Амеліна Вікторія Юріївна
Амеліна Вікторія Юріївна |
Вікторія Юріївна Амеліна (до шлюбу Шаламай; 1 січня 1986, Львів — 1 липня 2023, Дніпро) — українська письменниця та громадська діячка. Кавалерка ордена «За заслуги» III ступеня (2024, посмертно), лауреатка Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського.
Цитати
[ред.]«Паралізує в якихось задачах, які потрібно зробити. Наприклад, зараз потрібно дописати передмову до видання щоденника Володимира Вакуленка, а натомість вчора написався вірш про загибель дитини під час обстрілу. Не впевнена, що цей вірш матиме художню цінність за кілька років, але це просто той спосіб, яким письменники якось намагаються впоратися з реальністю. Насправді, завжди працювала вночі, тому тривоги вночі не заважають. Просто це створює додатковий елемент в роботі». — про те, як щоденні обстріли Києва і України в цілому впливають на творчість, на поетичний і творчий настрій в інтерв'ю для YouTube-каналу Свої [https://svoi.city/articles/297149/velike-intervyu-z-viktorieyu-amelinoyu-pro-vijnu-i-povernennya-na-shid Це велике інтерв’ю з Вікторією Амеліною ми записали місяць тому. Про що була остання розмова зі Свої |
«Напевно, багато. По-перше, я списала з рахунку всі вірші, написані мною російською мовою. А я в шкільному віці писала поезію російською, взагалі писала російською. Та й після школи також. І навіть стала лауреаткою міжнародного конкурсу поетів СНД. Якщо ми ще пам'ятаємо таке утворення, яке насправді не грало, здається, жодної ролі. Але в москві, пам'ятаю, читала свій вірш російською, причому антивоєнний, і посіла на цьому конкурсі в москві друге місце. Пам'ятаю, що перше місце взяв хлопець з Латвії чи з котроїсь країн Балтії, який читав вірш про те, як утискають там російську мову. Вочевидь, це була більш актуальна тема. Було зрозуміло, що річ не в тому, що вони російською. Річ в тому, що просто це дитячі вірші, але зрозуміло, що всі вони з рахунку списані. А взагалі, я не писала поезію до повномасштабного вторгнення. Просто якось в лютому і березні 2022-го взагалі втратилася можливість розмовляти на деякий час, особливо українською мовою. |
«Тепер я киянка. І якось я дуже швидко, насправді, перетворилась на киянку, тому що переживання спільного травматичного досвіду з містом, звісно ж, одразу тебе з цим містом пов'язує. Я пандемію переживала в Бостоні, в Америці, і, мені здається, що теж з Бостоном мене це дуже сильно пов'язало, тому що тоді це був такий критичний досвід, і там помирало багато людей, і для всіх це сприймалося дуже травматично. Це неможливо порівняти з тим, що відбувається зараз у нас, тому, зрозуміло, що я тепер зовсім почуваюся киянкою. |
«Безумовно, написання дитячих книг пов'язане. По-перше, я їх опублікувала винятково, тому що я хотіла працювати з дітьми на Донеччині і Луганщині. Я уже тоді приїздила до дорослих як письменниця, розмовляла про свій перший роман "Синдром Листопаду", який, в принципі, про Україну, про те, як ми прийшли до Революції Гідності й про Революцію Гідності. Це була важлива тема для розмов на Донеччині і Луганщині. Але я бачила, що є діти, й що інші письменники зустрічаються з дітьми. І мені теж цього хотілося, тому що зрозуміло, що це дуже важлива частина роботи. І так я наважилася опублікувати свою першу книжку, яку ми просто придумали з сином. |
«Так, я зараз пишу. Я вже казала, що мені було дуже важко навіть просто розмовляти в березні 22-го, скажімо. В якийсь момент я почала писати книжку. Я зрозуміла, що хочу писати книжку про людей, які разом зі мною документують воєнні злочини, адвокатують за справедливість. І коли вже я почала її писати, я зрозуміла, що мені простіше її писати англійською. Я доволі добре знаю англійську мову. Раніше писала есеї, які публікувалися в американських медіях. |
