Гюндуз Айдинович Мамедов (азерб.Gündüz Aydın oğlu Məmmədov; 26 жовтня 1974, м. Гянджа, Азербайджанська РСР) — український правознавець, кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України. Заступник Генерального прокурора України в 2019—2021 рр.[1].
«І працюючи в прокуратурі, й мобілізувавшись до Збройних сил, я не припиняв вивчати досвід перехідного правосуддя й дійшов певних висновків. Насамперед про те, що немає готових «рецептів», як легко і з найменшими втратами вийти з конфлікту. Тому ми не можемо просто взяти якусь методичку чи використати досвід іншої держави. Загалом найуспішнішим прикладом застосування перехідного правосуддя вважається Німеччина — держава, яка сама була агресором і якій фактично «допомогли» втілити перехідне правосуддя. Тож для нас цей приклад є цікавим, але не зовсім релевантним. З іншого боку, ми не мусимо повністю копіювати досвід іншої держави, проте можемо використовувати успішні кейси й елементи. Зрештою, важливо зрозуміти, що перехідне правосуддя — це радше про суспільний діалог і, як наслідок, певну суспільну угоду щодо ключових моментів розвитку держави». — про перехідне правосуддя МИ ВЖЕ ЗАРАЗ МАЄМО РЕТЕЛЬНО ГОТУВАТИСЯ ДО ПЕРІОДУ «ПІСЛЯ ВІЙНИ» (24 червня 2024 року)
«Зазвичай їх виокремлюють чотири (звісно, цей список можна й доповнювати, але ці є фундаментальними): відшкодування збитків постраждалим унаслідок збройного конфлікту, притягнення до відповідальності за міжнародні злочини, право на правду, та, зрештою, реформування системи, що має бути чинником недопущення конфлікту в майбутньому. Тобто це про те, що мешканець Херсона, якого тримали в катівні, має бути впевнений, що його свідчення проти мучителів не пропадуть даремно, а стануть частиною обвинувачень; мешканка Дніпра, в квартиру якої поцілила ракета, має розуміти, куди їй звернутися, щоб отримати компенсацію; а жителі деокупованих територій — знати, що їх не засудять за спроби вижити в окупації.
По суті з викликами перехідного правосуддя ми стикалися від початку здобуття незалежності, коли перед нами постало складне завдання розбудови демократичних інститутів. Тож окремі елементи перехідного правосуддя ми вже пробували впроваджувати: і в 90-х роках, і після революцій 2004 та 2013–2014 років, і після початку російської агресії. Наприклад, до таких спроб можна віднести намагання здійснити люстрацію, заснування Інституту національної пам'яті, розбудову в Офісі генерального прокурора так званого департаменту війни, що координує розслідування міжнародних злочинів, інституційне оформлення антикорупційних органів. Однак, на жаль, це було хаотичним процесом. Тому зараз і в майбутньому нам потрібні комплексні підходи. Реальні зміни замість імітації. Тож звернімо увагу на ключові позиції за кожним із пунктів, що потребують суспільного діалогу, аби зрештою стати нашими векторами». — про основні «стовпи» перехідного правосуддя МИ ВЖЕ ЗАРАЗ МАЄМО РЕТЕЛЬНО ГОТУВАТИСЯ ДО ПЕРІОДУ «ПІСЛЯ ВІЙНИ» (24 червня 2024 року)
«У центрі будь-якої системи правосуддя мають стояти інтереси постраждалих. Це наріжний камінь ефективних і людиноцентричних методів утілення. Й відшкодування збитків — один із необхідних кроків для поновлення постраждалих у їхніх правах. Безперечно, йдеться не лише про фінанси, а й про певну моральну сатисфакцію, а також відновлення порушених прав. Уже зараз ми маємо розуміти, як відновлюватимемо кримінальну юстицію, як верифікуватимемо документи, що робити з майновими правами, які набрали чинності під час окупації. Таких питань сотні.
