Перейти до вмісту

Довженко В'ячеслав Валерійович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з В'ячеслав Довженко)
В'ячеслав Довженко
Стаття у Вікіпедії

В'ячесла́в Вале́рійович Довже́нко (нар. 18 вересня 1976, Дніпро) — український актор театру і кіно. Лауреат премії «Золота дзиґа» за найкращу чоловічу роль.

Цитати

[ред.]
  •  

Багато було часу про щось подумати, чимось корисним зайнятися для себе: окрім того, що трапилась можливість трошечки підтягнути свій статус батька, ще й можна було у творчому плані щось почитати, подивитися, бо у звичайному графіку ти не встигаєш того робити[1]. — про ставлення до карантину

  •  

Будь-яка вистава, яка випускається до глядача, є певною сформованою думкою режисера. Але можу точно сказати: театр – це завжди процес. Скільки ми будемо грати цю виставу, стільки вона буде формуватися. Набагато гірше, коли вистава випускається і цементується, тоді творчість закінчується. Бо головна складова театру – це постійний процес, це малюнки на піску, які хвиля змиває, і завтра ти вже граєш зовсім іншу виставу. Є, звісно, певна незламна конструкція, але все, що цю конструкцію живить, не може стояти нерухомо[1].

  •  

Взагалі театр – це така Альма-матер, де в тебе є час і натхнення пробувати бути різним. Тому що в телеіндустрії цього не дозволяє ані час, ані фінанси, від яких залежать люди. Це певний конвеєр. Але якби не телеіндустрія, ми б відчували себе набагато гірше[1].

  •  

Вистава – це ж живий організм і люди, які її технічно обслуговують, теж безпосередньо беруть у ній участь, як звукорежисери, які вже давно у нас перебувають прямо в глядацькій залі, а не позаду в окремій кабінці за склом. Ти маєш відчувати цю живу атмосферу, коли все дихає, все живе разом з тобою[1].

  •  

Все, що змінюється – все позитивно. З’являються нові обличчя, молода кров – і це прекрасно, молодим необхідно давати роботу. Набагато гірше, коли в деяких театрах «цемент» називають традиціями[1].

  •  

Мене колись питали, що для мене акторська професія. Я дивився інтерв’ю Сергія Маковецького і абсолютно згоден з тим, що він озвучив: «Це сповідь. Коли у тебе є про що сповідатись, ти стираєш в собі межу сором’язливості, відбувається акт священнодійства». Глядач йде до театру, який змушує задуматись, подивившись на людину і зовні, і зсередини. Я для таких людей працюю[1].

  •  

Мені ближча критика авторитетних митців, режисерів чи акторів, ніж якогось театрального критика. Бо переважно лунають власні уподобання, або особисті упередження. У нас, напевно, немає незаангажованої критики. Це не тому, що критики погані, просто це людський фактор – важко об’єктивно оцінити. Переважно критичні статті – це переказ сюжету, а потім висновок як все добре, або як все погано у виставі. Це назвати об’єктивною думкою дуже важко[1].

  •  

Найбільша проблема становлення особистості – це ризик розчинитися в сірій масі, стати, як всі, сісти на певні штампи «півас-тілівізор». Треба бути особистістю, мати свою життєву позицію, і мати сміливість її відстоювати[1].

  •  

На мій погляд, у XXI столітті хоча б київські театри мають розсунути рамки репертуарного театру так, щоб режисер міг запросити акторів і художників з різних театрів, а художній керівник не наполягав на залученні винятково штатних працівників. Театральне життя не має стояти на місці[1].

  •  

Я такий, що мені необхідно «присвоїти» матеріал. Це творчий пошук, в хорошому сенсі боротьба принципів, світоглядів, здобуття життєвого досвіду. Як не крути, актор – остання складова, яка спілкується безпосередньо з глядачем. Якщо ти будеш на сцені бездумною лялькою, ніхто від цього не виграє: ні глядач, ні режисер, ні ти як артист[1].

Примітки

[ред.]