Амеліна Вікторія Юріївна

Амеліна Вікторія Юріївна

Вікторія Юріївна Амеліна (до шлюбу Шаламай; 1 січня 1986, Львів — 1 липня 2023, Дніпро) — українська письменниця та громадська діячка. Кавалерка ордена «За заслуги» III ступеня (2024, посмертно), лауреатка Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського.

Цитати

«Паралізує в якихось задачах, які потрібно зробити. Наприклад, зараз потрібно дописати передмову до видання щоденника Володимира Вакуленка, а натомість вчора написався вірш про загибель дитини під час обстрілу. Не впевнена, що цей вірш матиме художню цінність за кілька років, але це просто той спосіб, яким письменники якось намагаються впоратися з реальністю. Насправді, завжди працювала вночі, тому тривоги вночі не заважають. Просто це створює додатковий елемент в роботі». — про те, як щоденні обстріли Києва і України в цілому впливають на творчість, на поетичний і творчий настрій в інтерв'ю для YouTube-каналу Свої [https://svoi.city/articles/297149/velike-intervyu-z-viktorieyu-amelinoyu-pro-vijnu-i-povernennya-na-shid Це велике інтерв’ю з Вікторією Амеліною ми записали місяць тому. Про що була остання розмова зі Свої ] (3 липня 2023 року)

«Напевно, багато. По-перше, я списала з рахунку всі вірші, написані мною російською мовою. А я в шкільному віці писала поезію російською, взагалі писала російською. Та й після школи також. І навіть стала лауреаткою міжнародного конкурсу поетів СНД. Якщо ми ще пам'ятаємо таке утворення, яке насправді не грало, здається, жодної ролі. Але в москві, пам'ятаю, читала свій вірш російською, причому антивоєнний, і посіла на цьому конкурсі в москві друге місце. Пам'ятаю, що перше місце взяв хлопець з Латвії чи з котроїсь країн Балтії, який читав вірш про те, як утискають там російську мову. Вочевидь, це була більш актуальна тема. Було зрозуміло, що річ не в тому, що вони російською. Річ в тому, що просто це дитячі вірші, але зрозуміло, що всі вони з рахунку списані. А взагалі, я не писала поезію до повномасштабного вторгнення. Просто якось в лютому і березні 2022-го взагалі втратилася можливість розмовляти на деякий час, особливо українською мовою. Я виявила, що англійською я ще можу давати інтерв'ю, а українською дуже складно. Моя робоча версія, чому мені було складно давати інтерв'ю українською, тому що, коли ми спілкувалися десь там на складі з гуманітаркою чи між собою, ми постійно вживали нецензурну лексику. А чинити так в ефірі було неможливо і було дуже важко без цих зв'язок, тому що тоді настрій був саме такий. І якось я зрозуміла, що я не можу навіть висловитися, написати елементарний пост на Фейсбуці. Ну, і спробувала просто писати без пунктуації, без зв'язного сюжету. І я досі не впевнена, що я є тепер поеткою, але ці вірші опинилися в багатьох антологіях. Зокрема, вже перекладених різними мовами, і цитувалися в різних іноземних виданнях. Тому тепер є в мене і така іпостась. Творчий доробок дуже невеличкий». — про те, скільки віршів і текстів списала з рахунку в інтерв'ю для YouTube-каналу Свої [https://svoi.city/articles/297149/velike-intervyu-z-viktorieyu-amelinoyu-pro-vijnu-i-povernennya-na-shid Це велике інтерв’ю з Вікторією Амеліною ми записали місяць тому. Про що була остання розмова зі Свої ] (3 липня 2023 року)