Щодо компенсаційного механізму як важливого елементу загальної архітектури відновлення справедливості, то важливо розуміти масштаби, — наразі в Україні ми маємо сотні тисяч постраждалих, які втратили житло, майно і, що найгірше, рідних. Вони мають право на компенсації. У нас уже запущено роботу Міжнародного реєстру збитків і компенсацій постраждалим від російської агресії. Наразі запуск зосереджено на категорії пошкодження чи руйнування житлового нерухомого майна. Це перший елемент міжнародного компенсаційного механізму, що складатиметься ще з компенсаційної комісії та компенсаційного фонду. І це важливо. Однак уже зараз є моменти, що непокоять. Насамперед те, що реєстр не враховує шкоди, завданої до повномасштабного вторгнення, тобто до 24 лютого 2022 року. А це означає, що не всі постраждалі мають рівний доступ до правосуддя, що є геть неправильним. Працюючи в прокуратурі до повномасштабного вторгнення, я постійно стикався з постраждалими внаслідок агресії. Тому розумію, наскільки болісними для них є такі рішення. Тут, на мою думку, держава має взяти на себе відповідальність і створити адекватний компенсаційний механізм, який на рівних компенсуватиме шкоду всім постраждалим. Окрім того, важливо розуміти, що відшкодування збитків, з одного боку, є обов’язком держави перед своїми громадянами, а з іншого — пов’язане з темою репарацій, які рано чи пізно має виплачувати держава-агресор, і конфіскацією активів. І тут я б наголосив на тому, що має бути уніфікований підхід до цих питань, які вирішуються насамперед у правовому, а не політичному полі. Так ми зможемо забезпечити об’єктивність процесу. До того ж це ще й про інвестиційну привабливість України». — про відшкодування збитків МИ ВЖЕ ЗАРАЗ МАЄМО РЕТЕЛЬНО ГОТУВАТИСЯ ДО ПЕРІОДУ «ПІСЛЯ ВІЙНИ» (24 червня 2024 року)
«Про це вже говорили чимало. Однак у нас досі немає розуміння, яким саме має бути ефективний механізм правосуддя за наслідками російської агресії. Я багато досліджував це питання й дійшов висновку, що найреалістичнішим і найефективнішим на цьому етапі виглядає посилення спеціалізації. Це може бути розбудова в Україні тимчасових спеціалізованих інституцій, які б займалися саме розслідуванням і переслідуванням винних у скоєнні міжнародних злочинів, або ж посилення спеціалізації у вже наявних інституцій. На національному рівні йдеться насамперед про наймасовіші воєнні злочини. Спеціалізація має охоплювати правоохоронний орган, прокуратуру та суд. Як це є, наприклад, у наших антикорупційних органах. Звісно, ще є Міжнародний кримінальний суд, який займається вищим російським військово-політичним керівництвом. І розбудова національної архітектури правосуддя аж ніяк не суперечить його діяльності. Але масштаби злочинів, скоєних в Україні, такі, що сподіватися на покарання геть усіх воєнних злочинців, на жаль, видається ідеалістичним. Однак ми маємо зробити все, що від нас залежить, аби більшість постраждалих були поновлені в правах.
