто проходить «Дударик» – отримує військовий вишкіл. От співак зі світовою славою залишає усе і йде, де смерть, зло. Він навчився жити у пеклі за моральними принципами.
	— Борис Ґудзяк, єпископ УГКЦ, громадський діяч, провідний науковець у галузі церковної історії.

	Це була унікальна дитина. Він народився в простій родині, але задатки інтелігентності, доброти і його талант проявилися у Василя дуже рано. Я вчила його з дев'ятого класу. Коли він став випускником школи, то не був схожий на інших підлітків, а запам'ятався мені дорослою, сформованою людиною. Він завжди дбав про тих, хто поруч. Коли почалася війна, він постійно допомагав українським бійцям, сам пішов на фронт. Йому залишився місяць до кінця контракту, і Василь міг спокійно повернутися додому. Василь – справжній самородок. У мене залишився запис, який він мені залишив у випускному альбомі, в 17 років: «Пані Ольго, спасибі щасливому випадку, який звів мене з вами. Ваша доброта, щедрість і опіка за такими неслухняними дітьми, як ми, торкалися кожного нерва і клітини моєї сутності. Від усіх вчителів ви відрізняєтеся особливою християнською мораллю. Я завжди буду вас пам'ятати і ставити в приклад своїм дітям». Його рано віддали в «Дударик», а там дисципліна, як розповідала мати, хто запізнився – відразу кілька разів віджиматися. Потім він навчався у Львівській консерваторії, але не впевнена, що її закінчив. Коли виявилося, що у Василя унікальний голос і він справляеться не тільки з чоловічими, але і з дитячими, і жіночими партіями, йому навіть шукали спонсора, щоб відправити за кордон. Такий голос – один на тисячу. Потім виграв конкурс в Клермоні, отримав грант, і його запросили в Паризьку оперу. Той, ким став Василь – це результат виховання батьками. Правдолюб і добряк. Він не був хуліганом. Дуже багато читав. Він був серйозним, «теплим» і відповідальним.
	— Ольга Оглашенна, учитель, класний керівник Василя Сліпака.

	Василь був надзвичайно талановитим співаком, у нього був прекрасний бас-баритон і він вчив нові партії до опери «Хитрий лис». Був людиною, яка надзвичайно любила свободу, тому, коли він сказав, що їде в Україну на війну, я не здивувався.
	— Ґійом Дюссо, соліст Паризької опери.

	Я його запитав, чи нема у нього щось важливішого у Франції, щоб не їхати, я хотів так його захистити. Але він був цільною людиною і ніколи нічого не робив чогось на половину. Він дуже хотів бути потрібним, йому дуже не подобались просто слова, які нічого не міняли. Він приїхав в Україну, щоб боротись, він герой. Він почав гарну кар’єру у національній опері у Парижі і скрізь у Франції. Я мав шанси з ним співати на сцені, він вмів поєднувати всі риси характеру і свою діяльність.
	— Ґійом Дюссо, соліст Паризької опери.

	У Франції Василя вважали дуже талановитим. Я тішився, коли отримав нагоду співати з ним на одній сцені. Поза сценою був душею компанії, завжди приносив хороший настрій. Завжди хотів бути потрібним. Створив фонд, який допомагав дітям-сиротам. Якось зізнався, що їде на війну. Кажу: "Може, щось пошукаєш важливіше у Франції?" Дуже хотів його захистити. Відповів: "Мені не подобаються прості слова, які нічого не змінюють".
	— Ґійом Дюссо, соліст Паризької опери.

	За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові постановляю: нагородити орденом "За мужність" І ступеня СЛІПАКА Василя Ярославовича - учасника антитерористичної операції (посмертно).
	— Петро Порошенко, Президент України.

	Я пам`ятаю 91-й рік і його першу любов. Тоді до нас приїхав канадський хор «Веснівка», у складі якого була і Василева Ромашка. Ми разом їздили по Україні і пам`ятаю, він ніби світився, постійно був на піднесенні, жартував, кепкував із когось але без сарказму, суцільна позитивна іронія, дуже лояльне ставлення до світу. Потім багато років ми не бачилися або зустрічалися епізодично, якось на бігу, і мені було дуже дивно бачити трансформації, які відбулися з ним тепер. Зірковою хворобою, не дивлячись на всі досягнення, не хворів, залишався простим і навіть нічого не розповідав про свою роботу. Хоч не все було сонячно у його блискучій кар`єрі. Був конфлікт, через який він залишився без роботи і заробляв на життя у нічних клубах Парижа. Так само нічого не казав Василь, що пішов учитись на снайпера. В якомусь із епізодів по телебаченню я раптом побачив, що він їде на БТРі і співає «Місяць на небі» (над могилою співака «Дударик» виконав і цю пісню). Насправді, Василь — дуже контраверсійна особа. Дуже, в позитивному сенсі, Янус Дволикий — нічого не скаже, але зробить по-своєму — і на добре.
	— Дмитро Кацал, керівник Львівської Державної Академічної чоловічої хорової капели «Дударик», ровесник і шкільний товариш Василя Сліпака.

	Як шкода, що ми не могли організувати його виступ на сцені львівської опери… Патріотом треба бути таким, як був Василько, який не сховався за французьке життя, де жив майже 20 років, він жив кожною хвилиною Україною, сюди приїжджав. Це співак, це велика людина.
	— Олег Лихач, провідний ліричний тенор Львівського театру опери і балету.

	Я не знав Василя Сліпака особисто. Але в моїй пам’яті він тепер назавжди! Він і його голос… Герої не вмирають!
	— Святослав Вакарчук, український співак і музикант, лідер гурту «Океан Ельзи».

	Сліпак був одержимий, самовідданий і закоханий у свою країну. Два роки воював на Донбасі. З Василем познайомилися торік у вересні. Тоді патріарх Філарет нагороджував бійців і волонтерів медалями за жертовність і любов до України. Мав за приємність приставити цю медаль Василеві до камуфляжу. Після церемонії всі пішли у штаб. Там випили по чарці й трохи поговорили. Сліпак співав за столом стрілецькі й українські народні пісні. Всі були у захваті від виконання. Та й самим Василем захоплювалися. Він був колоритний, високий, із чубом-оселедцем. Раніше носив звичайну зачіску, розказував. Чуба відростив, як пішов воювати.
	— Борис Гуменюк, український поет, прозаїк, військовик.

	Ми з Василем познайомилися навесні 2015 р. Це був донецький напрямок, н. п. Водяне, шахта «Бутівка». Тоді загинув наш спільний друг Василь Кіндрацький, і відтоді ми весь час зі Сліпаком були на зв'язку. Зараз просто для нас всіх шок, наша країна не до кінця розуміє, кого ми втратили, а втратили ми великого українця, великого співака і великого воїна. Я думаю, що це так не пройде для країни, я думаю, що це занадто дорога ціна, коли країна повинна платити такими людьми за перемогу в цій війні. Причина повернення Сліпака в Україну дуже проста - така ж, як майже для всіх добровольців, як для всіх українських чоловіків: на нас напали, на нашу країну напали, і треба було її захищати. Які б у нас не були кваліфіковані, добре вишколені Збройні сили, але завжди чоловікові хочеться підставити плече своїй країні, своїм Збройним силам у тому числі. Тому це природно, що людина залишає свою зону комфорту і йде туди, де вона відчуває, що більше потрібна саме сьогодні і зараз. Тому неважливо, ким ти був у цивільному житті: оперним співаком, письменником, архітектором або конструктором. Зараз ти повинен бути солдатом, Україна потребує солдатів.
	— Борис Гуменюк, український поет, прозаїк, військовик.

	Писати про Василя у минулому часі неймовірно важко. Цілісний, яскравий, надійний, талановитий, енергійний, харизматичний... Актор, людина сцени, і разом з тим — дуже простий у спілкуванні, навіть сором’язливий. Без жодного прагнення до самореклами, скоріше навпаки — з акцентом на «ми» замість «я». Скільки посилок на фронт та сиротам війни він спакував власними руками та відтарабанив на автобусні відправки? Тисячі? Кілька тисяч? Ніхто не рахував. А от звітність за кожну копійку від громади у Василя була ідеальною. Кришталева чесність — не до кожного застосуєш це визначення. До Василя — без жодних вагань.
	— Алла Лазарева, власний кореспондент журналу «Український тиждень» у Парижі.

	Знаєте, спілкуючись з Василем, я зовсім не відчувала, що переді мною знаменитість — настільки він був щирим і відкритим. Не любив розповідати про свою кар'єру і сам ніколи не торкався цієї теми. Зате годинами міг говорити про збір коштів для Майдану. Йому весь час здавалося, що робить недостатньо. Василь відчував провину за те, що не був на Майдані, коли там гинули люди, і немов намагався її спокутувати. Так з волонтера він перетворився в бійця. Дуже шкодував, що змушений був іноді відлучатися в Париж на виступи. Так він і жив: виступить в Парижі — і тут же на літак. Прилетить до Києва — і відразу на Донбас. Своєю сім'єю Василь називав товаришів по фронту. Як його любили хлопці! Часто просили що-небудь заспівати. Василь не заперечував. Але на фронті співав в основному не оперні арії, а українські пісні. Від його голосу по шкірі йшли мурашки. Назавжди запам'ятаю нашу останню поїздку на Донбас. Це було минулої неділі. Ми, волонтери, везли Василя в його підрозділ. Нам було дуже весело — Василь співав, а ми дуріли, сміялися ... Коли приїхали на місце, він видихнув: «Нарешті я вдома!» В той момент і подумати не могли, що бачимо його востаннє.
	— Ольга Гальченко, волонтер.

	Але ж він міг взагалі нікуди не їхати. Жив би в Парижі, заробляв гроші ... Щоб зрозуміти, чому він так вчинив, потрібно знати Василя. Він був дуже добрим, щирим, і цим притягував до себе людей. Ми подружилися в хорі «Дударик», ще будучи дітьми. Вже тоді стало зрозуміло, що у нього велике майбутнє. До поїздки до Франції він досконало опанував англійську, потім вивчив французьку та італійську. Виступав чи не на всіх оперних сценах Європи. І знаєте, про що мріяв? Дати концерт в рідному Львові. Я сказав, що ми обов'язково це організуємо. Вирішили провести виступ приблизно через півроку ... Але Василь не встиг.
	— Юрій Шевчук, друг Василя Сліпака.

