Перейти до вмісту

Петрожицька Дар'я Сергіївна

Матеріал з Вікіцитат
Дар'я Петрожицька
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Дар'я Сергіївна Петрожицька (нар. 1991, Українська РСР) — українська акторка театру і кіно.

Цитати

[ред.]
  • «Можливо, однак я до остан­нього моменту не хотіла всту­пати у театральний університет, але коли настав час, зрозуміла, що акторство — це те, чим хочу займатися».
  • «У театрі, який був єдиним у Чернігові, не всім вистачало ро­боти. Мої батьки переживали різні періоди. Творчі люди також бувають різними, їм також при­таманна заздрість, нечесні і за­здрісні люди із задоволенням вставляють іншим палиці у ко­леса. Я це все бачила на прикла­ді батьків. Тому боялася, щоб і мені не довелося переживати такі складні моменти».
  • «Я з дитинства співаю. По­при те, що не маю музичної осві­ти, бо для моїх батьків на той час віддати мене у вокальну студію чи музичну школу було задоро­го. Мої однолітки навчалися у музичних школах, а я — ні. Зате я все одно співала. І ось цей 10-й „Голос країни“ — це вже моя тре­тя спроба. У перші рази я не так далеко доходила. Перший раз я взагалі злякалася, була трохи не впевнена у собі на той момент. За другим разом дійшла до сце­наристів, однак мені так і не вда­лося дійти до сліпих прослухо­вувань. А вже за третім разом, можливо, мені пощастило».
  • «Мені завжди подобалося виходити на сцену. Не можу при­гадати випадку, коли я не хотіла брати участі у репетиції чи виста­ві».
  • «Не можу цього порівнюва­ти. Це часточки однієї професії. Є окремо театр, є кіно, є вокал і є танці. Це чотири кити, яки­ми має володіти актор. Бо актор має бути не лише кіношним, а й театральним. А це два різні спо­соби існування. Тому це не мож­на порівнювати. І я хочу бути і там, і там. Думаю, зі мною пого­дяться більшість акторів. Скажі­мо, театральна сцена — це публі­ка, енергія насамперед. І кайф я відчуваю на всіх сценах».
  • «Я просто ро­блю свою роботу, яку дуже лю­блю. Моя робота — це ще й моє хобі. Продовжую робити те, чого мене навчили батьки. Не тре­ба хворіти на зіркову хворобу, бо це нікому не потрібно. Краще чесно виконувати свою роботу. Правда, після серіалу мені пи­сали есемески: „Привіт, Ліза“. А тепер, коли беру участь у „Голо­сі“ чи просто зустрічають на ву­лиці, кажуть: „Привіт, Даша“».
  • «Якщо чесно, не дуже люблю відпочивати. Якщо є два вихід­ні поспіль, то під кінець другого дня мені стає сумно, і я думаю, чим би то зайнятися. Зараз у мене цих вихідних дуже мало, а якщо випадає вільний день, то проводжу цей час вдома зі сім'єю — сестрою і кращим дру­гом. Дивимося серіали, готує­мо їсти»[1].
  • «Звичайно, я не уявляю своє життя без театру. У театрі на Липках я вже 8 років, але, на жаль, вже зовсім не маю там вистав. Я дуже люблю цей театр, він мені багато що дав, але за відсутності вистав, мабуть, треба пробуватися в інший. Хоч ці вистави вже зняті з репертуару, але улюбленими ролями залишаються Софія у постановці „Меланхолійний вальс“ та Голубка у „Ноїв ковчег“. Колись я пробувала свої сили на кастингах в театрі на Подолі і „Золотих воротах“. Сьогодні моя мрія — мати декілька вистав в різних театрах: Дикий, театр на Подолі, Золоті ворота і навіть в Опереті. І в театрі, і на знімальному майданчику я отримую колосальне задоволення. І хоч я звикла хвилюватися, але й звикла з цим боротися… У театрах поки що постановки зі мною не готуються. Якби мені запропонували зняти про мене фільм, то це була б лірико-драматична комедія з елементами екшену, режисером якої був би Тарантіно»[2].
  • «Це дуже відповідально для мене, але й не можу сказати, що суперважливо. Мені важливіше, як мене сприймає глядач, чи подобається йому моя творчість і чи мотивую я до чогось».
  • "Я потихеньку до нього звикаю і думаю — нехай знімають у профіль, я вже звикла. Я просто на себе в якусь мить подивилася в дзеркало, уявила, подумала, що буду схожа на ту і ту, а навіщо?[3]

Примітки

[ред.]