Перейти до вмісту

Колінько Олена Іванівна

Матеріал з Вікіцитат
Колінько Олена Іванівна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Колінько Олена Іванівна (народилась 3 грудня 1986 року, Полтава) — українська дитяча та підліткова письменниця, філологиня, літераторка, популяризаторка читання, лавреатка літературних премій.

Цитати про себе

[ред.]
  •  

У школі була «позаштатним» поетом. Звичайно, дуже любила писати. Можливо, це ненормально, та отримувала задоволення від чотиригодинних олімпіад з мови та літератури, а каверзні теми творів провокували.[1]

  •  

Працюю в поліграфічній фірмі, а це означає — жодного натяку на творчу роботу. Хоча, можливо, це допомагає у вільний час зосередитись на казках і повістях. Теоретично, можна було б написати казку про канцтовари, але наразі це не надихає.[1]

  •  

Моя незрадна любов — Алекс Мілн. «Вінні-Пуха» читаю досі, вже щонайменше всоте, і досі регочу. Поважаю Роулінг, «поттеріана» — окремий етап у житті. Із українських круті Дерманський, Рутківський, Андрусяк. Можу перераховувати довго-довго, бо дитяча література це моє-моє.[1]

  •  

Люблю гратися. Мабуть, тому, що я тітка зі стажем, завдячуючи племінникам. На зустрічах зі школярами вигадуємо казки (у дітей така уява, що письменники відпочивають, граємо в «Крокодила», робимо орігамі, мріємо, дискутуємо... Це весело![1]

  •  

Класу із п’ятого мріяла стати письменницею, хоча нікому не зізнавалася. Найближчим шляхом до мрії видавався саме філологічний. Де ще можна стільки читати й отримувати за це оцінки?[2]

Цитати про натхнення

[ред.]
  •  

Надихати може будь-що: спогад, життєва ситуація, фільм, музика. Світ — суцільний подарунковий набір для письменника. Бери і надихайся.[1]

  •  

Критика і сторонній погляд — дуже корисна річ. А підтримка людини, котра добре розуміє твої хвилювання — неоціненна.[1]

  •  

Ідеї можуть приходити до мене будь-де: в транспорті, на роботі, в ліжку перед сном. Тоді я поспіхом записую їх до телефону, в блокнотики, на папірцях. Так само будь-де я можу і писати.[3]

Цитати про роботу

[ред.]
  •  

У школі образ письменника був дещо іншим, ніж зараз. На уроках я так і не здогадувалась, що письменники в творчості відчували приблизно те ж, що й я, коли писала перші чернетки. Шкільний письменник — це, в першу чергу, громадянин, відповідальний і значимий, котрий чогось навчає. Не пригадую, щоб сприймала когось із них, як людину, котра просто кайфує від писання.[1]

  •  

Перше серйозне досягнення – підліткове фентезі про козаків-характерників «Вітри Великого Лугу», де здобула статуетку «Коронації слова». Повість «Піксель Петрович» – дипломант Корнійчуковської премії в Одесі за сучасність казкового сюжету. Маю публікації в журналі «Маленька фея і сім гномів», а казка «Мамина скриня» звучала на радіо «Ваша хвиля».[2]

  •  

У дитинстві я дуже любила читати, але в колі мого спілкування було не багато людей, які полюбляли книжки так же палко, як і я. Тому я мріяла про таку затишну спільноту, де можна поділитися враженнями про щойно прочитану книжку, розважитись, відпочити. Щойно я стала бібліотекаркою, одразу почала втілювати цю мрію в життя.[3]

  •  

Дитяча література для мене – це передусім щирі пригоди, яскравий світ і трохи наївні радощі, про які часто забувають дорослі. Відповідно, я не вважаю, що писати для дітей складно, писати для дітей дуже цікаво. Це набагато захопливіше, ніж дивитися класний мультфільм чи бавитись у комп’ютерну гру, адже ти сам твориш новий неймовірний світ і керуєш пригодами, вкладаєш у все це якийсь сенс.[3]

Цитати з повісті "Глиняний птах

[ред.]
  •  

Учні висипалися на подвір'я школи, мов емендемси з пошкодженого пакетика. Перезиралися, знизували плечима. Ніхто ще ніколи не відчував на смак надзвичайний стан. І побачене чомусь не виправдовувало їхніх очікувань: не літали над гловою гелікоптери, не крокували строєм військові, а сонце світило так само весняно і привітно. - с.119[4]