	Сьогодні загинув мій друг Василь Сліпак. Востаннє бачилися навесні у Парижі. Ходили в театр на «дотерзів», пили вино, жартували. Перед черговим його відрядженням на фронт так і не встигли зустрітися... А в телефоні - мільйон його фото. Василь, який вперше їде на фронт з Франції через Київ і ми сміємося з пафосних жлобів у «мандарин-плазі». На себе подивись, — каже він, - ти з цією засмагою і на цій машині як дівчина латиноамериканського наркобарона. Василь біля Тріумфальної арки у правосеківській балаклаві — епатаж для паризької політкоректної публіки. Вони вважають, що я праворадикал і з'їхав з глузду, — сміється він. Василь на fashion week, куди ми забрели привітатися з його братом і довго вибирали мені сукню, а потім всім стало нудно. Василь в злачному кафе на Монмартрі, де ми до ранку говорили про порошенків, муженків і полтораків. Василь в українській церкві Парижа, де з ним віталися «привіт, герою» або «привіт, зірко». А сьогодні ввечері та сама церква правитиме за ними панахиду. Цей велетень загинув, як і належить справжньому чоловіку — в бою. Але в думках не вкладається, що він взагалі коли-небудь міг померти. Сьогодні мені написала композитор з Гааги, що Василь міг зіграти Мазепу в українсько-шведському проекті про полтавську битву... За ним плакали люди на балконах, виходили на вулиці працівники кав'ярень і магазинів, коли процесія йшла з гарнізонної церкви через все місто на Личаківське кладовище. Неймовірно красиві жінки й чоловіки, дуже багато військових. І то пісню затягнуть — «а ми тую червону калину підіймемо», то оплески, то «герої не вмирають». Весь час хотілося поглядом шукати його в натовпі. З великою гідністю, - сказав би мабуть він про це.
	— Тетяна Даниленко, українська тележурналістка, працює на «Громадському телебаченні».

	Він був Енергією, наповнений оптимізмом. Що б не трапилося, як би не було важко, він посміхався, сміявся, дивився на небо і йшов вперед. Два метри зросту, пряма спина і правда з вуст. Він жив тим, що робив. Не просто співав, а був героєм сцени. Так і воював, не розповідаючи про саму війну. Любив друзів і подруг, давав тверду відсіч ворогам, жив Україною. Це була його галицько-сліпаковсько-омелянівська завзятість — вірити, що йому все під силу. Сцена була його покликанням, його Голлівудом. Він йшов до неї з дитинства. «Дударик», Гран-прі Франції, Паризька опера — досягнення не тільки особисті, а, як нам здавалося, всієї України та всієї нашої родини. Майдан дуже змінив його. Він переживав, що не був з нами в тому задимленому квадраті. Писав, дзвонив, організовував підтримку у Франції. А потім зник ... І написав мені з АТО, попросивши нікому не говорити, що він на війні. Довго відмовлявся від допомоги, але щиро дякував, коли ця допомога приходила. Після війни він повернувся іншим. Ще більш міцним, твердим, сконцентрованим на важливих речах. Загинув як справжній козак — зі зброєю в руках...
	— Володимир Омелян, міністр інфраструктури України.

	Історія Василя Сліпака, талановитого красивезного українця — це мораль про те, як ми не дорожимо нашими людьми, не цінуємо їх самовідданість і жертовність. Він в одну мить став національним героєм, улюбленцем жінок. Він зібрав аншлаг у своєму рідному краї. Але, на жаль, публіка йшла слухати його «Мефістофеля» не у львівську чи київську оперу. А журливо супроводжувала катафалк з тілом героя на Личаківське кладовище. І тут ось те саме «зернятко», ота сама суть. Василь Сліпак — бомбезний українець, який підкорив Париж, але пішов добровольцем на фронт — міг стати ідеальною рольовою моделлю, живою легендою для всієї України. На жаль, історія Василя Сліпака викликала резонанс лише після того, як його життя обірвала куля, випущена з рук якогось російської жертви недоаборту. Але справа навіть не в пам’яті, орденах, шані після смерті. У нас просто не прийнято поки цінувати реальних героїв.
	— Марина Данилюк-Ярмолаєва, блогер.

	Вже тоді, у студентські роки був зіркою — брав участь у конкурсах, співав у Франції, у Карнегі-хол, проте ні поведінкою, ні ставленням до друзів не виказував своєї вищості чи винятковості.
	— Олександра Андрієвська, однокурсниця Василя Сліпака.

	Загинув такий унікальний талант. Адже для таких голосів, який подарував йому Бог, писали кантати композитори Відродження, таких вокалістів за всі часи можна порахувати на пальцях.
	— Вікторія Андрієвська, доцент Львівської музичної академії.

	Не можу змиритися з Васильковою (так за звичкою називає вихованця академії) смертю. Він не був моїм учнем, але талановитого хлопця знала добре. Загинуло таке унікальне обдаровання!
	— Вікторія Андрієвська, доцент Львівської музичної академії.

	Він загинув, воюючи у «Правому секторі», раніше воював в іншому угрупованні. Василь Сліпак не залишав співацьку діяльність, він співав і приїжджав на фронт, співав і приїжджав. Василь спілкувався сімома мовами, в його будинку під Парижем гостювали зірки Голівуду. Він займався волонтерством, двічі по місяцю приїжджав добровольцем на Донбас. Третій раз планував воювати півроку. Не склалось…
	— Орест Сліпак, брат Василя Сліпака.

	Усі хлопці, які тут зараз є, вони повинні жити в достойній країні, але не лежати хтозна-де в полях. І сьогодні вони всі тут, чи це Збройні Сили України, чи це Правий сектор, чи Національна Гвардія. Василь завжди, говорив, що це мої брати. Для нього всі були рідні. Зі мною Василь кожну хвилину. Останній тиждень перед смертю він був в мене вдома в Києві. Василь був не такий як завжди, він багато мовчав і молився.
	— Орест Сліпак, брат Василя Сліпака.

	Неперевершеним голосом, талантом і неймовірною працьовитістю Василь Сліпак шляхетно і гідно впродовж майже двох десятиліть репрезентував Україну й українську культуру в світі. Шлях до престижної Паризької опери, де виступати мріють найобдарованіші вокалісти, був непростим і водночас тріумфальним: на цю сцену його запросили ще у студентські роки за унікальний голос. Він із тих, хто не звик і, зрештою, так і не навчився схиляти голову. Не терпів фальші. Ані в житті, ані в музиці. Не шукав легкого шляху. Не лукавив ні перед самим собою, ні перед іншими. Завжди з відкритим поглядом і відкритою душею. Відданий і щирий. Правдолюб. Був небагатослівним, зате людиною слова. Харизматичний. Стовідсотковий козарлюга. Таким запам’ятався Василь Сліпак друзям, колегам, усім тим, кому поталанило зустрітися з ним на його короткій життєвій дорозі. Він не міг вчинити інакше — це вже не був би Василь Сліпак. Він не міг залишитися осторонь, коли в рідній країні війна. Не міг поставити на терези власну кар’єру, безпеку і долю України. Усе, що здобув дотепер, — перемоги на багатьох престижних міжнародних конкурсах оперних виконавців, гранти, титули, контракти, — втратило для нього цінність. Бачив себе не на сцені, а там, далеко, у зоні АТО. Де найсміливіші, найсвідоміші патріоти обстоюють право на незалежність України у битві з російським тоталітарним монстром. Вірив: усе життя попереду — ще встигне.
	— Оксана Мельник, журналіст.

	З Василем Сліпаком — тоді ще контр-тенором — доля звела 1994 р., коли ми тільки-но починали наші знамениті Міжнародні форуми музики молодих (тоді був третій). Колеги Юра Ланюк та Сашко Козаренко сказали мені, що у Львові є такий надзвичайний молодий співак. Ефект від твору Олександра Козаренка «П'єро мертвопетлює» за Михайлем Семенком був надзвичайний: партію сопрано співав височенний, двох метрів зросту, Василь Сліпак, причому так артистично й майстерно, що зал Будинку вчених стогнав від захвату. І диригент Ігор Андрієвський повністю повторив цей чудовий твір «на біс». Це був єдиний випадок за всі фестивалі, коли твір повторили повністю. Прямо шаленство! І другий пам'ятний для мене момент. Той-таки 1994-й, осінь, заключний концерт фестивалю «Контрасти». В мене є оркестровий твір «Арія Пассіоне», в якому я цитую арію «O, blüte nur, du, liebest Herz» зі «Страстей за Матвієм» Й.С.Баха. За задумом, цю єдину на весь оркестровий твір вокальну фразу мала на кульмінації співати сопрано, яка мусила сидіти десь у глибині оркестру, неподалік роялю. Але в Києві під час усіх виконань співачку ставили в сольну позицію, перед оркестром, чим збивали ефект. А у Львові вийшло так, що мала заспівати Оля Пасічник, проте вона чомусь не приїхала, і її замінив Василь. Ефект був надзвичайний, коли він раптово піднявся над оркестром (ніхто не чекав) і якось неймовірно драматично «врізав» свою фразу. Зал завмер...
	— Ігор Щербаков, голова Національної Спілки композиторів України.

	1994 р. я працював головним диригентом оркестру Національної телерадіокомпанії. Колектив брав участь у всіх програмах «Класик-прем'єр», якими керувала і які вела Тетяна Міленіна. В одній з передач співав і Василь. Пригадую унікальний контр-тенор, коли він виконував твори доби бароко. Величезного зросту могутній чоловік, який мав прямо неперевершену сценічну зовнішність та потужний красивий голос. Який жах, що гинуть такі видатні люди, такі патріоти. Вічна пам'ять...
	— Володимир Сіренко, диригент.

	З Василем Сліпаком ми навчалися на одному курсі у Львівській музичній академії ім. М.Лисенка. З самого початку було зрозуміло, що це непересічна особистість. Починав Василь як контр-тенор. Рідкісний голос, що на той час в Україні був великою дивовижею. Кожен виступ Василя — це була подія. Він ніколи не виконував твори академічно. Завжди вносив у виконання абсолютно свою, власну інтерпретацію. Мав велику здібність до мов, вільно розмовляв французькою, італійською та англійською. Коли згодом переїхав до Парижа і перейшов з контр-тенора на бас-баритон, я була вражена: який і цей у нього прекрасний голос, яка вокальна техніка! Василь був невтомним шукачем чогось нового. Так, у 2004-му році, коли я співала в Парижі й ми зустрілися, він повідав мені, що співає, крім опери, ще й у hеаvy metal-групі. Дав послухати записи. Я була вражена його голосовими можливостями. Згодом ми якось загубилися, аж поки я не дізналася, що Василь в АТО. Сьогодні прийшла страшна звістка про його загибель... Обірвалося життя на злеті, але Василь залишив по собі світлий спомин!
	— Зоряна Кушплер, мецо-сопрано, солістка Віденської опери.