«Тепер я киянка. І якось я дуже швидко, насправді, перетворилась на киянку, тому що переживання спільного травматичного досвіду з містом, звісно ж, одразу тебе з цим містом пов'язує. Я пандемію переживала в Бостоні, в Америці, і, мені здається, що теж з Бостоном мене це дуже сильно пов'язало, тому що тоді це був такий критичний досвід, і там помирало багато людей, і для всіх це сприймалося дуже травматично. Це неможливо порівняти з тим, що відбувається зараз у нас, тому, зрозуміло, що я тепер зовсім почуваюся киянкою. Але народилася я у Львові. І до вашого питання — великою мірою, і в своїй творчості або в своїх есеях, я намагалася розповідати про те, що насправді немає такої дихотомії схід-захід, що це дуже штучно. Тому що я знаю людей, які, виростаючи на Донеччині, слухали пісні Січових Стрільців. І водночас я знаю себе, яка брала участь в олімпіаді з російської мови та літератури в москві. Ми можемо говорити про більшість людей, які послуговувалися в побуті російською або українською, але, тим не менше, люди є дуже різні. І Львів був доволі російськомовним, і так само пережив русифікацію та радянізацію. І про це ніби хотілося забути, і хотілося всім уявити, що Львів одразу був таким. І я з 2014 року, будучи львів'янкою, завжди виступала такою “адвокаткою” Донеччини і Луганщини, бо з цими місцями мене теж багато чого пов'язує. І я говорила про те, що я там чула місцеву говірку, що це українська. Багато говорила про справжню Донеччину і Луганщину. А в 2022-му році, навіть дивно мені було, я навпаки мусила захищати Львів. Тому що вже з'явилися якісь претензії до Львова: чому там квартири дорого здаються чи щось таке. Це була дуже незвична для мене роль. Я звикла, що я навпаки». — про те, як так вийшло, що, львів'янка, писала російською мовою в інтерв'ю для YouTube-каналу Свої [https://svoi.city/articles/297149/velike-intervyu-z-viktorieyu-amelinoyu-pro-vijnu-i-povernennya-na-shid Це велике інтерв’ю з Вікторією Амеліною ми записали місяць тому. Про що була остання розмова зі Свої ] (3 липня 2023 року)

«Безумовно, написання дитячих книг пов'язане. По-перше, я їх опублікувала винятково, тому що я хотіла працювати з дітьми на Донеччині і Луганщині. Я уже тоді приїздила до дорослих як письменниця, розмовляла про свій перший роман "Синдром Листопаду", який, в принципі, про Україну, про те, як ми прийшли до Революції Гідності й про Революцію Гідності. Це була важлива тема для розмов на Донеччині і Луганщині. Але я бачила, що є діти, й що інші письменники зустрічаються з дітьми. І мені теж цього хотілося, тому що зрозуміло, що це дуже важлива частина роботи. І так я наважилася опублікувати свою першу книжку, яку ми просто придумали з сином. Тобто ці історії виникали самі собою. І причина публікації другої книжки про Екскаватор Еку така теж. І я дуже рада, що мені вдавалося через ці книжки розмовляти з зовсім юними читачами і читачками на Донеччині і Луганщині. А взагалі, чесно кажучи, не пам'ятаю, хто це сказав, але кажуть, що є письменники, які починають писати дитячу літературу, тому що вони втрачають віру, не знають, що сказати дорослим. А з дітьми завжди добре. Тобі завжди є що сказати дітям. Я не кажу, що діти — це завжди ідеально, бо вони бувають шумні, десь з ними буває складно. Але дуже легко любити дітей і говорити з ними. Тобі важче стає довіряти дорослим, бо ти знаєш, на що здатні дорослі люди. Може це для українських медіа контраверсійна думка, але росіяни — це люди, і в цьому жах. Ми хочемо сказати, що це не люди. Хочемо дегуманізувати. Таким чином позбавитись від цього, що люди здатні на таке, але от люди здатні на таке. І врешті ми все таки розуміємо, що це люди, що це дорослі люди. І що вони можуть таке чинити, зокрема з дітьми. І після цього з дітьми, звісно, легше говорити. Я займаюся документуванням воєнних злочинів. Я пам'ятаю, як в одній родині, після того, як батько довго і докладно розповідав, я записувала про його катування на Херсонщині. А діти бігали довкола, причому це неправильно, тому що ми перепитали, чи нормально, що діти можуть почути якісь уривки розмов. Але батьки вважали, що нормально, та й діти були доволі малі, бігали довкола й не розуміли взагалі, про які жахи говорить їхній батько. Але потім ці дітлахи дуже хотіли до мене — я взяла їх на руки і почала їм говорити, що ви знаєте, що ваш тато герой. Я, звісно, говорила це навіть не для них, вони не запам'ятають цього, це малі діти. Я говорила це для нього, тому що це людина, яка пережила страшне і яка не може помститися своїм кривдникам. Я не могла би сказати йому у вічі, що ви для мене герой, просто тому що ви вижили. Але сказати це його маленьким дітям: “Ваш тато — герой, бо погані дяді хотіли його вбити і зламати, але він не зламався і повернувся до вас”. Ось це простіше зробити. Тому, можливо, навпаки ми побачимо, що багато письменників будуть писати більше дитячих книжок». — про те, що після того, що відчула і пережила, чи ризикне писати ще дитячі книги в інтерв'ю для YouTube-каналу Свої [https://svoi.city/articles/297149/velike-intervyu-z-viktorieyu-amelinoyu-pro-vijnu-i-povernennya-na-shid Це велике інтерв’ю з Вікторією Амеліною ми записали місяць тому. Про що була остання розмова зі Свої ] (3 липня 2023 року)

