Пономарів Олександр Данилович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Олександр Пономарів)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олександр Пономарів
Пономарів Олександр Данилович.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Пономарів Олександр Данилович (нар. 17 жовтня 1935) — український мовознавець, перекладач, публіцист, громадський діяч. Доктор філологічних наук (1991), професор, академік АН ВШ України (1998), заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, відповідальний редактор газети «Київський університет», головний редактор «Записок Наукового історико-філологічного товариства Андрія Білецького», Заслужений журналіст України.

Цитати[ред.]

  • Порівняно недавно на радіо «Культура» одну вчительку з Краматорська, запитали, як вона ставиться до того, що київські ведучі переходять на російську мову, коли до них звертається хтось російськомовний. Вона відповіла, що дуже негативно, тому що на Донеччині, каже вона, не розуміють української мови тільки бандити, яких присилає Путін убивати наших дітей. Тому я був шокований, коли Львів одного разу раптом вирішив заговорити російською мовою. На другий день, нагадаю, після того, як Львів оце так викаблучувався російською мовою, зелені чоловічки захопили Верховну Раду Криму і відібрали в нас Крим. То нерозумні політики та ще менш розумні журналісти поширюють чутку, що є дві України: російськомовна та українськомовна. Це брехня. Уся Україна україномовна, тільки в одних регіонах її менше придушували в імперській Росії та в Радянському Союзі, а в других більше. Значна частина нашої території зросійщена, але там живуть українці: дві третини російськомовного населення – то зросійщені українці. От візьмімо північну Луганщину, тобто Слобожанщину, зокрема оте Сватове, що постраждало від вибухів – той край не пустив до себе сепаратистів, бо він українськомовний. Тому так важливо актуалізувати нам сьогодні свою мову, піднести її престиж. Після Помаранчевої революції, здавалося, що відбудеться поворот і піднесення української мови. Так і тепер після Революції Гідності були надії. Хоч на Майдані в Києві говорили різними мовами, але з трибуни лунала, як правило, українська мова, і ми думали, що нарешті почнеться відродження. Та, на жаль, прийшли до влади люди, яким, м’яко кажучи, байдуже до української мови. Ще дуже часто кажуть, що от у нас є російськомовні патріоти України. Я знаю, що є такі. Але якщо хто справжній патріот України, то повинен вивчити українську мову. Вдома розмовляй якою хочеш, але в публічному житті – українською. І тут у нас є багато авторитетів. Для мене авторитети – Микола Міхновський та Євген Маланюк. От, наприклад, Маланюк так пише про Освальда Бурґгардта, котрий був етнічний німець: він ніколи не поривав ні з середовищем своїх батьків, ні зі своєю мовою, але всі його твори, й оригінальні, і перекладні, писані тільки добірною мовою українською за змістом і за формою. Освальд Бурґгардт, для тих хто не знає, – один з наших неокласиків. Трьох з них розстріляли, Рильського потягали й залишили, а Бурґгардтові вдалося виїхати на свою етнічну батьківщину, де він писав українською і мав псевдонім Юрій Клен. Це нам наче компенсація за наших теперішніх, колишніх і, на жаль, майбутніх короленків. Мабуть, знаєте, був такий Володимир Короленко, жив у Полтаві й писав російською мовою. Коли він зустрівся з Миколою Міхновським і хотів з ним привітатися, то Міхновський сказав: «Зрадникам українського народу я руки не подаю». Тепер якщо переглянути довідник Спілки письменників України, то там короленків уже набагато більше. Можливо, я екстреміст, але вважаю, що українські патріоти повинні писати й говорити українською мовою. Ще скажу про такий поширений міт як багатоетнічність України. Він такий же шкідливий, як вигадане в Кремлі гасло «єдина країна і цілая страна» – воно на офіційному рівні запроваджує двомовність. Але щодо поліетнічності. В Україні тільки два народи: українці й у Криму кримські татари. Тобто на своїй основній території Україна – моноетнічна країна. От я подивився довідник «Національні меншини України», і побачив там, що є від певних націй то троє, то 11 представників. Що ж це за меншини? Та це просто люди приїхали сюди та й живуть. І не треба боятися, як ото Ющенко, котрий на Майдані цибенів, що, мовляв, не будемо закривати жодної російської школи. Але чому? Та ж багато російських шкіл на Луганщині навіть після Другої світової війни були українськими, а їх у часи «застою» порусифікували. Ну але вже коли не закривати російські, то треба хоча б відкривати українські школи. Я можу вам наводити приклади багатьох неподобств, що чиняться в нас роками за різних влад. От нині є Національна гвардія – здавалося, що вже у війську порядок можна за три дні навести. Бо наказали розмовляти українською – треба наказ виконувати. А що бачимо: коли були міжнародні військові навчання, то представник Сполучених Штатів говорив українською, а представник української Гвардії – російською. Вже не кажу про нові призначення нашого президента. Перше наше непорозуміння – міністр внутрішніх справ, який демонстративно не розмовляє українською. Він ненавидить Україну, українців, не посадив тих, хто вбивав наших дітей на Майдані. Зате свободівців садить, які зробили найбільший внесок у перемогу Революції Гідності. …Не знаю, куди дивиться наш президент, наш прем’єр, бо половина представників їхніх блоків виступає російською мовою. Я наголошую: для того, щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати. Не боюся цього слова, бо з нас її вибивали століттями агресивно. А ми тепер чогось боїмося, щоб нам чимось не дорікнули. У нас, до речі, ситуація сьогодні не гірша, ніж, наприклад, у чехів 1918 року, коли вони звільнися з-під Австро-Угорської імперії. Тоді всі чеські міста були німецькомовні, але чехи дуже швидко все відродили, бо Масарик не призначав німців міністрами й не запрошував чужинців.[1][2]
  •  

Моє рідне місто і всі навколишні села — це етнічна українська територія, яка була заселена вихідцями з південної Чернігівщини та Полтавщини, там навіть говірка була полтавська. Моя бабуся народилася на Чернігівщині, а потім дівчиною приїхала в село Носівка під Таганрогом. У цьому місті навіть у 1918 році пройшов перший з'їзд компартії України. І Таганріг (це місто я називаю саме так, а не на російський кшталт), і Шахти (місто в теперішній Ростовській області) були у складі України. А 1924 року їх передали Росії. До 1933–го там діяли українські школи. В українській школі навчалися мої старші двоюрідні брати. А коли я народився, вже української школи не було. Тож навчався в російській. Але вдома завжди розмовляли українською, на перервах — теж. Тільки на уроках відповідали російською. І всі звичаї, всі пісні в нас були українські[3]. — Олександр Пономарів про Таганріжчину

  •  

То це добре, що побоюються. Я коли прийшов молодим викладачем в університет, завідувала катедрою Алла Петрівна Коваль. І вона мені казала: «Ви студентів мною лякайте, а самі з ними знаходьте спільну мову. Вони мене боятимуться, а вас любитимуть і поважатимуть». Це ж саме я потім казав своєму молодому колезі В’ячеславу Швецю. То вони його вже більше бояться, ніж мене! Насправді ж я не кусаюся. Якщо студент знає предмет, я йому поставлю добру оцінку. А якщо він — ледащо, то хай і не сподівається. Так, багато студентів нині підпрацьовують, і я це розумію. Але ж є такі, що і працюють, і вчаться. А є такі, що як навчаються, так, мабуть, і працюють[4]. — Олександр Пономарьов про своїх студентів

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg