Перейти до вмісту

Казка про мертву царівну і сімох богатирів

Матеріал з Вікіцитат
Ілюстрація до казки

«Казка про мертву царівну і сімох богатирів», в іншому перекладі «Про мертву царівну та сімох богатирів» (рос. Сказка о мёртвой царевне и о семи богатырях) — казка російського письменника О. С. Пушкіна. Написана восени 1833 року в Болдіні, самостійний авторський літературний твір, написаний за мотивами російської народної казки.

Цар

[ред.]
  •  

Цар журився безутішно.
Та як бути? — й він був грішний.
Рік, неначе сон, промчавсь –
Цар із другою побравсь.[1]

Цариця

[ред.]
  •  

Що й казать, була цариця:
І висока, і струнка,
І розумна, і метка,
Тільки дуже вередлива,
Гордовита та злослива.[1]

  •  

Люта мачуха сиділа
Перед дзеркальцем своїм
І вела розмову з ним:
"Чи не я за всіх миліша,
І рум'яніша й біліша?"[1]

  •  

Як взяла царицю злість —
Дзеркальце об землю — трісь!
В двері миттю похопилась
І з царівною зустрілась —
І від люті в той же час
Лиходійка вмерла враз.[1]

  •  

Злу царицю поховали
І весілля відгуляли,
І були кінець кінцем
Наречені під вінцем.[1]

Дзеркальце

[ред.]
  •  

"Ти, царице, повсякчас
За людей усіх миліша,
І рум'яніша й біліша".[1]

  •  

"Ти прекрасна, знає всяк,
Та царівна ще миліша,
Ще рум'яніша й біліша".[1]

  •  

"Ти прекрасна, знає всяк,
Тільки є, жива й здорова,
Серед темної діброви,
У хоромах захисних
Та, що краща від усіх!"[1]

Царівна молодая

[ред.]
  •  

Та царівна молодая
Теж тимчасом розцвітає.
Потихеньку підросла
І, мов квітка, розцвіла.
Білолиця, чорнобрива,
І сумирна, й непримхлива.[1]

  •  

День за днем іде, минає,
А царівна молодая
Все живе серед лісів
У семи богатирів.[1]

  •  

А хазяєчка — вона,
В терему сама-одна,
Прибере, і наготує,
І нічим не вередує.[1]

  •  

Всі до серця ви мені,
Всі розумні та ставні,
Кожен кожному з вас рівний,
Та є суджений в царівни!
Наречений любий цей –
Королевич Єлисей.[1]

  •  

Білі руки уронила,
Спіле яблучко впустила,
Блимнув погляд з-під повік,
І на лавку під божник
Тут вона відразу впала
І недвижна, тиха стала...[1]

  •  

І вмить
Наречена вже не спить,
Очі тихо розімкнула,
І з полегшенням зітхнула,
І спроквола промовля:
"Як же довго спала я!"
І встає з труни сумної...[1]

Королевич Єлисей

[ред.]
  •  

Королевич Єлисей,
Помолившись добре Богу,
Виряджається в дорогу
Наречену врятувать
І дружиною назвать.[1]

  •  

"Місяцю, ти, друже мій,
Ти, ріжечку золотий!
Ти встаєш у тьмі глибокій,
Білолиций, ясноокий,
І до тебе залюбки
Посміхаються зірки.
Не відмов мені в привіті!
Чи не стрінув десь на світі,
У якому-будь краю,
Нареченую мою?"[1]

  •  

"Вітре, гордий володар!
Ти ганяєш зграї хмар,
Ти хвилюєш синє море,
Всюди вієш на просторі,
Ти боїшся, вільний птах,
Тільки Бога в небесах.
Не відмов мені в привіті!
Чи не стрінув десь на світі,
У якому-будь краю,
Нареченую мою?"[1]

Богатирі

[ред.]
  •  

Коли літній чоловік,
Дядько будеш нам повік.
Коли жінка, будь нам мати,
Так і станем шанувати.
Коли хлопець молодий,
Будеш брат нам дорогий.
Коли красная дівиця,
Будь улюблена сестриця.[1]

  •  

Знаєш, всім ти нам сестриця.
Всіх нас семеро братів,
Молодців-богатирів.
Ми тебе кохаєм дуже,
Як один. Собі ти мужа
Поміж нами обери,
Нас як-небудь помири.[1]

  •  

І з плачем, в великім жалю,
В домовину із кришталю
Тіло мертвої сестри
Тут кладуть богатирі.[1]

  •  

"Люба сестро! — мовив він, —
Спочивай спокійно в гробі!
Згасла, жертва чорній злобі,
На землі твоя краса;
Дух твій приймуть небеса.
Ми усі тебе любили,
Ждав тебе жених твій милий,
Та вінець дістався твій
Тільки смерті навісній".[1]

Вітер

[ред.]
  •  

В тьмі, що сповнена печалі,
Домовина із кришталю
Там прип'ята на стовпах,
На чавунних ланцюгах.
А навкруг долина рівна...
В тій труні твоя царівна.[1]

Джерела

[ред.]

Примітки

[ред.]