Роуз Шнайдерман
| Роуз Шнайдерман | |
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Роуз Шнайдерман (англ. Rose Schneiderman; 6 квітня 1882 — 11 серпня 1972) — американська організаторка праці та феміністка, а також одна з найвидатніших профспілкових жіночих лідерок. Будучи членом Ліги жіночих профспілок Нью-Йорка, вона привернула увагу до небезпечних умов праці після пожежі на фабриці Triangle Shirtwaist у 1911 році, і як суфражистка вона допомогла провести референдум штату Нью-Йорк у 1917 році, який надав жінкам виборче право. Шнайдерман також була членом-засновницею Американського союзу громадянських свобод і працювала у Консультативній раді з питань праці Національної адміністрації відновлення.
Цитати
[ред.]Коли мені було близько п'яти років, батьки привезли мене в цю країну, і ми оселилися в Нью-Йорку. Тож мої перші спогади — це життя на людній вулиці серед євреїв Іст-Сайду, бо ми теж євреї.[1] |
|||||
| — «Історія шапкаря» (1905) |
Після того, як я три роки працювала майстром кепок, я почала розуміти, що нам, дівчатам, потрібна організація. Чоловіки вже організувалися й отримали певні переваги, але боси нічого не втратили, оскільки перенесли це на нас.[1] |
|||||
| — «Історія шапкаря» (1905) |
Потім стався великий страйк... Вийшло близько 100 дівчат. Результатом стала перемога, яка принесла нам, я маю на увазі дівчат, підвищення нашої зарплати в середньому на 2 долари. Весь час наш союз розвивався дуже добре. Були лекції, щоб ми зрозуміли, що таке тред-юніонізм і наше справжнє становище в робітничому русі. Я читала про цю тему і ставала все більш і більш зацікавленим, і через деякий час я стала членом Національної ради, і мала обов'язки та зобов'язання, які тримали мене зайнятим після завершення робочого дня. Але не все було чудово... Невдовзі в різних цехах були вивішені оголошення: «Після 26 грудня 1904 року цей цех працюватиме за системою відкритих цехів, боси матимуть право приймати та звільняти працівників, як вони вважають за потрібне, чи останні є об'єднанням чи не об'єднанням». Звичайно, ми знали, що це означає атаку на профспілку. Начальники мали намір поступово позбутися нас, найнявши замість нас дитячу працю та сирих дівчат-іммігранток, які працюватимуть майже за безцінь.[1] |
|||||
| — «Історія шапкаря» (1905) |
Робітниця повинна мати хліб, але вона також має мати троянди.[2] |
|||||
| — 1912 |
Є багато фабрик і майстерень, де жінки цілими днями стоять там, де немає навіть стільців, хоча це передбачено законом. Є багато видів робіт, на яких дівчата могли б сидіти, а не стояти, якби робочий тиск не був таким інтенсивним, якби їх не розганяли до найвищої точки витривалості.[3] |
|||||
| — «За яких умов працюють жінки» (1913) |
Коли ви йдете на фабрику, як це зробила я, і бачите молодих дівчат у першому пориві жіночої статі, які пригинають спини до машини або сидять, згорбившись на стільці, зашиваючи чоловічі капелюхи; або стояти зі смородом мертвих звірів у ніздрях у пакувальних цехах, складаючи сосиски в ковбасні оболонки, стоячи на просоченій слизом підлозі з мокрими ногами; або коли ви бачите їх у пральнях у кімнатах, заповнених парою, тому що над машиною немає відповідного капюшона, ви дивуєтеся сміливості чи бадьорості молодості. А потім, коли ви бачите жінок середнього віку з їхніми вимученими обличчями, які все ще виконують ту саму роботу, яку вони виконували молодими дівчатами, з очевидно придушеним життям, бадьорістю та надією; або коли ви бачите старих жінок, з якими слід поводитись ніжно через їхній вік, ми дивуємося трагедії життя, яке містило обіцянки і дало так мало виконання.[3] |
|||||
| — «За яких умов працюють жінки» (1913) |
Але сьогодні немає жодної надії на те, щоб будь-яка жінка, яка змушена працювати, відпочила навіть у глибокій старості. Сказано, звичайно, що її діти повинні піклуватися про неї; але що з жінкою, яка не виходить заміж, або яка, вийшовши заміж, втратила дітей і чоловіка? Чи про стару матір, яка надто горда, щоб бути тягарем для свого маленького сина, який сам із труднощами утримує свою сім'ю?[3] |
|||||
| — «За яких умов працюють жінки» (1913) |
Тисячі дівчат і чоловіків працюють на текстильних фабриках цього штату в умовах, які є майже гарантією від туберкульозу.[3] |
|||||
| — «За яких умов працюють жінки» (1913) |
Ми вважаємо, що в Нью-Йорку є чудовий закон, який обмежує робочі години до восьми, але я хотіла би запитати вас, чи є здоровим глуздом для демократії дозволяти своїм дітям загортати карамельки за 3,50 долара на тиждень замість того, щоб тренувати та навчати їх у промислових школах, щоб, досягнувши зрілості, бути розумними громадянами, а коли вийдуть заміж, стати розумними матерями.[3] |
|||||
| — «За яких умов працюють жінки» (1913) |
Політична демократія не принесе нам великої користі, якщо ми не матимемо промислової демократії; і промислова демократія може прийти лише через розумних працівників, які беруть участь у бізнесі, частиною якого вони є, і розробляють найкращі методи для всіх.[3] |
|||||
| — «За яких умов працюють жінки» (1913) |
Цитати про Роуз Шнайдерман
[ред.]Українська іммігрантка та все життя радикальна, Лемліх переїхала до Нью-Йорка в 1903 році та вела своїх колег на різних фабриках до страйків між 1906 і 1909 роками. Вона, як Роуз Шнайдерман та багато інших свого часу, була однією з перших робітниць США, революційних «вогняних єврейських дівчат» руху, які незабаром залишили слід в підручниках історії своєї нової батьківщини.[4] |
|||||
| — Кім Келлі. «Боротьба як пекло: Невимовна історія американської праці» (2022) |