	Унікальний оперний співак Василь Сліпак народився в Україні, він — син українських батьків і нашої землі. Одного разу я йшов коридором Львівської музичної академії і раптом почув дивовижний високий голос, який співав «Ave Maria» Джуліо Каччіні. Неначе жіночий, але дуже потужний. Я відчинив двері класу, щоб побачити, хто так співає, і був як блискавкою уражений! Стояв височенний юнак, ростом під два метри, і співав контр-тенором! Це був рідкісний, унікальний на пострадянському просторі голос. На той час у мене була написана кантата, для якої я шукав сопрано. Та завдяки тембру Василя я вирішив, щоб саме він має виконати цю партію в моїй новій камерній кантаті «П'єро мертво петлює». Пригадую, як спочатку Василя з його дивовижним, нестандартним голосом не хотіли приймати до консерваторії (академії). Але потім він усе ж вступив до музичного вишу і закінчив як контр-тенор у класі Марії Яківни Байко. Пам'ятаю, коли Василь уже виходив на сцену, щоб заспівати в моєму творі, то сказав: «Боюся гріха!». А я відповів, що «беру весь гріх на себе». Пізніше спеціально для його унікального голосу писали твори інші європейські й американські композитори. Це був видатний оперний виконавець із величезним діапазоном голосу, справжнього європейського рівня. Коли почалися події на Майдані, він залишив Париж і повернувся на Батьківщину, пішов нас усіх захищати в АТО. І ось раптом загинув...
	— Олександр Козаренко, композитор (Львів).

	Смерть митців в мирний час – це гірше, приміром, ніж смерть слюсарів, хоча і ті, і ті люди. Гинуть ті, хто тут надихали б іще мільйони. Ті, хто там, на Заході, переконали б, що Україна таки є, ще мільйони. Гинуть ті, що презентують те, з чого все починається – а починається все, будь-яке виховання, таки з культури. На загал, у нас із вами з Василем Сліпаком чимало спільного: земля, на якій ми народились і яка стала нашою Батьківщиною. Можливо хіба що, нам з кожним днем усе менше вистачає Сліпакової віри. І це проблема. Тут ради нема. Якщо відстояли рубежі і державність як таку, то неодмінно мають потекти ріки крові, яку проллють Сліпаки. Якби тільки крові. Гірше всього, що за кожною такою краплею стоять людські життя. І їх – на відміну від меж батьківщини, кубків чи призів – уже не повернути. Тому ми маємо їх хоча би запам’ятати. Навіки. Ця жертва освячує і всю цю землю, і кожного з нас, тих, хто нею ступає. Давайте спробуймо не забути, цінити так довго, як тільки це можливо – те, що зробили всі ці – відомі і не знані Василі Сліпаки. Навіщо? Для нас.
	— Віталій Квітка, письменник.

	Оперний вікенд вшановує пам’ять талановитого українця Василя Сліпака. Успішна оперна кар’єра у Франції, стабільне життя не зупинили гаряче серце Василя, він приїхав додому боротися за цілісність своєї Батьківщини. Слухаючи арію Дона Альфонсо 10-го липня, ми згадаємо з теплом і вдячністю Василя, який також виконував цю арію на найпрестижніших сценах Європи.
	— Французький інститут в Україні та Культурний проект.

	«Всі до зброї!» – гасло яке випилює з нації найкращих і найздібниших у всіх галузях: науки, культури, спорту... Кожен у державі має займатися своєю справою. Програміст — привносити у країну валюту і відкривати свою справу, Пекар — пекти булочки, Вчитель — навчати, а Співак — співати. Воювати мусять Солдати — спеціальні люди, навчені убивати. І головна мета держави, зробити так, щоб співак ніколи не брав до рук зброю (окрім самозахисту і полігону), а солдат — ніколи не потерпав від відсутності грошового забезпечення. І ми до такої держави прийдемо. Але ще не зараз. А поки нас, на ряду з справжніми військовими, боронять співаки, менеджери, водії та інші люди, котрі б значно більше користі принесли мирною професією.
	— Ромко Козуб, журналіст.

	Провели під оплески. Львів, зустрічай козака ... Біль...
	— Борис Філатов, мер Дніпра.

	Люди віддали себе Україні. Відчуваючи тих, хто доторкнувся до війни. Від чого готова відмовитися людина заради майбутнього України ... Зазвичай, найпростіші і зірки світової величини є рівними перед смертю. Щойно провели з лікарні Мечникова Василя Сліпака, для якого Батьківщина стала перш за все. Для них війна все змінила. Солдати, мер, студенти, поранені, волонтери, лікарі довго проводжали героя оплесками. Пішов дощ...
	— Сергій Риженко, головлікар Дніпропетровської обллікарні.

	Наша перша зустріч у Парижі — в березні 2015 року. Василь запізнюється. В очікуванні — я трохи нервую: як мені його впізнати у натовпі людей, що скупчилися на площі біля фонтану. Адже ніколи в житті його не бачила... І ось ще здалеку помічаю височенного стрункого Козака у чорному береті з тризубом, у військових берцях, з червоно-чорною символікою на одязі, котрий через усю вулицю гучно кричить «Слава Україні!»
	— Людмила Чичук (піаністка, волонтер).

	Смерть Василя Сліпака є безмежно великою втратою для нашої держави. Він вразив мене своєю істинною любов'ю до України. Він не словом — а ділом робив усе можливе для нас... Його могила має стати місцем поклоніння усіх націоналістів — українських патріотів! Він не ходив в усьому «вишитому до трусів», і не заробляв собі звання народного чи «міжпланетного»... як багато співаків, музикантів і акторів «роблять себе», піарячись на концертах!.. Він просто неймовірно, божевільно, сильно любив Україну.
	— Оксана Ковч, актриса, співачка, волонтер.

	Одна з тих втрат, передчуття якої виникає задовго до… І ніщо вже не заповнить цієї порожнечі. Масштаби його величі, його таланту і саможертовності дозволяють нам сьогодні впевнено стверджувати: так дорого ми ще не платили. Лише віриться: тепер маємо надзвичайно сильного небесного охоронця, який своїм потужним голосом, своєю міцною рукою тримає небо над Україною. І його сила та молитва – спільно з іншими нашими янголами, які віддали свої земні життя країні, – допоможуть нам нарешті подолати всю російську нечисть. Є щось символічне і щось містичне у загибелі Василя Сліпака. Що саме – думаю, зрозуміємо згодом. Поки складно навіть усвідомлювати, що сталося…
	— Христина Дичко, журналіст.

	Якщо така людина пішла на фронт – це означає, що держава не справляється зі своїми обов’язками. Ми не маємо права перекладати на плечі мертвих героїв того, що мають робити живі, бо інакше будемо ходити на могили наших героїв, поки нам дозволятимуть, а потім не дозволять і цього, як уже було в історії.
	— Оксана Пахльовська, культуролог, професор Римського університету Sapienza.

	Він завжди казав, що Україна для нього понад усе. Багато для кого це просто кричалка і щось пафосне, але для нього це дійсно була правда, це було його суттю. Нинішня поїздка Василя воювати на Донбас була третьою, і якщо раніше йому вдавалося вириватися з Франції лише на місяць, то зараз він сказав друзям, що зможе поїхати на ледь не півроку. Однак вже менше, ніж за два тижні його друзі отримали сумну звістку. Він завжди казав, що хоче їхати на фронт, ще до того, як почав займатися волонтерською діяльністю. Він казав, що його туди тягне, що він хоче бути там, де пишеться історія України, так він казав.
	— Анна Чесановська, французький журналіст, перекладач, близька подруга Василя Сліпака.

	Єдине, що заспокоює, це те, що Василь Сліпак йшов на фронт абсолютно свідомо. Його було неможливо вмовити не йти на фронт. Якщо чесно, я зовсім його не підтримував, але в нього була мета. Його можна розуміти чи не розуміти, але я – його друг, тому просто погоджувався. Він знав, на що він йшов, і що це небезпечно, що він може там померти. Він зовсім не був наївним.
	— Євген Гальперін, композитор, друг Василя Сліпака.

	Оперний соліст Василь Сліпак теж тут дуже добре відомий, має постійні ангажименти. Він, до речі, сам був на передовій, а тепер активно волонтерить і мобілізує місцеву громаду.
	— Ірена Карпа, співачка і письменниця.

	Він – один із головних активістів української громади. Голос Василя Сліпака, його «Слава Україні!», як він співає гімн – це те, що залишається в пам’яті. Він вже на той момент був легендою, бо зовсім не кожен оперний співак може поїхати на фронт, а тепер, коли таке сталося… про нього дуже довго пам’ятатимуть.
	— Ірена Карпа, співачка і письменниця.

	Василь любив пофілософствувати, поговорити про мистецтво. Казав, що в українців бракує внутрішнього патріотичного стержня. Повторював, що кожен має відчути відповідальність за долю народу. Казав: «Ми спимо. Співаємо, п'ємо каву, ввечері хтось піде на дискотеку. Байдужість руйнує».
	— Микола Мединський, військовий капелан Добровольчого українського корпусу.

	На тлі гуркоту артилерії і пострілів, глибокий, звучний голос Василя Сліпака в окопах східної України був теплим нагадуванням про менш варварські риси людства. Професійний баритон покинув свою рідну Україну в 1990-і роки, щоб оселитися у Франції, де він регулярно співав в Паризькій опері. Але після того, як вибухнула війна, в 2014 році він вирішив повернутися додому і приєднатися до добровольчого батальйону для боротьби з підтримуваними Росією сепаратистами на східному фронті країни. Сліпак зробив традиційну українську, в стилі ірокеза, стрижку, а також взяв псевдонім Міф, в честь арії Мефістофеля з опери Фауст за п'єсою великого Гете. Пізніше він іноді співатиме її своїм побратимам. Але приблизно о 6 годині ранку, в середу, його голос назавжди замовк.
	— Американське видання «Washington Post».

	Ось так ми ще зовсім недавно – у квітні – сиділи за пивом у центрі Парижа, говорили про життя, про Україну і війну, про наші незламність і перемогу, за які він до останнього стояв... Ще чую дзвінкий сильний голос Василя і бачу його очі, сповнені світлою пронизливою відкритістю... У погляді – сила, впевненість, хоробрість... Він залишив їх Україні.
	— Альона Мержевська, головний редактор волноваської районної газети «Наше слово».

	Ми познайомилися в Парижі близько двох років тому. Власне, до мене після служби Божої підійшов красивезний чоловік, з дуже приязними словами про творчість. Розповів, як українська громада допомагає фронтові. Це був Василь Сліпак – соліст Національної опери Франції. Дав запрошення в Паризьку оперу на спектакль, у якому брав участь і який мав відбутися за кілька днів. Казав, що хоче вернутися в Україну у складний для неї час. Я відлітала з Франції того ж дня і, звісно, не могла бути в опері. Я так і не почула живий – унікальний, дивовижний контр-альт Василя Сліпака. А зараз слухаю його Мефістофеля в Інтернеті, але сльози заважають насолодилися співом: сьогодні снайперська куля обірвала Василеве життя на війні на Донбасі.
	— Марія Матіос, буковинська письменниця, народний депутат Верховної Ради України.