«Так, я зараз пишу. Я вже казала, що мені було дуже важко навіть просто розмовляти в березні 22-го, скажімо. В якийсь момент я почала писати книжку. Я зрозуміла, що хочу писати книжку про людей, які разом зі мною документують воєнні злочини, адвокатують за справедливість. І коли вже я почала її писати, я зрозуміла, що мені простіше її писати англійською. Я доволі добре знаю англійську мову. Раніше писала есеї, які публікувалися в американських медіях. І якось я, здається, це було в аеропорту Лондона чи Дубліна, після якогось виступу. Я зрозуміла, що можу розповідати про це англійською. Тому зараз я пишу такий нон-фікшн, який називається англійською “War and Justice Diary, Looking at Women, Looking at War”. А українською, відповідно, це було “Щоденник війни про війну і справедливість, дивлячись на жінок, які дивляться на війну”. Серед героїнь цієї книжки і мої колеги по “Truce Hounds” — це організація, яка займається документуванням і розслідуванням воєнних злочинів з 2014 року. Це і Олександра Матвійчук — правозахисниця, яка очолює організацію “Центр Громадянських Свобод”, яка отримала Нобелівку. Я почала про неї писати значно раніше, тобто це, безумовно, цікавий епізод в моїй книжці. Це для мене буде дебют не лише в написанні книжки англійською мовою, але і дебют у написанні нон-фікшену, бо я завжди писала лише романи, лише художню літературу. Але ми всі зараз це повторюємо, що реальність настільки болюча, інтенсивна, що абсолютно до неї немає що додати, якось дивно було б зараз щось вигадувати, якийсь сюжет. Навпаки, реальності сюжети такі, що ти розумієш, якби ти це написав в романі, то тобі б ніхто не повірив». — про творчі плани в інтерв'ю для YouTube-каналу Свої [https://svoi.city/articles/297149/velike-intervyu-z-viktorieyu-amelinoyu-pro-vijnu-i-povernennya-na-shid Це велике інтерв’ю з Вікторією Амеліною ми записали місяць тому. Про що була остання розмова зі Свої ] (3 липня 2023 року)

