Серебрянська Катерина Олегівна

Матеріал з Вікіцитат

Серебрянська Катерина Олегівна (Україна) — заслужений майстер спорту, чемпіонка Ігор ХХVІ Олімпіади (1996 р.) в особистій першості, абсолютна чемпіонка світу (1995 р.) та Європи (1996 р.), семиразова чемпіонка світу (1993—1996 рр.) і восьмиразова чемпіонка Європи (1994, 1996—1998 рр.) в окремих видах багатоборства[1]

Цитати[ред.]

  •  

Олімпійські ігри - не просто змагання, а доленосна подія у житті кожного спортсмена. Є чимало прикладів, коли видатні спортсмени, приїжджаючи на Ігри з найвищими рейтингами і медалями світотових та європейських чемпіонатів передолімпійського періоду, не могли досягти найвищого успіху. Довести, що ти найсильніший, там надзвичайно складно. Олімпійські ігри були найтяжчими змаганнями у моєму житті, я і досі святкую 4 серпня не як день, коли стала олімпійською чемпіонкою, а як успішне завершення тривалого шляху, подолання бар'єра власних можливостей, перемогу над собою. Найяскравішим моментом Олімпійських ігор в Атланті був той, коли на табло побачила свою оцінку за виступ зі стрічкою.
Я зрозуміла, шо мрія мого дитинства здійснилася — я стала олімпійською чемпіонкою! Ну а далі все понеслося, закрутилося — нагородження, привітання, подарунки... і кардинально нова відправнв точка у моєму житті.[2]

  •  

Серебрянська Любов Овсіївна , моя мама і єдиний тренер, була прихильницею гармонійного виховання дітей без шкоди для здоров'я, без психологічних і фізичних травм. Вона навчала мене завжди сприймати будь-які перепони і невдачі філософськи, не сходячи ніколи з обраного шляху. Мама завжди говорила, що зрада самій собі — це один з найгірших вчинків. Впродовж всієї спортивної кар’єри і до сьогодні я дотримуюся цього принципу.[3]

  •  

У спортивному залі вона для мене завжди була Любов Євсіївна. Я підходила до неї і нарівні з усіма гімнастками зверталася: «Любов Євсіївна, можна мені вийти» чи щось ще. Коли ми виходили за поріг, вона знову перетворювалася на маму, і ми спілкувалися як дочка з мамою. Іноді виходити з ролей не вдавалося і вдома я була гімнасткою, яка тренувалася не на повну силу, як того хотіла мати.(про свою мати і тренера)[4]

  •  

Чітко пам'ятаю, що на зборі молодіжної збірної СРСР у Клайпеді на своє 12-річчя, яке я відзначала на тренуванні, раптом усвідомила, що моє дитинство закінчилося і почалося доросле життя. Мені не вистачало часу просто балуватися, дуріти! Занадто рано з'явилися відповідальність та гіпернавантаження, як фізичне, так і психологічне.[4]

  •  

Я вважаю, що українська мова дуже важлива для кожного свідомого українця, незалежно від того, в якому місті чи регіоні людина мешкає. Головне, щоб бажання знати свою мову було свідоме. На сьогодні я не можу сказати, що володію справжньою українською мовою, без помилок і повною мірою. Проте я її вивчаю і роблю це із задоволенням. Один раз на тиждень займаюся з репетитором. Звичайно, для цього в мене є важливий стимул. Мій син пішов у перший клас. Українська мова необхідна йому в школі. Та й у майбутньому вона знадобиться. Незважаючи на те, що я завжди розмовляла тільки російською, зараз у мене є гідний співрозмовник, тому процес вивчення української мови для мене цікавий та новий.[5]



Примітки[ред.]

  1. М. М. Булатова «Енциклопедія олімпійського спорту в запитаннях і відповідях». Друге видання. — К.: Олімпійська література, 2011. — стор. 223, ISBN 978-966-8708-14-5
  2. С. Н. Бубка, М. М. Булатова Олімпійське сузір’я України: Атлети – К.: Олімп. л-ра, 2013 р. ISBN 978-966-8708-30-5
  3. С. Н. Бубка, М. М. Булатова Олімпійське сузір’я України: Тренери – К.: Олімп. л-ра, 2011 р. ISBN 978-966-8708-44-2
  4. а б https://ekaterina.ua/ekaterina/home/biografiya
  5. http://www.golos.com.ua/article/198594