Мій дідусь був черешнею

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Мій дідусь був черешнею» (іт. Mio nonno era un ciliegio) — одна з найвідоміших повістей італійської дитячої письменниці Анджели Нанетті, опублікована у 1998 році. Перекладена понад 20-ма мовами і відзначена літературними преміями Італії, Німеччини, Франції та Словаччини. Книжка увійшла до міжнародного каталогу дитячих книжок «Білі круки» (The White Ravens).

Цитати[ред.]

  •  

Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті[1].

  •  

Запам’ятай: доки тебе хтось любить, померти неможливо[2].

  •  

Я давно помітив, що тільки-но мова заходить про померлих, усі раптом серйознішають і зітхають, навіть якщо ледь знали того, про кого говорять. Дідусь же, розповідаючи про бабцю, ніколи не виглядав сумним[2].

  •  

Якось він мені приснився: ми з ним гойдалися на гілках і перекидалися через голову, а черешня ціла аж трусилася – ніби від сміху. То був тільки сон, це правда; але якщо дерева дихають, то хто сказав, що вони не можуть сміятися?»[3]

  •  

– Вона полетіла літаком? – відразу поцікавився я, бо вже одного разу літав з мамою і татом, і мені це дуже сподобалося.
– Ні, не літаком. Бабця Теодолінда померла.
Так я дізнався, що померти означає помандрувати на небо без літака і що там не місце ні гусям, ні дітям[4]

  •  

У день похорону все ще більше заплуталося, бо хтось сказав мені, що у тому дерев‘яному ящику, на який наклали купу квітів, — бабця Теодолінда і що її несуть на цвинтар. Якщо вона там, усередині, то не може бути на небі; значить, мене обдурили[4]

  •  

Натомість я після тривалих роздумів був упевнений: якщо ти не помираєш, бо, як сказав дідусь, тебе хтось любить, але водночас тебе не видно, то це означає, що ти перетворюєшся у щось інше. І якщо це так, то перетворюєшся ти, звісно, у те, що тобі найбільше подобалося, коли ти ще був живий. Тому бабця, ясна річ, перетворилася в гуску[5]

  •  

Дідусь зовсім не божевільний і не злий, він тільки хворий. Тут, усередині, – і вона показала на груди, а мені пригадалася скалка в серці. – Коли померла бабця, він захворів від самотності, бо дуже її любив. Знаєш, старі – як діти, вони не можуть бути самі, бо потребують одне одного[6]

  •  

Думаючи про дідуся Оттавіано, я завжди пригадую собі і той день, коли він навчив мене слухати, як дихають дерева[7]

Про книгу[ред.]

  •  

...книжка і торкається складних та серйозних тем (а чи може у дитячій літературі бути тема складніша за смерть близької людини?), вона не є трагічною, а швидше навпаки – життєствердною. Авторка вдало відтворює мову та психологію справжньої, не рафінованої дитини, отож читачам не складно буде повірити в цю історію і зблизитися з головним героєм. Можливо, не для кожного, але для багатьох він стане другом та цікавим співрозмовником, а його досвід допоможе у житті як дітям, так і дорослим.[8]

  — Міра Київська, головна редакторка інтернет-журналу BOKMÅL

Примітки[ред.]

Джерело[ред.]

  • Нанетті А.. Мій дідусь був черешнею : повість / пер. з італ. Андрія Маслюха. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 136 с.