Перейти до вмісту

Дикі лебеді

Матеріал з Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія
Ілюстрація до казки "Дикі лебеді"

«Дикі лебеді» (De vilde svaner) — казка данського письменника Ганса Крістіана Андерсена про принцесу Елізу, яка рятує своїх одинадцять братів від закляття злої королеви.

Батько[ред.]

  •  

Далеко звідси, там, куди відлітають ластівки, коли у нас настає зима, жив король. У нього було одинадцять синів і одна дочка — Еліза. Одинадцять братів-принців ходили до школи з зірками на грудях і з шаблями при боці. Вони писали діамантовими грифелями на золотих дошках і все, що читали, знали напам'ять. Сестричка Еліза сиділа на маленькому дзеркальному стільчику, і в неї була книжка, яка коштувала півкоролівства.[1]

  •  

Їхній батько, що був королем великої країни, одружився вдруге з однією злою королевою, а вона незлюбила бідних дітей.[2]

Еліза[ред.]

  •  

Бідна маленька Еліза прокинулась у хатинці селянина і почала гратися зеленим листочком,— інших іграшок вона не мала. Вона проткнула дірочку в листочку і визирала крізь неї на сонце, і їй здавалося, ніби на неї дивляться ясні очі братів. А коли тепле сонячне проміння падало на її щічку, вона думала, що це брати її цілують.[3]

  •  

Еліза була надто хороша і невинна, і тому злі чари не мали над нею сили. Побачивши це, королева натерла Елізу горіховим соком, так що вона стала вся темно-коричнева, вимазала її гарне лице гидкою маззю і сплутала чудове волосся.Тепер було неможливо пізнати прекрасну Елізу.[4]

  •  

Побачивши в воді своє обличчя, Еліза злякалася-таке воно було чорне та погане. Та тільки вона вмочила в воду свою маленьку руку і потерла очі, лоб і щоки,— шкіра її, як і раніше, стала білою. Тоді Еліза роздяглася і ввійшла у свіжу воду. Не було кращої за неї на всьому світі![5]

  •  

"Хвилі невтомно котяться одна за одною,— подумала Еліза,— і вирівнюють найтвердіші речі. Я теж буду невтомною. Спасибі вам за науку, світлі, вічноплинні хвилі! Серце моє каже, що колись ви віднесете мене до моїх милих братів!"[6]

  •  

— Коли б приснилося мені, як я можу врятувати вас! — сказала Еліза, і ця думка заволоділа нею. Навіть уві сні вона думала про це. І от приснилося їй, що летить вона високо в повітрі до замка Фата-Моргана. Сама фея, чарівна і залита сяйвом, виходить їй назустріч, але в той же час вона дуже подібна до тієї бабусі, що дала їй у лісі ягід і розповіла про лебедів з золотими коронами.[7]

  •  

Вона подумала, що все ж таки зможе врятувати своїх братів, поцілувала королю руку, а той притиснув її до свого серця і наказав дзвонити по всіх церквах в усі дзвони і сповіщати про їхнє весілля. Чудова німа дівчина з лісу мала стати королевою.[8]

  •  

Але ще важчий обруч стискав її серце — сум за братами, її вуста були німі. Одне слово коштувало б життя братам, але в очах Елізи світилася щира любов до доброго, гарного короля, який усе робив, щоб розвеселити її. З кожним днем вона звикала і ставилася до нього краще й краще. О, якби могла вона довіритися йому і розповісти про свій біль![9]

  •  

На цвинтарі, знала вона, росте така кропива, яка потрібна їй. Але ж її треба самій нарвати! Як же бути?
"О, хіба можна порівняти біль у моїх пальцях з тим болем, що переносить серце? — думала Еліза.— Я повинна наважитися!"[10]

  •  

На неї накинули плащ з грубого лантуха, її чудове волосся падало з плечей, щоки були смертельно бліді, губи щось тихо шепотіли, в той час, як пальці не зупиняючись плели зелену пряжу. Навіть по дорозі до своєї смерті вона не хотіла кинути роботу. Десять панцирів лежали готові, одинадцятий вона кінчала.[11]

  •  

Ось уже кат хотів було схопити Елізу за руку. Та вона швидким рухом накинула одинадцять панцирів на лебедів. І враз замість лебедів встали перед усіма одинадцять прекрасних принців, тільки у наймолодшого замість однієї руки було лебедине крило: Еліза не встигла закінчити останнього панцира, у нього не вистачало рукава. — Тепер я можу розмовляти,— вигукнула Еліза.— Я невинна![12]

Брати[ред.]

  •  

— Ми, брати,— сказав найстарший,— літаємо дикими лебедями, поки не зайде сонце. Як тільки воно сховається — знову приймаємо людський вигляд. Через це ми мусимо стежити, щоб перед заходом сонця бути вже на твердій землі. Якби ми в цей час літали під хмарами, ми, раптово перетворившися в людей, упали б додолу з страшної висоти. Ми не живемо тут, а по той бік моря, в такій же чудовій країні, як і ця.[13]

  •  

Одинадцять днів ми можемо залишатися тут, літати над великим лісом, що оточує наш замок, в якому ми народилися і де живе наш батько, бачити цвинтар, де похована наша мати. Тут навіть дерева і кущі нам рідні; тут, у степах, бігають дикі коні, яких ми бачили в дитинстві, тут співає вугляр старовинні пісні, під які ми танцювали малими. Тут наша батьківщина, сюди тягне нас, тут ми знайшли тебе, нашу маленьку любу сестричку.[14]

  •  

— Завтра ми летимо звідси і повернемося лише через рік,— сказав старший брат.— Але тебе ми не залишимо тут. Чи вистачить у тебе сміливості летіти з нами? В моїх руках досить сили, щоб перенести тебе через ліс — невже не вистачить сили, щоб перенести тебе через море на всіх наших крилах?[15]