«Нон-фікшн, безумовно, не зарано писати, тому що навпаки — там потрібно фіксувати те, що відбувається. І я відчуваю, що я дещо запізнююся. Насправді, нон-фікшн книжки виходять з шаленою швидкістю вже. Переважно вони пишуться іноземцями, тому що, знаходячись поза ситуацією, у тебе є більше ресурсу для того, щоб писати. А знаходячись в Україні, раптом приходить запит на те, що комусь терміново потрібний дрон, то ти вибираєш шукати цей дрон, а не дописувати книжку. І ти просто емоційно більше залучений в ситуацію. Але, безумовно, ці книжки вже цікаві, і мені дуже хочеться дописати мою, тому що вона не про жертв та великою мірою про тих, хто намагається добитися справедливості, і про українок, які це роблять. По-друге, тому що я намагаюся в ці історії, які пов'язані не просто з війною, а зі страшними воєнними злочинами, вплести весь контекст про нашу культуру, про нашу історію. Я намагаюся одразу розповісти про шістедисятників, про Розстріляне Відродження, розповісти більше деталей для того, щоб це залишилося. І вони зацікавилися тим, щоб перекладати не лише книжки про сьогоднішній трагедії, а почали перекладати і українську класику, і 20-ті, і 60-тників для того, щоб ми з'явилися повноцінно на мапі. І після цього нам буде набагато легше писати романи. Бо зараз мій роман “Дім для Дома” вийшов в Іспанії, і я бачила ПДФ. По-перше, там є карта. Звісно, що в українському виданні карти немає, бо всі знають, де Львів, де Харків, де Донецьк. Всі розуміють контекст, де це відбувається. Друге, я побачила, скільки там зносок вони вимушені були зробити. Ну, і вони так говорять про цей роман. Якщо іспанці прочитають цей роман, вони зрозуміють всю історію України. Тобто їм довелося зноски винести, починаючи від того, що таке 37-й рік. Я кажу 37-й, всі розуміють. Якщо ми бачимо, що старша людина збирає хлібні крихти і кірки, ми розуміємо, що йдеться про голодомор. Зрозуміла, що ці моменти потрібно пояснювати. Якщо ми дійдемо до того, що нічого з цього не треба буде пояснювати, що це буде очевидно, так як зараз європейці розуміють будь-який натяк на Голокост. Якщо ми дійдемо до ситуації, коли точно так само, як ми, все, що пов'язано з хлібом, з цією неможливістю викидати їжу, якщо вони так само будуть розуміти, що йдеться про Голодомор, це буде дуже важливо. Це означатиме, що вони зможуть читати всю нашу художню літературу. Тому що зараз це для них якась, напевно, абра-кадабра, якісь там натяки. Я вже не кажу про приховані цитати з якихось класиків, тому що зрозуміло, що до цього рівня взагалі далеко». — про те чи варто писати книги по війну, що триває в інтерв'ю для YouTube-каналу Свої [https://svoi.city/articles/297149/velike-intervyu-z-viktorieyu-amelinoyu-pro-vijnu-i-povernennya-na-shid Це велике інтерв’ю з Вікторією Амеліною ми записали місяць тому. Про що була остання розмова зі Свої ] (3 липня 2023 року)

«Я думаю, що багато людей, які подорожують на Харківщину, на Неччину, на Херсонщину особливо, що їм важко спокійно ходити по траві. Просто заходити в якесь там поле. Тому що щоразу, навіть за кордоном, ти щоразу думаєш: "Тут не заміновано?" Хоч ніби ми знаємо, що тут, в Києві, не розкидані ці міни, але все одно ти якось думаєш про це щоразу й дивишся. Я дуже люблю ліси. І дивишся на ліси на Харківщині, місцеві ходять туди вже давно, і можна туди піти. Але це певний ризик. Дивишся на ліси, в які точно можна, просто можна спокійно йти. Хоча хтось мені пожартував: "А там може бути щось з Другої світової". Тепер щоразу думаю про це». — про те, як пережите за минулий рік та те, що переживала минулі 9 років, вплинуло на ваші щоденні звички в інтерв'ю для YouTube-каналу Свої [https://svoi.city/articles/297149/velike-intervyu-z-viktorieyu-amelinoyu-pro-vijnu-i-povernennya-na-shid Це велике інтерв’ю з Вікторією Амеліною ми записали місяць тому. Про що була остання розмова зі Свої ] (3 липня 2023 року)

