Під мінаретами
| Під мінаретами | |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Роботи у Вікіджерелах
|
«Під мінаретами» — оповідання українського письменника Михайла Коцюбинського, написане в 1904 р. під час перебування на урядовій службі в Криму. У творі зображується вплив і засилля забобонів ісламу на людину.
Цитати[ред.]
Його тіло наче втрачало вагу і злегка тремтіло, душа ставала прозорою, мов вода річки, на дні якої бачиш каміння, або як скло, що дзвенить од кожного руху.[1] |
Поле смерти, розлоге, запущене, дике, немов розвалений город, немов руїна руїни, помагало йому забути землю і зняти душу у небо. Щоб мати радість, яку давало єднання з Богом, треба настрою. І от для цього він ішов серед мертвих, які вже певно тішились раєм.[1] |
Учений софта ходить в зневір'ї, народ одкинув праву науку, а люде письменні не кращі за його. Ось який жах панує на нашій землі!..[2] |
Для тіла — він потребує так небагато, для душі нічого тим не придбає. Одна надія — Аллах, великий, добрий і справедливий. Він тільки наситить і загріє журливу душу.[2] |
Ти один, Боже, Великий Боже, даєш лік там, де вже ніхто помогти не здолає… Душею й тілом прагну сказати, що Ти один![3] |
Наш народ держиться поки що ісламом, слухає своїх імамів і поважає їх. А ви хочете зруйнувати його світогляд, його віру, хоч замісць того нічого рівноцінного не даєте йому… Народ треба раніш підготувати… Дайте йому перше добрий мектеб, відповідно новим педагогичним вимогам, зробіть його письменним, дайте коран на татарській мові, бо арабської він не розуміє й через це темний.[4] |
Нам треба будити думку… Треба показати, як живуть другі народи, що вони не невірні, а старші брати, треба будити свідомість… Біда, що нас мало, роботи багато, а ворогів ще більше…[5] |
Ти не рівняй жінки до чоловіка… Аллах, як творив чоловіка, то сказав йому дивитись в небо, а жінці в землю… Так все на світі: що краще — мужчина, що гірше — жінка. Літо — мужчина, а зима — жінка… День знов — мужчина, а ніч — жінка…[6] |
Знаєш, я заздрю вітрові. Як бачу, що він біжить хутко, гне наші тополі, летить над землею й співає пісню, я думаю: чом я не вітер…[7] |
Усе живуще має однакову долю, все, що живе — мусить врешті померти.[8] |
Кров зашуміла йому в голові. Він вже добре не тямив, що було далі. Знав тільки, що його б'ють і що він б'є. Не чув круг себе крику, не бачив грізних очей, ліз просто на ніж, сліпий, завзятий, сп'янілий — з одним бажанням перемогти.[9] |
Наслав Аллах на мою бідну голову думи, а я билась у них, як павук у тенетах. Важка голова стала, а серце ще важче.[10] |
Загородили муром од світа жінку, склали стіну забобонів, і мур темноти стоїть міцний ще, немов фортеця. А ти розбивай собі голову об ті мури, трощи своє щастя…[11] |
Так трудно… так тяжко… Ідеш вперед, як у тернах, що рвуть твоє тіло… За кожний здобуток платиш ціною крови… Простуєш до світла і замість його стрічаєш вогник, дрібний, мінливий, як у багні…[11] |
Ах, ти не знаєш… Ти нічого не знаєш… коли ти садиш зерно… розумієш, коли ти в поті чола скопаєш ґрунт, вкладеш у нього зерно, поллєш гіркими… коли дочекаєшся врешті стебла і сповниш надією серце… і от тоді, розумієш, за одну ніч виросте пишний бур'ян, заглушить стебло і коли прийдеш на сході сонця — застанеш лиш мертве бадилля, — а! ти знаєш, яка тоді пустка у серці?[12] |
Примітки[ред.]
- ↑ а б Під мінаретами, 1955, с. 124
- ↑ а б Під мінаретами, 1955, с. 125
- ↑ Під мінаретами, 1955, с. 136
- ↑ Під мінаретами, 1955, с. 141
- ↑ Під мінаретами, 1955, с. 142
- ↑ Під мінаретами, 1955, с. 144
- ↑ Під мінаретами, 1955, с. 150
- ↑ Під мінаретами, 1955, с. 156
- ↑ Під мінаретами, 1955, с. 158
- ↑ Під мінаретами, 1955, с. 162
- ↑ а б Під мінаретами, 1955, с. 165
- ↑ Під мінаретами, 1955, с. 166
Джерела[ред.]
Коцюбинський М. Під мінаретами // Твори (1903–1912 років). — Нью-Йорк: Книгоспілка, 1955. — Т. II. — С. 124–167.