Хвала життю
 |
У Вікіджерелах є |
«Хвала життю» — новела українського письменника Михайла Коцюбинського.
Цитати[ред.]
Дивлячись з парохода на сірий труп міста, я не міг уявити собі тої страшної ночі, коли земля у грізнім гніві так легко струснула з себе величний город, як пес струшує воду, вилізши з річки.[1] |
І знову сунулись чорні мужчини й тихі жінки, наче черниці, немов гості похоронні ішли комусь віддавати останній привіт. [1] |
Тоді я зрозумів врешті, що мене мулить. Очі! Ті страшні, чорні, жахливі очі, які замкнули в собі все пекло різдвяної ночі і вже більше нічого не можуть бачить.[2] |
Десь високо, під небом, в п'ятиповерховім будинку, завалилась тільки передня стіна, і середина хати стояла одкрита, немов на сцені. Веселенькі шпалери, залізне ліжко, через поренчата якого звисає рушник, фотографія на стіні, образ Мадонни в головах ліжка. І ця інтимність чужої хати, де ще заховалося наче тепло людської руки, робила сильніше вражіння на мене, ніж зовсім мертві сірі руїни.[2] |
Стародавній фонтан постраждав мало, але він з тої ночі засох, наче виплакав сльози над чужим горем.[3] |
Тоді я зрозумів, що це одна з тих, які звикли давати, але не навчились ще брати.[4] |
Я раптом побачив далекі зелені гори, залиті радісним сонцем, помаранчові сади, безконечний шовковий простір блакитного моря, і душа моя проспівала над сим кладовищем хвалу життю…[5] |
Примітки[ред.]
- ↑ а б Хвала життю, 1955, с. 420
- ↑ а б Хвала життю, 1955, с. 421
- ↑ Хвала життю, 1955, с. 422
- ↑ Хвала життю, 1955, с. 423
- ↑ Хвала життю, 1955, с. 425
Джерела[ред.]
Коцюбинський М. Хвала життю // Твори (1903–1912 років). — Нью-Йорк: Книгоспілка, 1955. — Т. II. — С. 420–425.