«Тому що це росія, вона так побудована. І в цьому суть: чорне — це біле, біле — це чорне. Вони нагороджують воєнних злочинців, яких весь світ хотів би знайти і покарати. Вони називають незаконну депортацією дітей евакуацією. Вони називають грабунок музеїв евакуацією культурних цінностей. І в цій системі, у світі, в якому вони живуть, все, напевно, логічно. Я думаю, що дуже небезпечно намагатися зрозуміти маньяка. Про це є багато кримінальних серіалів, але якщо до кінця зрозуміти, як мислить людина, готова вбивати, то нічого доброго для себе ти цим не робиш. Ясна річ, що багато з нас просто через те, що ми були русифіковані і великою мірою зростали на цій культурі. Нам не треба намагатися зрозуміти ман'яка. Ми, на жаль, його розуміємо і ми просто робимо поштовх від нього. І ми трішки, як Гаррі Поттери, тому що в кінці з'ясувалося, що в ньому є часточка Волан де Морта. І саме завдяки цьому він може його перемогти. І я думаю, що українцям в цьому сенсі треба визнати, що в нас є ця часточка. Ми пов'язані з ними, але саме тому ми розуміємо, як Гаррі Поттер розумів цю мову, серпентаргу. Ми теж розуміємо їхню мову, все дуже добре про них знаємо, і в нас є цей зв'язок, але саме тому ми їх переможемо. І переможемо теж, як Гарі, коли ми будемо готові пожертвувати собою, а ми, власне, вже готові». — про те, чому росіяни намагаються перетворити очевидну поразку на перемогу і пишаються тим, що вони знищили, але начебто звільнили в інтерв'ю для YouTube-каналу Свої [https://svoi.city/articles/297149/velike-intervyu-z-viktorieyu-amelinoyu-pro-vijnu-i-povernennya-na-shid Це велике інтерв’ю з Вікторією Амеліною ми записали місяць тому. Про що була остання розмова зі Свої ] (3 липня 2023 року)

	«Я вже давно працюю у зонах воєнних конфліктів. Висвітлювала Сирію, зокрема. Коли почався конфлікт на Донбасі, почала працювати в Україні. Останні 16 місяців я практично постійно тут. Вікторію я зустріла на фестивалі у Картахені. Я кожного січня їжджу до Колумбії на цей фестиваль. І цього року вони запросили мене бути модератором і організували кілька дискусій, пов’язаних з Україною, через мій досвід роботи в Україні. Вікторія була там. Ми багато говорили про Україну, і офіційно, і поза виступами, і стали дуже близькими. Вона сказала, що її мрія - повернутися до Нью-Йорка та до її фестивалю. Я сказала, що у квітні-травні повертаюся до України, мовляв, якщо ти поїдеш до Нью-Йорка, то ми можемо зробити репортаж про це. І ми це зробили. Він ще не вийшов. Ми поїхали до Нью-Йорка на день. Це було прекрасно, тому що для неї було дуже важливо повернутися туди. Ми поїхали в цей центр, який ще не був зруйнований. Культурний центр, де проходив фестиваль, росіяни знищать за кілька тижнів. Ми пішли до бібліотеки, яку також атакували, ми ходили туди багато разів. Ми пішли в ресторан, де годують людей, і працівники там пам'ятали її. Вони кричали: "О, Вікторія, Вікторія". Вона була така гарна, розумна, така добра людина. Ми були і у Слов’янську, де вона проводила майстер-клас з дітьми. Вона вчила їх малювати. Наприкінці червня ми зустрілися знову. Цього разу - на "Книжковому Арсеналі" у Києві. Я підтримувала колумбійського політика Серхіо Харамільйо та письменника Ектора Абада Фасіолінсе. На арсеналі вони мали дискусію про підтримку України Латинською Америкою та презентували кампанію "Тримайся Україно!" Коли ми були разом, розповіли їй, що хочемо поїхати на Донбас, і запросили приєднатися. Вона відповіла, що хоче, але не може, бо вже мала плани. Наступного дня, в неділю, вона приєдналася до нас на вечерю і сказала: "Я збираюся скасувати ці плани та поїхати з вами". Вона справді була дуже прив’язана до тієї частини країни та тому, що там відбувається. І оскільки її прийняли в літературну резиденцію в Парижі, яку вона збиралася почати у вересні, вона сказала, що це буде її остання можливість поїхати на Донбас та побачити його. Я сказала Вікторії: "Ти не повинна", - але вона мала це відчуття, що вона хоче поїхати на Донбас». — про те, як познайомилися з Вікторією Амеліною в інтерв'ю "Голосу Америки" "Вікторія Амеліна була дуже віддана тому, щоб показати світу, що Росія скоює воєнні злочини" - інтерв'ю з подругою письменниці (4 липня 2023 року)
	— кореспондентка іспаномовної редакції "Франс24" Каталіна Гомес Анхел