  •  

Монстр навис над ближніми соснами зненацька. Такий собі Залізний Дроворуб, якому Оз так і не дав серця. Брухт досконало вплавився в людський силует - будь-який скульптор позаздрив би. Леся стрибнула вбік, і біля самісінького її вуха просвистів важкий кулак. - с.156[4]

  •  

Вітер збожеволів украй. Рвав сміття, розносив його полем, ламав гілки дерев. - с.159[4]

  •  

Іще за пів години бездіяльності дівчина розглядала китицю найближчої соснової гілки й прикидала подумки, як можна відтворити у глині цю природну тендітність. А потім жорстко урвала себе, нагадавши, що ніколи більше не ліпитиме скульптур. - с.166[4]

  •  

Блокпост по цей бік світу. Утримує мотожан від бажання втекти. Далі - буферна замінована зона. І ше один блокпост, який не пускає тепер уже світ до Мотога. Спецпризначенці - єдині люди ззовні, з котрими можна контактувати. Хоча "Можна" - невдале слово. - с.171[4]

  •  

Сумніви заволоділи Лесиними думками. Де правда? В телевізорі? У жвавих виступах Соляника, який радо підтримав зручну версію Міністерства внутрішніх справах? Чи в серці, яке ані крихти не сумнівалося в неймовірному?.. - с.189[4]

  •  

Зсередини завод виявився лабіринтом із сірих труб, цистерн та сонячно-жовтих сходинок із поруччями. Синій халат мало не бігцем вів їх територією і водночас натхненно розповідав про повний цикл утилізації та переробки твердих побутових відходів. Там усе перемішується, дрібниться, нагрівається, переплавляється, охолоджується, очищається і врешті стає екологічно чистою сировиною. - с.192[4]

  •  

Із димаря виходить. Просто гаряча вода. Без діоксинів, фуринів чи якої іншої гидоти, - дзвенів ентузіазмом екскурсовод. - Завдяки надсучасним фільтрам і особливій технології ми абсолютно безпечні для людей та природи. Не кожен європейський завод цим похизується. Але без таких очисників біля підприємтсва можна було б одразу будувати онколікарню. - с.194[4]

Цитати з повісті-казки "Шпалереон

[ред.]
  •  

Завтра перше вересня. І всі школярі, школярики, школяренята й школяруни стоятимуть на лінійці під радісне теленькання дзвоника, перев'язаного святковою стрічкою. - с.8[5]

  •  

Вони йшли коридором із високою-високою стелею. Стіни, замість килимів чи картин у рамочках, вкривали корчі й дровеняки десь так з напівдерева. Дітям здавалося, ніби вони потрапили до гігантського акваріуму для змій. - с.47[5]

  •  

Шоколадний асфальт під ногами пружно прогинався. Сонце лизькало його промінням, ніби то був глазурований пломбір. - с.53[5]

  •  

Це було так просто. Раз - і вони в реальнсті. І нехай їм навіть перепаде за зіпсований ремонт і за те, що вони зникли на два дні. Але на них не нападатимуть монстри. Не треба буде бятися кінця світу. І на їхнє життя не зазіхатиме чужа уява.- с.95[5]

  •  

Вони мали в Шпалереоні неповні три дні пригод. А повернулися у той само час, коли і зникли. І шпалери в кабінеті були цілісінькі. Авжеж, бо саме так Юля усе і намалювала. Кривенькі вугляні лінії на очеретяному папірці. Але ж подіяло! - с.110[5]

Посилання

[ред.]

Джерела

[ред.]

[6] [7]

Примітки

[ред.]
  1. а б в г д е ж https://poltava.to/project/3604/
  2. а б https://np.pl.ua/2018/04/poltavska-dytyacha-pysmennytsya-olena-kolinko-svit-sutsilnyj-podarunkovyj-nabir-bery-i-nadyhajsya/
  3. а б в https://www.0532.ua/news/2683064/ak-poltavska-pismennica-olena-kolinko-pidkoruvala-ditacu-literaturu
  4. а б в г д е ж и https://book-ye.com.ua/catalog/proza-dlya-pidlitkiv/glynyanyj-ptakh/
  5. а б в г д https://chytomo.com/shpalereon/
  6. Олена Колінько. Глиняний птах: екоповість. — Навчальна книга-Богдан, 2023. — С. 200.
  7. Олена Колінько. Шпалереон. — Фонтан казок
    •  

     

    , 2018. — С. 120.