До того ж люди, котрі перебувають у окупації (дехто — вже десятиліття), мають отримати чіткі відповіді від держави Україна про те, що їх очікує, що каратиметься, а що — ні згідно з нашим законодавством. Очевидно, що чимало громадян із окупованих територій з острахом ставляться до питання переслідування та відповідальності за різні форми співпраці з окупаційними органами влади. І введення в Кримінальний Кодекс 2022 року положення про «колабораційну діяльність» необхідних відповідей не дало. Ба більше, ним фактично було криміналізовано будь-яку взаємодію з державою-агресором без урахування стандартів міжнародного гуманітарного права, й це також не сприяє побудові діалогу. Адже кожен випадок має розглядатися індивідуально, й ми не можемо ставити знак рівності між роботою в окупаційній владі, що ставить під сумнів територіальну цілісність України, та роботою для забезпечення життєдіяльності міста (наприклад, лікарів, пожежників тощо). Неодноразово буваючи на деокупованих територіях, розумію, наскільки масштабною є ця проблема. Люди, які залишалися в окупації, бояться. Бояться, що їх судитимуть як колаборантів лише за сам факт перебування в окупації. Бояться, що ніхто не розбиратиметься, хто насправді підтримував окупаційну владу, а хто виживав як міг. На деокупованій частині Харківщини я неодноразово чув історії про те, як російські військові примушували місцевих мешканців віддавати їм кімнати у своїх оселях. І люди бояться, бо не знають, сприйматимемо ми їх як жертв чи як злочинців? Ми повинні мати відповіді.
І не менш нагальне питання, що турбує мене вже зараз: чи буде в нас спроможність забезпечити правосуддя? Щонайменше кадрами. Наприклад, візьмімо прокуратуру Криму. На момент окупації в органах прокуратури Автономної Республіки Крим налічувалося 922 працівники і ще 250 — в органах прокуратури міста Севастополя. Нині ж апарат прокуратури АР Крим та міста Севастополя становить лише 77 працівників. Тобто якщо уявити, що найближчим часом ми деокупуємо Крим, цієї кількості людей не вистачить, аби відбудувати юстицію на півострові. І це, звісно, стосується не лише прокуратури». — про притягнення до відповідальності за міжнародні злочини МИ ВЖЕ ЗАРАЗ МАЄМО РЕТЕЛЬНО ГОТУВАТИСЯ ДО ПЕРІОДУ «ПІСЛЯ ВІЙНИ» (24 червня 2024 року)
«Це дуже складний і один із найболісніших процесів. Адже це — про суспільну свідомість і самоідентифікацію, звільнення від наративів російської пропаганди та щире бажання знати власне минуле. Але він є надзвичайно важливим. І це те «поле», на якому намагається грати РФ, спалюючи на окупованих територіях українські книжки, знищуючи або привласнюючи пам’ятки, нав’язуючи в школах власну програму.
У нас уже були досить успішні кейси запровадження політики пам'яті — розроблення хронології окупації Криму, заснування Українського інституту національної пам’яті, який почасти виконує ці функції. І саме питання вшанування та забезпечення права на правду можуть ставати не лише засобом пом’якшення гострої емоційної реакції внаслідок втрат і травматизації постраждалих та близьких, а й певною фіксацією обґрунтованості вимог правосуддя та забезпечення справедливості. Адже фіксація та демонстрація постраждалим і їхнім близьким того, що їхня втрата є визнаною та видимою, дає ресурс часу для безпосередньо правосуддя. Соціологічні опитування свідчать про зрозумілий запит на швидке правосуддя, яке часто може не відповідати наявним стандартам. І тоді заходи з меморіалізації стають засобом визнання та стабілізації, дають змогу і постраждалим, і суспільству дочекатися від національних і міжнародних механізмів обґрунтованих рішень, що мінімізують ризики безкарності. Відповідно слід подумати про неупереджену документальну реконструкцію подій, формування національного архіву, підтримку низових ініціатив, спрямованих на меморіалізацію. Адже важливим є збереження пам’яті про цю війну, поширення цих знань і свідчень як усередині країни, так і за її межами як підґрунтя запиту на справедливість. Але й тут є чимало болісних запитань. Наприклад, що робити із солдатськими похованнями країни-агресора (у яких можуть бути й наші примусово мобілізовані громадяни)». — про право на правду МИ ВЖЕ ЗАРАЗ МАЄМО РЕТЕЛЬНО ГОТУВАТИСЯ ДО ПЕРІОДУ «ПІСЛЯ ВІЙНИ» (24 червня 2024 року)
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