	«Вона познайомила нас з рідними письменника Володимира Вакуленка, хотіла показати нам його історію. Місце, де вона знайшла його щоденник. Ми пройшли через той сад. В Ектора Абада Фасіолінсе – фантастичний колумбійський письменник – у нього теж є книжки про насильство в Колумбії, його батька вбили воєнізовані формування. Він записав дуже глибоке інтерв’ю про цю трагедію. Потім ми поїхали до Краматорська. Вже було пізно, ми переживали, що зможемо не встигнути повечеряти. Навіть думали замовити їжу в "Ріа". Це було її улюблене місце. Вона провела там багато часу, коли була у Краматорську та працювала над організацією цього нового фестивалю у Нью-Йорку. Тому вона сказала нам: "Ввечері ми повинні піти у Ріа". І ми бігли туди, щоб через комендантську годину встигнути замовити їжу. І потім після того, як ми прийшли, хвилин через 10-15 прилетіла ракета». — про мету поїздки на Донбас в інтерв'ю "Голосу Америки" "Вікторія Амеліна була дуже віддана тому, щоб показати світу, що Росія скоює воєнні злочини" - інтерв'ю з подругою письменниці (4 липня 2023 року)
	— кореспондентка іспаномовної редакції "Франс24" Каталіна Гомес Анхел

	«Є два моменти. Так, російська пропаганда дуже сильна, але, окрім неї, ще й антиамериканські настрої. Є недовіра до того, що Сполучені Штати зробили в Латинській Америці та в інших частинах світу. Проблема ще й в тому, що Україна дуже далеко від Латинської Америки, у неї довга та складна історія, яку непросто зрозуміти цьому досить молодому континенту. Коли мова йде про 600-700 років історії, для Латинської Америки - це як інший всесвіт. Тому можна легко обдурити людей, які не мають часу досліджувати це питання глибше. Це реальність. Тому і Серхіо, і Ектор, і багато інших людей намагаються не просто пояснити, чому ми повинні підтримувати Україну, і чому те, що зробила Росія, це порушення усіх міжнародних законів. Вони хочуть створити зв’язки. Бо те, що нам показувала Вікторія про цього друга-письменника, якого викрали та стратили, і про це не було довго відомо, ми бачили це у Колумбії багато років. І треба показувати ці зв’язки. Вони полягають у тому, що світ скрізь однаковий. І в Україні, і в Колумбії. І що всі є людьми, і всі – страждають, і в цій країні кояться воєнні злочини. І Вікторія намагалася показати їх. Вона була дуже віддана тому, щоб показати світу, що є люди, які страждають. Розповісти: хто вони? Хто ті, що воюють? Чому вони воюють. І було дуже зворушливо бачити, як пристрасно вона хотіла все це показати. Тому ініціатори кампанії Серхіо та Ектор створюють відео, на яких пояснюють ці всі речі, чому Росія вторгнулася в Україну, що вона продовжує коїти воєнні злочини. Кампанія об’єднує іспаномовних письменників, музикантів, активіста та розслідувачів воєнних злочинів з усієї Латинської Америки. Дуже багато людей підтримують її». — про те, що разом з Вікторією були колеги з Колумбії та наскільки це допомагає боротися з російськими наративами, які домінують у Латинській Америці в інтерв'ю "Голосу Америки" "Вікторія Амеліна була дуже віддана тому, щоб показати світу, що Росія скоює воєнні злочини" - інтерв'ю з подругою письменниці (4 липня 2023 року)
	— кореспондентка іспаномовної редакції "Франс24" Каталіна Гомес Анхел