	Я не був з ним знайомий. Ця світла і чиста людина, кажуть, був дуже скромним і з небажанням давав коментарі в пресі. Сьогодні побачив у стрічці одне з рідкісних інтерв'ю, які він дав у своєму житті, — «Громадському ТБ» у липні 2015 року. Подивився сам і рекомендую подивитися всім, хто хоче зберегти у себе в пам'яті, яким був справжній Герой України Василь Сліпак.
	— Антон Геращенко, радник глави Міністерства внутрішніх справ України.

	Василь був із тих людей, хто дуже яскраво відрізняв людей, хворих на «зраду». Його не цікавили пошана та нагороди, бо для нього було мукою дивитися, як хвора влада мовчить, кидає, забуває. Василь допомагав своєю прямотою. Він ніколи не йшов на несправделиві компроміси, був прямолінійним. Він нікого не боявся. Для мене він був прикладом. Усе, що мав, Василь відправляв побратимам. Він віддавав нажите, розуміючи, що комусь потрібна допомога. Мені здавалося, що він керується почуттям самопожертвування. Василь зізнавався, що немає для нього сенсу займатися громадою, якщо він сам не виконає свого чоловічого обов'язку і не поїде на Схід. Для нього це була справа честі. Він жертвував собою, жив лише однією справою, говорив голосом цілої країни, співав її почуттями. Василь Сліпак — постать символічна. Не знаю, коли б Україна змогла б оцінити його вклад у боротьбу з ворогом, якщо б не куля снайпера, за офіційною версією, не забрала б його життя так рано. Не знаю, як історія вирішить, і яка правда супроводжуватиме смерть Василя. Але я знаю, що він був вільним від тиску політиків, від страху, від сорому перед предками та майбутнім поколінням. Ідеаліст, митець, патріот, меценат, натхнення, приклад, брат, син, очі нації, її душа та голос... Саме його голос займав простір найпрестижніших театрів світу. Його можна було почути здалеку на кожному зібранні українців в Парижі, на кожному святі. Він розмовляв любов'ю. Дуже сподіваюся, що його почують тепер і в Україні. Його голос — ліки! Від загубленості, від розчарувань, від байдужості, від корисності, від хвороби — зради!
	— Ксенія Жорноклей, режисер, м. Вінниця.

	Дуже боляче... Василь Сліпак був учасником першого міжнародного фестивалю сучасного мистецтва «Два дні й дві ночі нової музики» (2D2N) у 1995році. Пам'ятаю як сьогодні... Перша ніч першого фестивалю: 00.00- Арнольд Шенберг «Pierrot Lunaire» (Лунний Пьєро) у виконанні ансамбля із Німеччини за орудою Джеймса Евері (на сьогодні його вже також не має з нами), сопрано звісна Бренда Мітчел. Слідуючий концерт Соло-Соліссімо Карін Левайн (супер флейтистка із США). І завершальний аккорд першой ночі «П'єро мертвопетлює» (кантата-містерія для контральтіно та камерного оркестру композитора Олександра Козаренко). Василь Сліпак був головним героєм (Пьєро). Пам'ятаю я просила Василя, щоб він одягнувся і зробив макіяж вже на перший нічний концерт (тобто на Шенберга) для того, щоб вже впродовж всієї ночі дефелірувати залом у цьому образі. Все це було дуже креативно, його надзвичайна персона заповнила весь зал і наштовхувала на продовження теми П'єро. І ось нарешті дійство почалося - П'єро мертвопетлював. Як сьогодні я це пом'ятаю. І хоча ми більше ніколи так і не побачились, тільки іноді листувались... Вічна пам'ять та вічна слава Герою! Коли вже закінчиться ця жахлива війна?! Скільки ще будуть гинути наші найкращі хлопці?!
	— Кармелла Цепколенко, професор Одеської музичної академії ім. А. В. Нежданової (композиція).

	Співав в діапазоні від і до – від високого тернора альтино майже до баритонових партій дуже низьких, які він міг відтворити – це є унікальністю – таких художників, співаків у світі дуже мало.
	— Ігор Пилатюк, ректор Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка.

	Василь Сліпак… Знаєте, що найбільше болить? Що найгучніші оплески в Україні лунали для нього уже на похороні. ЙОГО похороні. Василь Сліпак нічого нікому не збирався доводити. Він просто жив. Жив тим, що робив. Не просто співав, а був героєм сцени. Не ховався за французьке життя, де мешкав майже 20 років, а жив — кожною хвилиною — Україною… Волонтерив, згодом – як логічне продовження волонтерства – воював, не видаючи це за геройство. І так само, без пафосу, пожертвував своїй країні і своє життя… Великий артист та великий співак загинув як солдат. Як герой — зі зброєю в руках.
	— Оля Сагаль, журналіст.

	На Майдані і в зоні АТО були різні люди, зокрема, і представники творчих професій. І цим українців здивувати вже непросто. Але щоб бійцем на фронті, де щодня гинуть, була людина, яка на паризькій та інших європейських сценах співала сольні партії, жила в столиці Франції аж цілих 19 років і потім добровільно вирушила у зону АТО простим кулеметником – такого ще українці не чули. Високий, статний, із вражаючою зовнішністю, проникливим поглядом, великим талантом і міжнародним успіхом, патріотично налаштований, безоглядно сміливий – Василь міг вважатися улюбленцем долі. Але головне те, що він кинув своє благополучне славетне життя і пішов на фронт, де загинув. Дуже дорогою ціною дається Україні дорога до майбутнього миру. Ціною українців, яких не повернути.
	— Віктор Рибаченко, журналіст.

	Пані та панове депутати, ви вимагаєте негайного та безумовного скасування санкцій проти Кремля 29 квітня 2016 року. Шановні пані та панове сенатори, переважна більшість із вас проголосувала позитивно щодо резолюції Поццо ді Борго 6 червня 2016 року, щоб поступово послаблювати санкції. Цього ж дня Василь протестував під вікнами Люксембурзького палацу зі своїми французькими друзями та українськими співвітчизниками. Василь хотів покінчити із війною, яка вже зруйнувала так багато сімей. Пані та панове парламентарії, у цій, неіснуючій для вас війні, Україна втратила ще одного сина. Франція втратила друга. Світ мистецтва теж у жалобі. Василь помер. Вічна пам’ять.
	— Бернар Груа, французький громадянин, співзасновник і офіційний представник Міжнародної групи «No Mistrals for Putin».

	Росія перемелює український генофонд. Робить з Україною те, що століттями робила з собою. Прізвище Сліпака я сьогодні почув вперше, але сам факт втрати життя – для мене трагедія. Не питай, про кого дзвонить дзвін. Це має бути окремим пунктом звинувачення в Гаазі. Не просто злочин проти людяності. Злочин проти людського генофонду. Проти людської раси. Проти культури. Проти науки. Проти розвитку. Злочин проти планети. Злочин проти майбутнього. «Нанесення непоправної шкоди майбутньому людства». Напевно, так має бути сформульований цей пункт. У такі моменти я особливо гостро відчуваю свою провину за те, що не можу зупинити це. Ніяк не можу на це вплинути. Я намагався. Правда намагався. Але їх більше. Їх мільйони.
	— Аркадій Бабченко, російський журналіст.

	Соліст зі світовим іменем. Його баритон – один з найчарівніших і найвідоміших у зарубіжжі. В Україні, як водиться, замовчуваний. Коли на радіо- й телехвилях панував рідкісної чарівності баритон Василя Сліпака? Останній відеозапис його співу – з фронту на Сході України. Перед боєм споряджає магазин автомата патронами, а від щирого серця – останній дарунок слухачам. Тим, яким жити після його загибелі. Саме тим, яким не скніти в байдужості, а берегти рід свій, виборювати святе право його на розбудову й утвердження вільної, незалежної, самоврядної держави. Зворушливий голос на вічний спомин від воїна козацької доблесті. Відчуття рідної України – глибоко в душі її вірного сина. Спостигла самовідданого захисника рідної матері Батьківщини куля так званого снайпера. Кремлівським пропагандистам озвучити б ім’я убивці. Жертва – всесвітньо визнаний митець. Оперний співак. Рідкісного обдарування баритон. А понад усе – незрадливий син і самовідданий захисник своєї Батьківщини.
	— Вадим Пепа, журналіст.

	Василь Сліпак, який загинув 29 червня від ворожої кулі на Донбасі, багато зробив для того, аби ця подорож українських дітей до Франції змогла відбутися. За тиждень до поїздки на фронт Василь провів у Розе кілька днів: разом з іншими активістами української громади він не пошкодував часу, аби підготувати територію для дитячого відпочинку. Душа Василя ще між нами…
	— Адріана Бубновська, координатор франко-української асоціації «Перетинаючи Європу».

	Дзвінок: «Василь Сліпак загинув...». Шок. Знову і знову той стан ступору, коли ти не відчуваєш навіть болі, а єдина думка, яка поміщається у тебе в голові – «вже більше ніколи...». Вже більше ніколи Василь Сліпак не заспіває – ні у Франції, ні у себе на батьківщині, в Україні. Він загинув на російсько-українській війні від кулі ворожого снайпера. Не суть важливо – це був снайпер з російським паспортом чи українським – він однаково ненавидів Україну і все українське. Він хотів вбити Василя Сліпака і вбив його. Зброю снайперу дала Росія і заплатила за цей постріл – також Росія. Загибель Василя Сліпака – це та страшна данина, яку ми сплачуємо за все оте лицемірство, в якому перебуваємо: за невизнану війну, за фрідман-фест для львівців, за «отдих в Криму». Напевне, тільки через шок і біль можна повернути націю до тями. Тому й забирає у нас Бог найкращих. Щоби вивести ще живих зі стану комфортного спокою. А Василя Сліпака більше не буде. Він свою пісню завершив на недосяжно високій ноті.
	— Олег Синякевич, Біла Церква.

	Масштаб його особистості, як і відданість українській справі, були просто безмежні. І то була верхня планка у всіх категоріях – талант співака, моральні засади, організаційний талант, безкомпромісність. Фактично, це був живий еталон українця, яким він мусив би бути. Василь Сліпак своїм життєвим ідеалізмом легко і красиво заперечував всі гнилі постулати наших псевдо-лідерів; всю їхню конформістську гнилоту. А нам, ще живим, залишається утримувати ту планку, яку встановив для нас Василь Сліпак ціною власного життя. Такого талановитого, такого красивого життя.
	— Олег Синякевич, Біла Церква.