  •  

Коли зайшло сонце, прийшли брати і злякалися. Еліза була німа. Вони думали, що це нові чари лютої мачухи. Але, коли вони глянули на її руки, то зрозуміли, що це вона робить для них. Молодший брат заплакав, і де його сльози падали на руки сестри, там вона не відчувала більше болю, там зникли пекучі пухирі.[16]

  •  

— Так, вона невинна,— сказав старший брат і розповів усе, як було. І поки він говорив — чудовий аромат ніби від безлічі троянд наповнив повітря. Це кожне поліно, заготовлене для вогнища, пустило коріння та паростки і перетворилося в великий високий кущ з червоними трояндами. Між ними, вгорі, з'явилася чарівна біла квітка. Вона блищала, як зірка.[17]

Королева-мачуха[ред.]

  •  

Коли Елізі минуло п'ятнадцять років, її забрали додому. Побачивши, яка вона прекрасна, королева розгнівалась і зненавиділа її. Вона б з охотою перетворила й Елізу в дикого лебедя, як і її братів, але не наважувалася, бо король хотів побачити свою дочку.[18]

  •  

Рано-вранці пішла королева в купальню, збудовану з мармуру, прикрашену розкішними килимами та м'якими подушками. Вона взяла трьох жаб, поцілувала їх і сказала першій: — Коли Еліза зайде купатися, сядь їй на голову. Хай вона буде така лінива, як ти!
— Сядь їй на чоло! — сказала вона другій.— Хай вона буде така потворна, як ти, тоді батько не пізнає її.
— Примостися до неї на груди! — сказала вона третій.— Хай вона стане лихою і сама терзається від цього.[19]

Фея[ред.]

  •  

— Твоїх братів можна врятувати,— сказала вона,— але чи вистачить у тебе мужності та терпіння? Звичайна вода ще м'якша за твої ніжні пальці і все ж таки шліфує каміння, але вона не відчуває болю, який відчують твої руки. У води немає серця, і вона не знає того страху і муки, які ти повинна зазнати. Бачиш кропиву, що я тримаю в руці? її росте багато навколо печери, де ти спиш. Тільки ця кропива і та, що росте на цвинтарі, пригодиться для тебе, запам'ятай це. Ти нарви її, хоча б твої руки горіли від пухирів, потім добре розімни кропиву ногами і зроби з неї прядиво. З нього ти напрядеш ниток і виплетеш одинадцять панцирів з довгими рукавами. Накинь їх на лебедів, і всі чари зникнуть! Але обміркуй добре — з тієї хвилини, що ти почнеш роботу, і до того часу, поки її скінчиш, навіть коли б це продовжувалося роки,— ти не мусиш сказати жодного слова! Перше слово, що ти вимовиш, проткне смертельним кинджалом серця твоїх братів! Від твого язика залежить їхнє життя.[20]

Король[ред.]

  •  

— Ходімо зі мною! — сказав він.— Ти не можеш тут лишатися. Коли ти така ж добра, як і прекрасна, я одягну тебе в шовк та оксамит, покладу золоту корону на твою голову, і ти житимеш у моєму багатому палаці. І він посадив її до себе на коня. Еліза плакала й ламала руки, але король казав: — Я бажаю лише твого щастя! Колись ти дякуватимеш мені![21]

  •  

Тоді відкрив король маленьку кімнатку, що була поряд з їхньою опочивальнею. Вона вся була вбрана дорогими зеленими килимами і дуже нагадувала печеру, в якій жила Еліза. На підлозі лежав пучок пряжі, що вона напряла з кропиви, а на стіні висів уже готовий панцир. Усе це, як дивину, захопив з собою один з мисливців.
— Тут ти можеш згадувати свій колишній дім,— сказав король,— ось твоя робота, якою ти була там зайнята. Серед усієї розкоші, може, тобі захочеться інколи згадати колишнє.[22]

  •  

Еліза пішла. Король з архієпіскопом стежили за нею. Вони бачили, як вона зникла за ворітьми цвинтаря; підійшовши ближче, вони помітили на могилах тих самих відьом, яких бачила й Еліза. Король у розпачі пішов додому. Тепер він не сумнівався, що серед них була й та, чия голова щодня схилялася на його груди. — Хай народ судить її! — сказав він. І народ присудив: "Спалити Елізу на вогнищі!"[23]

  •  

Король зірвав цю квітку і приколов до грудей Елізи, і вона опам'яталася з щастям і миром на серці. І всі дзвони дзвонили, і пташки зібралися великими зграями, і до королівського палацу рушив такий весільний похід, якого ще не бачив ніхто на світі.[24]

Архієпископ[ред.]

  •  

Архієпіскоп знову нашіптував злі слова у вуха королю, але вони не доходили до його серця. Весілля відбулося, і архієпіскоп сам повинен був коронувати Елізу. Із злими думками він так міцно насунув їй вузький золотий обруч на чоло, що їй стало боляче.[25]

Примітки[ред.]

  1. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 24.
  2. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 24.
  3. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 24-25.
  4. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 26.
  5. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 29.
  6. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 31.
  7. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 38-39.
  8. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 45.
  9. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 45.
  10. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 46.
  11. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 48.
  12. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 48.
  13. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 32-33.
  14. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 33.
  15. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 33.
  16. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 40.
  17. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 50.
  18. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 25.
  19. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 25.
  20. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 39.
  21. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 43.
  22. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 44.
  23. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 47.
  24. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 50.
  25. Г. К. Андерсен. Дикі лебеді та інші казки. — Київ, "Молодь", 1992. — С. 45.