«Нон-фікшн, безумовно, не зарано писати, тому що навпаки — там потрібно фіксувати те, що відбувається. І я відчуваю, що я дещо запізнююся. Насправді, нон-фікшн книжки виходять з шаленою швидкістю вже. Переважно вони пишуться іноземцями, тому що, знаходячись поза ситуацією, у тебе є більше ресурсу для того, щоб писати. А знаходячись в Україні, раптом приходить запит на те, що комусь терміново потрібний дрон, то ти вибираєш шукати цей дрон, а не дописувати книжку. І ти просто емоційно більше залучений в ситуацію. |
«Я думаю, що багато людей, які подорожують на Харківщину, на Неччину, на Херсонщину особливо, що їм важко спокійно ходити по траві. Просто заходити в якесь там поле. Тому що щоразу, навіть за кордоном, ти щоразу думаєш: "Тут не заміновано?" Хоч ніби ми знаємо, що тут, в Києві, не розкидані ці міни, але все одно ти якось думаєш про це щоразу й дивишся. Я дуже люблю ліси. І дивишся на ліси на Харківщині, місцеві ходять туди вже давно, і можна туди піти. Але це певний ризик. Дивишся на ліси, в які точно можна, просто можна спокійно йти. Хоча хтось мені пожартував: "А там може бути щось з Другої світової". Тепер щоразу думаю про це». — про те, як пережите за минулий рік та те, що переживала минулі 9 років, вплинуло на ваші щоденні звички в інтерв'ю для YouTube-каналу Свої [https://svoi.city/articles/297149/velike-intervyu-z-viktorieyu-amelinoyu-pro-vijnu-i-povernennya-na-shid Це велике інтерв’ю з Вікторією Амеліною ми записали місяць тому. Про що була остання розмова зі Свої |
«Тому що це росія, вона так побудована. І в цьому суть: чорне — це біле, біле — це чорне. Вони нагороджують воєнних злочинців, яких весь світ хотів би знайти і покарати. Вони називають незаконну депортацією дітей евакуацією. Вони називають грабунок музеїв евакуацією культурних цінностей. І в цій системі, у світі, в якому вони живуть, все, напевно, логічно. Я думаю, що дуже небезпечно намагатися зрозуміти маньяка. Про це є багато кримінальних серіалів, але якщо до кінця зрозуміти, як мислить людина, готова вбивати, то нічого доброго для себе ти цим не робиш. |
«Я вже давно працюю у зонах воєнних конфліктів. Висвітлювала Сирію, зокрема. Коли почався конфлікт на Донбасі, почала працювати в Україні. Останні 16 місяців я практично постійно тут. Вікторію я зустріла на фестивалі у Картахені. Я кожного січня їжджу до Колумбії на цей фестиваль. І цього року вони запросили мене бути модератором і організували кілька дискусій, пов’язаних з Україною, через мій досвід роботи в Україні. Вікторія була там. Ми багато говорили про Україну, і офіційно, і поза виступами, і стали дуже близькими. Вона сказала, що її мрія - повернутися до Нью-Йорка та до її фестивалю. |
|||||
— кореспондентка іспаномовної редакції "Франс24" Каталіна Гомес Анхел |
«Вона познайомила нас з рідними письменника Володимира Вакуленка, хотіла показати нам його історію. Місце, де вона знайшла його щоденник. Ми пройшли через той сад. В Ектора Абада Фасіолінсе – фантастичний колумбійський письменник – у нього теж є книжки про насильство в Колумбії, його батька вбили воєнізовані формування. Він записав дуже глибоке інтерв’ю про цю трагедію. |
|||||
— кореспондентка іспаномовної редакції "Франс24" Каталіна Гомес Анхел |
«Є два моменти. Так, російська пропаганда дуже сильна, але, окрім неї, ще й антиамериканські настрої. Є недовіра до того, що Сполучені Штати зробили в Латинській Америці та в інших частинах світу. Проблема ще й в тому, що Україна дуже далеко від Латинської Америки, у неї довга та складна історія, яку непросто зрозуміти цьому досить молодому континенту. Коли мова йде про 600-700 років історії, для Латинської Америки - це як інший всесвіт. Тому можна легко обдурити людей, які не мають часу досліджувати це питання глибше. Це реальність. |
|||||
— кореспондентка іспаномовної редакції "Франс24" Каталіна Гомес Анхел |
Примітки
[ред.]