	В Парижі стіною лив дощ, ми домовилися зустрітися коло садів Тюльєрі, він трошки спізнювався. А, прийшовши, зразу почав жартувати і, звісно, наголошувати, що його мета – це розповісти про діяльність, а не про себе. І це дуже підкупало в ньому. Тоді все якось було експромтом і дуже щиро, затишно… Василь носив Україну усюди, де він би не був… Це не був пафос чи мода, в ньому це росло. Він і є козак в найкращому і найсучаснішому розумінні цього слова. Він — це життя. Усе, що він робив від життя і для життя. Це було дуже чітко відчутно. Пригадую, як він засміявся і сказав: «Так, я романтик!» З ним поруч це означало Світло. Він ніколи не ставив себе центром Всесвіту, і це наскрізь проходило крізь всі його справи, слова, крізь музику. Цій війні я не можу його пробачити. Бо Василь — це історія про життя, а не про смерть… Ми в боргу перед ним!
	— Катерина Гладка, журналiст.

	Ми познайомилися в Парижі. Це були майданівські часи. Василя не запам’ятати було неможливо. Високий, з красивим низьким голосом і козацькою зовнішністю, такий сучасний Іван Богун. В ньому це не було показовим чи награним, він справді був таким. Благородним, оптимістичним і мудрим. Оперний співак від Бога, який своїм унікальним тембром підкорював світ, але тим не менш лишався простим і відкритим. Йому личив Париж, але він носив в собі свою Україну. Але перш за все він був артистом, людиною мистецтва і особливого, власного сприйняття життя. В нього була фантастична здатність об’єднувати людей, в якому би середовищі він не з’являвся. таке враження, що в нього вживлено магніт, який притягує. Пригадую, як він розповідав про свій екстравагантний вигляд. Казав, що йому байдуже, що про нього думають на вулицях Парижа, коли він ходить весь в нашивках і береті. Він взагалі мало переймався тим, що він інакший. Це для Василя був природний стан. 29 червня 2016 простір розділився на «до» і «після». Василь загинув. якісь уривки інформації, скупі повідомлення, що Міфу ( його позивний) не стало. Стоп! Як? Це неможливо вкласти в голову і серце отак просто – не стало… Бо це ніколи не буває «так просто». А з ним ще й тому, що він світився життям, він про кожну тему, навіть дуже складну, говорив з оптимізмом. І діяв, не суперечачи словам. Як справжній чоловік. А тепер хапаєшся за кожну світлину, відео, спогад, ніби просячи Час – не стирати, не забирати його так жорстоко. Він не потребував усіх цих церемоній, орденів, він був прикладом і героєм в своєму житті. Щоденному. Без регалій. 6 ранку. Куля снайпера, яка потрапила в стегно і розірвала артерію. Чиясь рука, яка прицільно вистрілила в життя. В історію великого артиста і дуже світлої і сильної людини. Так. ніби це гра в карти, ніби це нічого не варте. Тепер про Василя говорять звідусіль- соц. мережі, сюжети, ЗМІ….і ніби хвилями сум, і невіра. Як так? Чому його місія, його шлях завершився так швидко….І чому такі люди полишають це фізичне життя так блискавично… А ми лишаємось на порожніх місцях із випаленою травою з нікчемними «якби». І картаємо себе за те, що не встигли, не сказали, не записали, не спитали…за всі зустрічі, які не відбулися. 10 червня ми списувалися. Він їхав на Схід. І це було останнє. Для нього ця мерзенна війна завершилася. Він похований тепер у Львові, на Личаківському. І пишучи ці слова, я досі не вірю. Українець в Парижі. Українець вдома… Я не знаю, як писати про нього в минулому… Але я знаю, що відчуваю велику вдячність до нього і до всього, що він робив і до тих людей, які познайомили мене з ним. Тепер його історія має тривати… в інших формах і в нашій пам’яті…
	— Катерина Гладка, журналiст.

	В квітні отримав пропозицію від українця з Франції організувати конференцію про український визвольний рух в ХХ столітті і сучасні міфи про цей рух. Вирішили запланувати таку десь цього року. З автором листа особисто не був знайомий, листувалися емейлом та на ФБ. І на жаль вже не познайомлюся. Ним був Василь Сліпак, який загинув сьогодні на Донбасі. Вічна слава героєві!
	— Володимир В'ятрович, Український інститут національної пам'яті.

	Гарним осіннім днем до Свято Михайлівського Собору разом з іншими волонтерами прийшов Василь Сліпак. Журналісти одразу ж впізнали його й намагалися взяти інтерв’ю. Василь не відмовлявся, але тільки після богослужіння, на якому був зосереджений і піднесений. Очевидно, що Василь був у центрі уваги, особливо жінок. Це йому не подобалося, він волів щось робити, допомагати у приготуванні гостини. «На Фундацію» також під’їхала Оксана Ковч – відома українська артистка і співачка. Здається, саме вона запропонувала заспівати, щоб у такий спосіб вшанувати пам’ять Василя Кіндрацького, який загинув на Донбасі і якого добре знав Василь Сліпак. Ось тут ми й почули знаменитий баритон, який підкорив Париж і багато інших європейських столиць. Василь співав охоче і довго. Разом з Оксаною нам влаштував гарний концерт української народної пісні. Час від часу Василь перепрошував і відволікався на дзвінки. Не приховував радість, коли йому повідомляли, що «волонтерка завантажена», і злився, коли щось не виходило. На прощання виникло бажання сфотографуватися. Для багатьох з нас це було останнє фото з великим українцем Василем Сліпаком.
	— Богдан Червак, Голова ОУН.

	Неперевершеним голосом, талантом і неймовірною працьовитістю Василь Сліпак шляхетно і гідно впродовж майже двох десятиліть репрезентував Україну й українську культуру в світі. Шлях до престижної Паризької опери, де виступати мріють найобдарованіші вокалісти, був непростим і водночас тріумфальним: на цю сцену його запросили ще у студентські роки за унікальний голос. Він із тих, хто не звик і, зрештою, так і не навчився схиляти голову. Не терпів фальші. Ані в житті, ані в музиці. Не шукав легкого шляху. Не лукавив ні перед самим собою, ні перед іншими. Завжди з відкритим поглядом і відкритою душею. Відданий і щирий. Правдолюб. Був небагатослівним, зате людиною слова. Харизматичний. Стовідсотковий козарлюга.
	— Оксана Мельник, журналіст.

	З глибоким сумом та болем українці Європи сприйняли трагічну звістку про героїчну смерть в бою за Україну Василя Сліпака – активіста української громади у Франції, соліста Паризької опери, волонтера, стрільця ДУК «Правий Сектор». Василь був і буде для всіх нас прикладом високого патріотизму, безкорисного волонтерства та самопожертви, безмежної любові до України та Українців. Його завзяття та невичерпна енергія пробуджували і надихали багатьох до дії. Боротьба за волю України стала сенсом його життя: Митець зі світовим іменем покинув велику сцену, кар’єру і поїхав добровольцем захищати Батьківщину на фронт. Василь Сліпак склав ту найбільшу людську жертву любові за «друзів своїх»-українців, яких він лагідно називав «братчики і сестрички». Василь загинув, але його справа житиме – її продовжуватимуть українці в Україні та поза її межами. Це є нашим святим обов’язком перед Василем та всіма Героями, які полягли за Батьківщину. Європейський Конгрес Українців складає щирі співчуття родині та друзям Василя Сліпака і приєднується до молитви за його безсмертну Душу.
	— Ярослава Хортяні, голова ЕКУ.

	Познайомившись з Міфом Василем Сліпаком, мені було цікаво, чому така успішна творча людина високої культури прийняла рішення поїхати на фронт і не з концертами, а щоб воювати. Уже на передовій я записав з ним 15-хвилинне відео інтерв'ю, навіть і подумати не міг, що воно буде останнім ... Василю не потрібні були державні нагороди і визнання української влади, він зробив перерву в своїй успішній творчій кар'єрі, добровольцем поїхав захищати Україну і її народ, частиною якого був.
	— Антось Цялєжніков, журналіст, Білорусь.

	Загиблий Василь Сліпак не був пов'язаний з Кременчуком. Але такі втрати, коли за Україну гинуть оперні співаки, – вражають усіх.
	— Віталій Малецький, міський голова Кременчука.

	Василь Сліпак належав до найбільш обдарованих і своєрідних постатей у так багатій талантами музичній культурі України. Він володів рідкісним голосом – контратенором. Оперні партії попередніх віків, призначені для такого голосового діапазону, від початку ХІХ ст. виконувалися жіночими голосами – меццо-сопрано або альтами. Від другої половини ХХ-го їх щораз частіше переймали контратенори. Але такий діапазон і тембр були рідкістю. На Василя Сліпака покладалися великі надії, тому що його голос відназначався не тільки красою, а й незвичним забарвленням. У концертних виступах співак просто зачаровував. На щастя збереглися його записи – партія Лебедя у «Carmina Burana» Орфа, у новаторському творі молодого композитора Козаренка «П'єро мертвопетлює». У 1990 році у Києві розпочалися Міжнародні музичні фестивалі. На перший з них приїхав французько-український композитор Мар'ян Кузан, який саме виставив у Франції свою оперу «Спокушування святого Антонія» і домовився про її прем'єру в Україні у Київському оперному театрі. Шукав контратенора на головну роль. Коли я познайомила його з Василем Сліпаком, Кузан захопився не тільки його неповторним голосом, але й високою стрункою постаттю і природженим акторським талантом. Нажаль, це не склалося. Щоб зберегти у зрілому віці такий тембр, треба пройти спеціальну школу – контратенор вимагає спеціальної школи навчання, при чому, поки організм ще не осягнув зрілого віку. Йому треба було навчатися навіть не у Мілані, як усім іншим голосам, а у Лондоні. Він напевно належав би до кількох найславнійших у світі контратенорів. Та на той час у нього таких можливостей не було. Регістр голосу понизився і тембр перейшов у баритон. За сприяння М.Кузана він оселився у Франції, де до останнього часу успішно виступав в операх. Трагічна доля співака знову нагадала нам оперу Кузана. Її герой не є тут старцем з сивою бородою, як його представляють усі художники, а молодою, оточеною спокусами людиною. Її стиль – постмодернізм – цілком сучасний, а водночас доступний широкій публіці. Львівська Опера взялася за постановку цього твору. Хто буде виконувати головну роль – невідомо, тому що контратенора нелегко буде знайти. Але нам кожна вистава цього твору буде нагадувати назавжди втрачену мрію почути у ній Василя Сліпака.
	— Стефанія Павлишин, музикознавець.

	Ніхто не вірив, що сталася біда, би ми завжди кажемо, що біда нас не торкнеться, обійде стороною, але вийшло інакше. Смерть Василя Сліпака стала для кожного українця шоком, бо він пішов із життя молодим, талановитим, справжнім патріотом своєї держави. Легко бути християнином, коли навколо тебе мир, легко бути християнином, коли навколо мир, спокій і благодать, але бути українцем і християнином, коли в країні іде війна, дуже складно і не просто. Василь Сліпак вистояв у цьому випробуванні і віддав своє життя за Україну.
	— Владика Венедикт, єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ.

