Перейти до вмісту

Любов до життя

Матеріал з Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія

«Любов до життя» або «Жага до життя» (англ. Love of Life) — оповідання американського письменника Джека Лондона.

Цитати[ред.]

  •  

Це був благальний крик сильної людини, яка потрапила в біду.[1]

  •  

Ні дерев, ні кущів, ні трави — нічого, крім величезної пустелі, що вселяла страх, і цей страх майнув у його очах.[2]

  •  

Подорожній повинен був думати так, бо інакше йому лишалось лягти й умерти, а не боротись.[3]

  •  

Людина знала, що ці ягоди непоживні, але терпеливо їх жувала з надією, сильнішою за знання і досвід.[3]

  •  

Біль в нозі був зовсім не значним в порівнянні із болем в шлункові. Муки голоду ставали все нестерпнішими. Вони гризли й гризли його, поки він перестав усвідомлювати, куди йти далі.[4]

  •  

Спочатку заплакав тихо, потім заридав голосно, звертаючись до немилосердної пустелі, яка оточувала його навколо, і довго не міг заспокоїтись, схлипуючи без сліз.[5]

  •  

Ним керувало одне бажання: «їсти!» Подорожній божеволів від голоду.[6]

  •  

Він з'їв рибу сирою, примушуючи себе старанно розжовувати її. Хоч подорожньому й не хотілося їсти, але він підкорявся міркуванням про те, що мусить їсти для того, щоб жити.[7]

  •  

Там сиділо четверо пташенят, які щойно вилупились, — маленькі тріпотливі грудочки життя, на один ковток; і він жадібно з'їв їх, запихаючи живими в рот, і трощачи зубами, мов шкаралупу з яєць.[8]

  •  

Іноді думкою подорожній линув далеко, а сам плентався як автомат. І якісь химерні картини й думки точили його мозок, наче черви. Але це продовжувалося недовго, бо муки голоду постійно нагадували про себе.[9]

  •  

Коли б людина кинулась бігти, ведмідь погнався б за нею. Але людина не побігла. З відчаю вона запалилася мужністю. Людина й собі заревла дико, страшно, як звір, даючи волю страхові, який невід'ємний від життя і тісно переплетений з самим його корінням.[10]

  •  

Людина боялась не того, що може вмерти з голоду. Страшно, що може загинути не своєю смертю раніше, ніж голод виснажить останні сили і заглушить останнє прагнення зберегти життя.[11]

  •  

І таке воно, життя. Марне й недовге. Тільки воно й причиняє муки. Смерть — милосердна. Вмерти — значить заснути. Смерть — це кінець, спокій. Так чому ж тоді він не хоче вмерти?[11]

  •  

Як людина, подорожній більше не боровся. Гнало його вперед саме життя, яке не хотіло вмирати.[12]

  •  

Скрізь було життя, повне сили й здоров'я, і він знав, що хворий вовк тягнеться услід за ним в надії, що людина умре першою.[13]

  •  

Почуття й переживання вже залишили подорожнього. Не відчував більше болю. Шлунок і нерви ніби заснули. Але життя гнало його вперед.[14]

  •  

І тут почалась трагедія — страшна трагедія боротьби за існування. Хвора людина плазувала, хворий вовк плівся за нею. Дві істоти волочили свої напівмертві тіла через пустелю, і одна чекала смерті другої.[15]

  •  

Доля вимагала від нього занадто багато. І, вмираючи, він боровся зі смертю. Можливо, це було просто божевілля, але, будучи в самих пазурах смерті, він зневажав смерть і продовжував боротися.[16]

  •  

Вони побачили щось живе, але навряд чи можна його було назвати людиною. Воно було сліпе й непритомне. Плазувало по землі, наче якийсь дивовижний черв'як.[17]

  •  

До нього повернувся здоровий розум, і все ж він ненавидів тих, що сиділи разом за столом, його мучив страх, що їжі невистачить.[18]

= Примітки[ред.]

= Джерела[ред.]

Джек Лондон. Любов до життя‎ // Оповідання; Пер. з англійської: П. П. Гандзюра. — Київ: Молодь, 1954. — С. 92–127. — (Домашня бібліотечка школяра).