	Василю... Як же так... Хай будуть прокляті ті, хто розпочав... Ти – Великий Артист!!!! Ти приклад всім нам!!!! Прости! Прости, що багато з нашого «брата» навіть нігтя Твого не варті... блазні... Прощай друже!!!! Пам'ятатимемо Тебе!!!! Львівська конса. Слава Героям!!!! Другий день я думаю про Твою смерть. Про Твій вибір, про Твою відданість. Саме з війною я дізналась, що Ти волонтер... Але те, що Ти обрав шлях воїна, мене шокувало... Ти мав усе або майже усе... Ти прославляв нашу Країну голосом, Ти міг увійти, як Крушельницька, до світового парнасу, але тепер Твій голос буде звучати в місті тихім, де праведники спочивають... Знаю, що там у Тебе буде достойна публіка. Там багато наших хлопців, там Господь буде в центральній ложі... Василю! Дякую, що Ти «вилікував» мене від сумнівів та зневіри... Я ще більше буду вірна принципам та робити все, що можу, аби щось змінити в нашій Країні та перемогти в цій війні... Майбутні покоління будуть знати про Тебе! Це вже точно. Вірю, що Твоя історія знайде життя на екрані навіть... Але, головне, знай Там, Ти укріпив багатьох, змінив багатьох... пристидив багатьох... Але гірке «як так? За що? Чому?» залишиться в душах назавжди... Завтра Твій Львів буде плескати Тобі на колінах... Прощай! М'яких хмаринок!
	— Ірма Вітовська-Ванца, сучасна українська акторка театру та кіно.

	Свого часу знайомі продзижчали про нього всі вуха, лінкували відео з його оперних виступів, а також з передка. Оце так. Було б дуже круто якось потиснути руку такій визначній людині. А згодом так і сталося: десь наприкінці минулого літа, біля ІТТ, під час концерту на підтримку тоді ще ув'язнених Менсона і Аллаха, я зустрів Лєрку з хлопцями і вона мені презентувала Василя: «Осьо, каже, той самий оперний співак — Василь Сліпак». Переді мною височів кремезний чолов'яга десь два метри на зріст і такої зовнішности, ніби в героя гомерівських повістей, та із чисто козацьким профілем, але водночас дуже інтелігентного, аристократичного виду. Тоді зі мною був один американець. То він взагалі був у захваті від побаченого та почутого (я про голос, коли Вася Гімн заспівав). Дуже близько ми із ним знайомі, на жаль, не були, та й всього бачились за життя разів зо п'ять максимум, але навіть одна коротка зустріч із такою людиною закарбовується у пам'яті на все життя. І щоразу, як ми перетинались — він був у досить оригінальному, вишуканому наряді, зі смаком вдягався, короче. Я не встиг йому цього сказати особисто, але зараз, певен, він прочитає: Василю, я часто ставив тебе та твою історію у приклад багатьом людям, особливо тому плебсу, хто тільки й жив ідеєю що «звідситребазвалювать». Ти — Людина з великої літери: справжній, добрий, щирий, з відкритим серцем, митець, воїн, людина діі, лицар духу! Друзі, не тужіть сильно за козаком, йому це не дуже сподобається. Насправді, важко тільки тим, кого полишають такі видатні люди, вирушаючи у кращі світи. Дуже шкода, звісно, що Василь пішов від нас так рано, бо скільки б ще міг прекрасного зробити... Дядьку, коли ми востаннє бачились на похоронах у Морячка — ти запрошував на свої гастролі у Францію, а ще погостювати кликав... Вже прийдеться дочекатися, коли побачимось, — отам і заспіваєш. Тепер Міф став Легендою. До зустрічі, друже. Героям Слава!
	— Romeo Vigilante.

	Не стало Василя Сліпака. Тепер українська громада Парижа залишилася без своїх двох покровителів Наталки і Василя. Люди з почуттям гідності, борці за свободу та справедливість. Хто тепер відстоюватиме українські інтереси за кордоном? Хто буде тепер так віддано боротися зі злом, яке, на жаль, не всі бачать? Хто буде задавати напрям руху, показувати нам своїм прикладом як поєднувати життя і боротьбу, хто буде реагувати на кожен паскудний антиукраїнський допис у Фейсбуці? Ця загибель є дуже сильним ударом, тепер у Франції фактично немає супротиву. То ж щирі і чесні люди, зараз, як ніколи, потрібно бути сильними і уважними, як до зовнішнього так і до внутрішнього ворога!
	— Євген Луценко, Париж.

	З Василем Сліпаком мене звела доля чи випадок… Нам випало разом тримати до хресту дівчинку Яринку… Відтоді минуло багато часу… Василь жив у Франції, Яринка живе в Канаді, а я – в Україні. Мріяли про зустріч… на жаль, не вийшло. Хіба вже в іншому вимірі… Кажуть, що про нього можна було б зняти кіно, з тією лише різницею, що в кіно вистачає вигадок, а все його життя – це правда. Слухаючи декілька інтерв’ю з Василем Сліпаком, розумієш, що перед тобою не пасіонарний юнак з романтичним устремлінням, а свідомий зрілий чоловік, котрий зробив для себе вибір – стати на захист вітчизни зі зброєю в руках. Вважав, що багато можна зробити для України поза її межами в дипломатичній сфері, артистичній, інформативній; навіть часом більше, ніж просто тримати зброю. Так, історія його життя і смерті пробуджує, спонукає до аналізу ситуації, в якій ми всі опинилися. Розумієш: щось відбувається в твоїй країні, з нами усіма… І попри наш, нібито, мирний спосіб життя щодня гинуть люди в цій неоголошеній війні. Василь, як і багато інших, хотів змінити свою країну. Реальними діями доказав, що захищати Батьківщину – це святий обов’язок кожного. Неодноразово наголошував, що треба гуртуватися навколо спільної біди, яка прийшла на рідну землю, тому що одні воюють на сході, інші – дбають про своє збагачення, одна частина України зруйнована і спустошена, інша – немовби спить, живе так, ніби нічого не сталося.
	— Оксана Сиванич, журналіст, Львів.

	Хто ж міг знати, що ця зустріч — остання... Мир душі твоїй, Василю! Ти все в житті робив на всі 100: любив, співав, боровся, допомагав... Ти назавжди в наших серцях.
	— Андрій Малахов, Париж.

	Ці гарні очі, козацька постава, чистий погляд, розумно побудована мова і щира, весела і розкута манера говорити. Він був солістом Паризької опери. Солістом блін! Паризької опери! Пішов добровольцем захищати свою Батьківщину. Сьогодні Василь Сліпак поповнив пантеон загиблих за волю України. Василь, я знаю, що кожен воїн, що душу й тіло поклав за нашу свободу, вартий цих самих слів... але ти...
	— Мірко Саблич, Київ.

	Василь Сліпак... Я композитор, живу в Гаазі... Два місяці тому говорила з Василем, щоб він виконав мою оперу «Момо», над якою я працюю в Паризькій опері (замовлення Датської королівської опери). Його роль — Майстер Хору — майстер часу. За сюжетом, над яким я зараз працюю, майстер Хору зупиняє час і засинає, цим самим дає одну годину часу дівчинці Мом, квітці часу, щоб вона знищила «сірих чоловічків» (= зелених) і врятувала світ... Опера пишеться на основі книги Міхаеля Енде «Момо» (автора «Нескінченної історії»). Мій майстер Хору (Василь) сьогодні заснув... Я в шоці.
	— Світлана Азарова, композитор, Гаага (Нідерланди).

	Яка цинічна війна! Мінські угоди, говорите?!! У середу, 29 червня, загинув відомий оперний співак, воював у складі ДУК ПС, Василь Сліпак. Вічна пам’ять Патріоту...
	— Жанна Бондарук, співачка, Київ.

	Ми з ним воювали на передовій наприкінці весни і влітку 2015 під Песками. Він брав участь у боях, відлучався на концерти і потім знову повертався на фронт. І не тільки воював, а й хлопцям надсилав багато допомоги. Це нічого, що Вася був не професійний військовий, а артист – навчитися воювати, коли любиш свою країну, не складно, головне бажання і віра. Він на своєму прикладі показав, що таке любити Батьківщину по-справжньому. До речі, воїн з нього вийшов хороший. А ще він співав нам інколи.
	— Григорій Півоваров, побратим Василя з 7 батальону ДУК.

	Україна знову прощалася ще з одним своїм Героєм. Смерть Василя Сліпака – бійця ПС, українського оперного співака, привнесла в цей великий сучасний трагізм України ще одне розуміння кричущої несправедливості. Річ не тільки в тому, що своє життя за Україну поклала людина непересічна, чий співочий талант належав Світові. Доброволець, який кинув Париж і блискучу оперну кар'єру заради захисту Батьківщини. Бо всі, хто нині самовіддано боронять Україну від агресора – Особистості. Поза залежністю від того, ким були у мирному житті. Для всіх нас немає різниці між тими, хто поклав життя – був це військовослужбовець Збройних Сил або доброволець. Але виявляється, що при цьому може демонструватися якась неприродна нерівність. Коли у день загибелі Василя Сліпака прес-служба АТО повідомила, що "загиблих нема", це викликало шквал обурення. Цинізм ставлення держави до цих людей проявився і в смерті Василя Сліпака, бо цей доброволець виявився надзвичайно яскравою і відомою особистістю. При тому, що прес-служба Міноборони заявила, що "втрат немає", президент нагородив добровольця посмертно орденом... Герої тому і не вмирають, що пам'ять людська і повага до них усіх вічна. Народна пам'ять у даному випадку – невибіркова. Такий феномен вибірковості демонструє хіба що влада.
	— Марина Ставнійчук, Член Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія) від України (2007-2013 рр.). Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук.

	На передовій планував залишитися до кінця літа. Торік воював із Василем. У перервах між виступами - приїжджав на війну. Коли не міг залишити Париж, влаштовував там благодійні концерти. Всі гроші витрачав на армію. Завдяки йому хлопці нашого батальйону були вдягнуті за останньою військовою модою. Якось заговорив з ним про смерть. Василь сказав: «Смерть - це гидота. Але приємна». Не боявся її, але намагався про це не думати.
	— Вадим Миков, побратим Василя Сліпака.

	Коли я сьогодні думаю над цим Євангелієм (Покликання апостолів. Мт 4:17-23) і питаю себе, якою є та повинна бути моя відповідь Господеві, то перед моїми очима, як на певно перед багатьма іншими сьогодні, стоїть щира й усміхнена постать Василя Сліпака – молодого чоловіка, повного сил, котрий не завагався щоб полишити особисте спокійне життя в Парижі, й пожертвувати своїм життям на Сході України. Хай Господь прийме Його та всіх інших наших сестер і братів, які пожертвували своїм найціннішим, у Свої люблячі обійми й дарує їм мир, який світ не може дати (пор. Йо 14:27), а нам дарує відвагу бути справді вільними, щоб відразу відповідати кожного дня на Його покликання слідувати за Ним, й таким чином жити для утвердження Його Царства.
	— о.Юрій Щурко, бібліст, викладач Українського католицького університету.

	Що тут сказати? Про те, як мені, людині, яка більше за все в цьому світі цінить музику, зараз крутить нутрощі? Про те, яка це сатанинська несправедливість, що такий чоловік – скарб нації і взагалі людства – буде лежати в сирій землі, а не бути на сцені, де він мав. Я зла. Я ненавиджу це. Його ім'ям і так мали б називати вулиці, про нього і так мали б писати книжки. Мені обридло, що ми ховаємо людей, поки гниди живуть, і я не знаю, що із цим зробити...
	— Lena Rebrik, музикант, Київ.

	Василь Сліпак одним з перших надіслав відео на підтримку Фонду оборони країни, коли СБУ назвали нас бандитами, він написав мені, щоб я вірила в Україну і не здавалася. Як він радів, коли перейменували наші вулиці та місто, і сказав, що скоро все зміниться. Чому йдуть найкращі? Мені б його сили, хоча б 1%. Василь, я ніколи тебе не забуду. Вибач, що ми тебе не вберегли.
	— Anna Nikonenko.

	Це вже 6-ий загиблий воїн з наших бойових підрозділів за останній місяць. Його бойовий шлях, гідний для наслідування, бо ж коли постала потреба захищати свою землю, Міф кинув життя в достатку у Франції, воюючи без жодних статусів. І на фронті, де добровольців, за словами АП немає і бути не повинно.
	— Павло Тарасенко, побратим Василя Сліпака.

	Окремим експозиційним комплексом представлено матеріали всесвітньо відомого співака, соліста Паризької опери, артиста, котрий своїм особливим тембром голосу зачаровував шанувальників оперного мистецтва багатьох країн світу — Василя Сліпака. Із початком бойових дій в Україні наш земляк, жертвуючи своїм творчим, матеріальним і фінансовим становищем, приєднався до бійців АТО. 29 червня 2016 року Василь Сліпак загинув як Герой під Донецьком від кулі снайпера.
	— Ruslan Koshiv, Львівський історичний музей.

	Пошли, Господи, Царствія Небесного убієнному слузі Твому Василеві. І спали, Господи, святим гнівом Своїм катів мого народу, що глумляться з Тебе й творива Твого перед лицем Твоїм.
	— Оксана Забужко, сучасна письменниця і філософ, Київ.

	Василь Сліпак – соліст Паризької національної опери, волонтер, оперний співак, чия всесвітня слава тільки починалася... Під час російсько-української братовбивчої війни, у складі добровольчого українського корпусу "Правий сектор" він став у ряди оборонців, захисників. Він усе тримав у секреті, не відкривався навіть рідним. Вони не знали, що він не у Парижі, а там, де рвуться снаряди, де гинуть побратими, де горить земля під ногами. Він мав би стати оперною зіркою, зробити записи у найкращих світових студіях, зрештою, одружитися з найкрасивішою українською дівчиною і народити гарних співучих дітей, але він загинув. І момент смерті став моментом його посмертної слави. Уже не треба було приховувати свою участь у бойових діях від рідних, колег і друзів. Наче сколихнувся інформаційний простір від цієї звістки.
	— Світлана Короненко, працівник українського радіо, Київ.

	Я ходив на майже всі проукраїнські демонстрації у Парижі. Саме там познайомився з цим великим українцем, який нещодавно загинув, співаком Василем Сліпаком. Звісно, ми не були з ним близькими друзями. Але Василь був другом моїх близьких знайомих українців, які живуть у Парижі. Зокрема, музиканта-альтиста Андрія Малахова. І його смерть була для нас великою драмою. Це був справді такий козак, людина, яка свої слова втілювала у життя. Перше враження про нього – чоловік із дуже із сильним характером, який дуже міцно стояв на ногах. Ми разом із Андрієм Малаховим та Василем Сліпаком планували спільний концерт, який так і не відбувся… Зараз ми готуємо у церкві Матері Божої з Назарету, де я граю на органі, концерт пам’яті Василя Сліпака. Я спеціально хотів, аби цей вечір відбувся не одразу по його смерті. А пізніше, щоб людям знову нагадати про цю людину. У церкві ми організуємо Службу Божу за Василя. А опісля буде концерт. Вів’єн (дружина) вишиває 42 закладки, які відповідають 42 рокам життя Василя. На зворотній стороні будуть його дати життя. На кожній закладці буде п’ять тризубців. Чотири – вишиті жовто-блакитними кольорами, один тризуб посередині – червоно-чорний, це кольори «Правого сектору», у складі добровольчого корпусу якого Василь воював. Половину роботи Вів’єн вже зробила.
	— Жан-Марі Леруа, органіст із Парижа.

	Париж назавжди запам'ятав голос Василя Сліпака. І це стосується не лише Ґранд-Oпери та концертних залів. Коливання його голосу навіки застигли на будівлях численних вулиць і площ, проспектів та бульварів французької столиці, де яскравий баритон Василя провадив українським євромайданом. Україна назавжди запам'ятала подвиг його життя, звершений 29 червня 2016 року Божого.
	— Єпархія святого Володимира Великого у Парижі.

	Феноменально, успішний митець, співак, який тішив увесь світ своїм унікальним голосом. Що, здавалося б, потягнуло його сюди, на фронт, покинувши таке місто, в яке кожен бажав би поїхати, погуляти, а тим паче співати в «Париж Опера». Оцей символ того, коли людина може кинути все найдорожче, найцікавіше для нього в житті – він поїхав на фронт, на передову. Життя Василя для мене, який половину свого життя провів в боротьбі за Україну, стверджує мене в тому, що незнищенною є наша держава, наша земля, наш народ.
	— Ярослав Кендзьор, український політик правого спрямування. Народний депутат України 6-ти скликань. Учасник дисидентського руху в УРСР.

	Мужній вчинок львів’янина Василя Сліпака вся Україна пам’ятатиме довго. Талановитий молодий співак відмовився від успішної кар’єри в Європі, повернувся на Батьківщину боронити її право на незалежність, територіальну цілісність і вільність. Він віддав своє життя заради усіх нас, українців, заради мирного неба над нашою головою. Це вчинок справжнього Героя. Громада міста Львова переконана, що такий вчинок Василя Сліпака достойний найвищого визнання. Присвоєння Василю Сліпаку почесного звання «Герой України» посмертно буде виявом від усіх українців якнайбільшої пошани та вдячності.
	— Андрій Садовий, міський голова Львова.

	Безумовно, Василь – постать знакова, він запам’ятався тим, що пішов на фронт з далекої і благополучної країни. Але перш ніж потрапити туди, він тяжко працював, та й у Парижі йому не медом було мазано. Його рішення йти захищати Батьківщину заслуговує поваги.
	— о. Дмитро, церква Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ КП.

	Найбільше досягнення українців, наш маєстат, — це Незалежність, за яку завжди боролася українська діаспора, яка була голосом поневоленої України у світі. Бореться і тепер. Коли російські війська вторглися на нашу землю, в числі перших добровольців приїхали захищати Україну й діаспоряни. Смертю хоробрих полягли українець із США Марко Паславський та Василь Сліпак із Франції.
	— Михайло Ратушний, Голова Української Всесвітньої Координаційної Ради.

	Погодьтеся, що загибель у зоні АТО поблизу Дебальцевого всесвітньо відомого співака з Паризької національної опери, волонтера, учасника бойових дій Василя Сліпака сколихнула весь світ. І якщо такий цвіт нації, попри закордонне благополуччя та добробут, іде зі сцени на поле бою воювати за Україну, то, мабуть, ця Україна того варта!
	— Петро Таланчук, президент Університету «Україна», доктор технічних наук, професор.

	Так ми надали безкоштовні послуги родині загиблого в АТО оперного співака Василя Сліпака у перевезенні його особистих речей до Львова. Деякі з цих речей будуть передані до музею з метою навіки зберегти в пам'яті львівських жителів і туристів талановиту людину, яка не зникла за вміло побудованою маскою байдужості, а сміливо пішла у самий центр подій. Це той мінімум, що змогла зробити наша компанія для родини загиблого. Кожен співробітник компанії вдячний батькам Василя за сміливого сина. Він вічно житиме у наших серцях.
	— Мувінгова компанія «УРА! Переїзд» (Львів)

	Чогось не йде із серця Василь Сліпак. Колись на початку 90-х він був серед відкриттів концертно-телевізійного шоу "Класік-Прем"єр", який ми організовували і вели разом із Тетяною Міленіною на сцені палацу "Україна". Тоді Василь дебютував як контр-тенор з оригінальним твором Козаренка "П"єро мертвопетлює". Перервалася кар"єра цього всесвітньовідомого унікального українського співака бас-баритона через снайперську кулю в зоні АТО. Світла і вічна пам"ять Василеві Сліпаку.
	— Віктор Ліфанчук, композитор (Київ)

	Коли я завітала до опери у місті Львові два тижні тому, на початку опери було оголошено, що один з їх співвітчизників (оперна зірка у Франції вже понад 20 років) нещодавно загинув від пострілу снайпера. Він повернувся до України два роки тому, щоб взяти участь в обороні своєї вітчизни. За випадковим збігом, наступного дня в одному з супермаркетів Львова, я познайомилася з жінкою, чия дочка була однокласницею героя. Зустріч однокласників з приводу 25-річчя закінчення школи випала на поховання. Ви можете пошукати його через Google та послухати неймовірний голос. Василь Сліпак. І це лише один з тисяч.
	— Торні Болдінгер, мешканка Каліфорнії, яка допомагала канівським волонтерам (США)

	Василь Сліпак, дорога мені людина залишається назавжди! Так мені серце болить за ним! Світла пам'ть, Царство Небесне! Яка велика втрата для мене!
	— Етелла Чуприк, народна артистка України

	До ворога зараз не більше восьмисот метрів. Снайпер, професійно знайомий із акустикою найкращих оперних залів Європи, озирається, прораховує такий напрямок плину звуку, щоб його позаду не почули «шахтарі». Потім тихо заспівує арію. У виконавця унікальний академічний голос. Йому підвладні чоловічі, дитячі та жіночі партії. Ось зараз ллється а капела із «Дон Жуана» Моцарта, потім — із «Аїди» Верді… Співак змінює діапазон і тембр голосу з басу на баритон, з баритона — на тенор… У окопі для «Ангела» і його товаришів виконує музичні шедеври легендарний «Міф». Він же — всесвітньо відомий український оперний співак Василь Сліпак. Вони зачаровано вслухаються у диво-голос, забуваючи про втому, про те, що навколо — війна. Герой саме Сліпак, такі, як він. Ці особистості не тільки поміняли своє зіркове або дуже забезпечене життя на кривавицю і бруд окопів. Вони вплинули на хід української історії останніх років одним своїм прикладом!
	— Михайло Лупейко, позивний «Ангел»

	Ми, бойові побратими Міфа, скажемо велику подяку Богові за те, що є такі люди на Землі, як Міф, і ми мали честь разом пліч-о-пліч бути поруч в єдиному дусі, дусі патріотизму, який палав і струменів з його широкої душі. Дякуємо за його чудовий характер, за його талант згуртовувати людей, за його неймовірний голос і за ту любов, яку він проявляв усією своєю сутністю до своєї України, та до свого народу. Він завжди з нами і ми будемо його пам’ятати до кінця свого життя.
	— Друг Сім’янин, Змій, Санич, Подолянин, Курт, Цар, Джо, Гиря, Ангел……. Хлопці ще додали до списку Росписного та Патрона, вони тоді були всі разом, в тому роковому бою, але і Розписний, і Патрон загинули вже після Василя.

	В нас часом прийнято казати: полягло вже понад дві тисячі вояків, тоді чому ви чіпляєтесь тільки за одного? Це пострадянське колективне мислення — ми беремо все масою, кількістю. Але будь-який маленький хід історії роблять особистості. І Василь Сліпак — саме така особистість, тому він має виділятися. Визначний та самодостатній артист, він сам обрав цю дорогу і пройшов її. Такий подвиг вартий найвищого вшанування і пам’яті. Особливо у стінах філармонії, де Василь Сліпак розпочинав свій творчий шлях 25 років тому.
	— Володимир Сивохіп, заслужений діяч мистецтв України, генеральний директор Львівської обласної філармонії.

	Він завжди був таким, який міг допомогти, відкрито, щиро відгукувався на чиєсь прохання. І пізніше ці пориви, цей поклик його привів на передову лінію і в один момент він не зміг поступити інакше. Він взяв кулемет і захищав своїх побратимів по зброї. Він ― герой сучасної України і на цьому прикладі повинне будуватися все подальше виховання наших наступних поколінь.
	— Андрій Кузик, товариш Василя, з яким разом співали у «Дударику».

Посвяти Василеві Сліпаку

	Заклякніть, ангели на небі, І чола похиліть ясні! Не треба слів. І сліз не треба. Бо - на війні, як на війні. Тут катма логіки шукати, Так хитро сплутано нитки, І жертви моляться за ката, А кат – кидає в бій полки… Та той, хто взяв у руки зброю, І вибрав власну долю – сам! Він заслужив звання Героя, Віддавши славу Небесам. Йому б співати ще й співати А він… Зробив усе, що міг. Схилися ж, Україно-мати, І припади йому до ніг…
	— Анатолій Матвійчук.

	Погляд його наскрізь, погляд навиліт кулею, Слово його горить, співом його лікуємось, Він — як «домоклів меч», наша розмова з совістю... Скільки іще імен в небо навік вкарбується? Ситі ми вже від зрад, втомлені «перемир'ями», Кров'ю стікає з ран раб, що в нас жив під шкірою... Док ще земля горить, ворог триклятий біситься — Співом його вітри будуть будити приспаних!
	— Наталія Крісман.

	Серце плаче навзрид, в ньому рани незгоєні... Розхитай небозвід своїм голосом, Воїне! Під всіма, хто закляк, в кого совість потьмарена - Хай здригнеться земля, хай їх буде покарано!
	— Наталія Крісман.

	Царство Небесне, ровеснику мій, Царство Небесне і шана, Пам"ять усіх на землі поколінь, Почесть Герою і слава!
	— Надія Карплюк-Залєсова.

	Є слова у пісень, наче Богом націлений постріл, І у слів таких є невгамовні пісні. Мов кобзар несліпий, йдеш крізь цей обезлюднений острів, Поглинаючи смисли, мов краплі останні на дні. Допиваєш усе, аби щось не зосталось на сльози. І торкаєшся струн блискавиць і далеких дощів, Хтось чекає на плач ну бодай віртуальної кобзи, Йому сняться ті сни, у котрих він росте до плачів...
	— Богдан Томенчук, поет з Івано-Франківська.

	Місяць на небі, зіронька сяє... Тихо душа днесь у небо пішла. Як-то без тебе? Хто ж доспіває? Пісня лишилася, як сирота.
	— Оксана Максимишин-Корабель, львівська поетка, що живе в Португалії.

	Ну, що ж ти, братику, накоїв? Світ опери осиротив… Господні тішити покої Своїм бельканто поспішив.
	— Крилата.

	Того, кому плескала французька Опера, Хто «дихав» Фаустом і грав Тореадора Убили на Донбасі російські снайпера…. Можливо, ія відчує смерть актора…?
	— Галина Кучеренко.

	Сьогодні сонце з розчерком гармати, сьогодні небо впало від жалю, сьогодні ти пішов у вічність, брате, ... я свічку у дорогу запалю.
	— Злата-Зоряна Паламарчук.

	Серце стискається, біль у грудях Стримати його не можливо Кат проклятий вбив людину за те Що той так любив Україну!
	— Ірина Дрозд та Володимир Орех.

	Виріс син і вирушив в дорогу… Мати залишилася одна… З нею залишилися тривоги, А думки, де східна сторона…
	— Наталка Ярема.

	Міф - позивний. Козацький чуб. З засмагою жилаві руки. Потужний голос - волі суть. Мир захищає в складі ДУКу.
	— Тетяна Геращенко.

	Одні тікають від війни Десь за кордон, на заробітки. Живуть без почуття вини, Страшних подій далекі свідки.
	— Мирослав Вересюк.

	А місто пахне кавою і джазом. Рахує гроші…П’є життя до дна… Там десь на Сході…Там десь над Донбасом… Іде війна…
	— Наталка Ярема.

	Для вас я завжди лишусь молодим, Бо житиму в короткім слові «Пам´ять…» Пройде війна, розвіється цей дим, Але мене фізично вже не буде з вами…
	— Світлана Пазиченко.

	Своє життя, відважно і безстрашно, неначе пісню, по нотах відспівав. ЗА Україну, за її честь і волю, те найдороще, що було, віддав!
	— Лариса Мандзюк.

	Можна в опері жити чудово, й дивувати собою Париж. Якщо мирна країна і слово. затягнули в свою дивовиж!
	— Nebratan.

	Бракує слів, застигли сльози… Донбасом йдуть рашистські берци. Сумливі звістки мов занози Встромилися у душу й серце.
	— Тетяна Малахова.

	О Боже, збав. Не помагай, не милуй. А просто збав своє вселенське тло Від того, що найкращі - у могилу, При тому, що найгірші - у сідло.
	— Богдан Томенчук.

	Реве Дніпро, голосить мати, Степами вітер завива… Життя обірване солдата! Сльозами душу залива…
	— Сашко Степанищев.

	Для наших хлопців буде він співати, Але не тут вже, а на небесах. Застигла сила у його очах, Яка не раз порятувала брата. Цей погляд вражу душу пропіка, (Якщо звичайно має ворог душу), Байдужість у серцях, я вірю, зрушить, Пустила паростки туди яка.
	— Патара.

	Обірвалася пісня. Раптово і щемно до болю. Похилилась трава. Зажуривсь кров'ю скроплений степ. Подала десь сопілочка стиха свій жалібний голос, Та замовкла й вона, звук її заблукав поміж верб.
	— Олена Макарчук.

	Він помер не в Парижі... За що там життя віддавати? - На руїнах тюрми - театральна сцена. Це у нас, в Україні, тепер барикади І Майданів вир, і війна нескінченна.
	— Ольга Котик.

	Сьогодні узнав, що загинув Сліпак... Так прикро мені, в очах сльози стоять. Чудова людина, герой і співак, Приїхав із Франції нас захищать.
	— Олександр Майстренко.

	Пливе човен, води повен. Вода прибуває. Пливе човен, води повен, Душа відлітає...
	— Світлана Короненко, працівник українського радіо, Київ.

	Соколе ясний, козаче вкраїнський! Що ж ти так швидко до Бога пішов? Ще ж не прогнали ми зайдів-чужинців. Плачуть-сумують дзвони церков.
	— Наталка Ярема.

	Лине пісня, Місяць, на небі зіронька сяє... золотим голосом наспівує стиха співак, додає духу і сили козакам в журі і печалі, і у серці цвіте надія як у житі червоний мак.
	— Чайківчанка.

	Мов завіси, назавжди закрились повіки, в той аншлаг, на який ніхто не чекав, ти покинув цю сцену життєву навіки якій все до останку віддав, відспівав.
	— Хт Ксения Тим.

	Василю мій мужній Воїне Василю ніхто тебе не зупинив чи я цей біль колись осилю до кого ж голову прихилю тепер приходиш лише в сни...
	— Маріанна Шутко, м.Ужгород.

	Для Сліпака – для голосу святого Убивцю-снайпера в Донбасі припасли… Ні оцінити їм, ні зрозуміти того, Бо нелюди вони – тупі осли. За що й навіщо смертю покарали?
	— Ганна Верес (Демиденко).

	Чому ти, Боже, смерть цю допустив?! Поплач зі мною разом, Україно… Чому хітоном, Боже, не прикрив?! Сьогодні знову втратили ми сина…
	— Надія Крайнюк.

	Василь загинув, - Лицар України! А їх так мало лишилось вже… Пливуть з війни чужої в домовині, Проклятий ворог голови стриже.
	— Дід Миколай.

	Убитий кінь, звір скаженіє, Незрушний Пікадор лежить, Сп’янілий «русскій міръ» радіє, Без крові як він може жить?
	— N. Terletsky.

	Продовжує втрачати Україна Найкращих своїх дочок і синів. Сліпак загинув ...видатна Людина... Мав Божий дар: співав і співом жив. Залишились пісні його і голос...
	— Світлана Бояркевич.

Посилання

• Офіційний сайт
• Біографія
• Василь Сліпак у соціальній мережі Facebook
• The Wassyl Slipak Foundation у соціальній мережі Facebook
• Як оперний співак з Парижа став добровольцем на Донбасі
• Вокальні виступи В. Я. Сліпака
• НСКУ "П"ЄРО МЕРТВОПЕТЛЮЄ" Камерна кантата. - В.СЛІПАК (контртенор)
• Василь Сліпак на сайті Українські пісні