Шевченко Тарас Григорович

Тарас Шевченко

Автопортрет (1840)

Стаття у Вікіпедії

Тексти у Вікіджерелах

Галерея зображень у Вікісховищі

Шевченко Тарас Григорович (1814–1861) — український поет, художник, письменник, портретист і драматург. Один із символів української літератури та культури. Відомий як Кобзар.

Україна рідна

• Кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна.
• Село на нашій Україні — неначе писанка село.
• Реве та стогне Дніпр широкий.
• Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно.
• Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти?
• Гомоніла Україна, довго гомоніла
• Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали…
• Було колись в Україні, вміли панувати
• Минулося: Остались могили по полю
• Зажурилась Україна — така її доля
• Тії слави козацької повік не забудем
• Мій краю прекрасний, розкішний, багатий, хто тебе не мучив?
• На нашій — не своїй землі
• Щоб наша слава не пропала
• І кров за кров, і муки за муки
• Доборолась Україна до самого краю:
  гірше ляха свої діти її розпинають
• Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, заплаче серденько!
• Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем'я люте. В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
• В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля.
• А ти, моя Україно, Безталанна вдово.

«Там неволя»

• Лани братами оремо і їх сльозами ж поливаєм…
• І я, заплакавши назад, поїхав знову на чужину. І не в однім отім селі, а скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли, пани лукаві.
• Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово…

Взаємини між народами

• Кохайтеся, чоронобровії, та не з москалями.
• За що ми любимо Богдана, за те що москалі його забули, в дурнії німфчики обули Великославного гетьмана.
• Переписав оце свою «Слепую», та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом.
• З листа до брата Микити: Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому. Бо москалі чужі люди, Тяжко з ними жити: Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами… Ще раз прошу, напиши мені листа, та по-своєму, будь ласкав, — а не по-московському…
• Ой не п'ється горілочка, не п'ються й меди, не будете шинкувати прокляті жиди.

Наука, філософські істини

• «Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…»
• «Ну що б, здавалося слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється — ожива, як їх почує!.. Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди!»

Кредо поета

• Та вже нехай хоч розіпнуть, а я без віршів не улежу
• Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою
• Караюсь, мучусь, але не каюсь
• А слава — заповідь моя

Сенс людського життя

• I день не день, і йде не йде, а літа стрілою. Сердце люди полюбило і в людях кохалось, а літа тихенько крались і сльози сушили, сльози щирої любові — і я прозрівати став потроху. Кругом мене, де не гляну, не люди, а змії. І засохли мої сльози, сльози молодії.
• Мов одірвалось від гіллі — одне однісеньке під тином в старій поношеній ряднині.

Віра в Бога

• Не нарікаю я на Бога, не нарікаю ні на кого.
• А ти «всевидящеє око», чи можеш бачити з висока?

Кохання

• Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями.

Мати. Родина

• Нічого кращого не має, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим.
• В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля.
• І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі.

З народної криниці

• Борітеся — поборeте!
• Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя.

Боротьба за волю

• «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» «Почорніло я од крові за вольную волю».

Рідна мова

• І возвеличимо на диво і розум наш, і наш язик.
• Одна вона у нас така — уся співуча і дзвінка, уся плакуча і гримуча хоч без лаврового вінка.

«Подражаніє 11 псалму»

Мій Боже милий, як-то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть? [1]

Про Шевченка

	Вони і на самому ділі були представниками різних половин козацтва. Шевченко був з правобережного козацтва, яке, залишившись після Андрусівського перемир'я без старшини і опинившись під польським гнітом, тікало на Січ і верталось звідти у панські володіння уже гайдамаками; їм вдалося одним ударом знищити в Умані вісімнадцять тисяч жидів і шляхти. До останнього подиху гайдамаки жадали одного - знищити панство його ж каблуком. Куліш же походив з того козацтва, яке засідало з царськими боярами, організовувало по указу царя Петра «Малоросійську колегію», допомагало Катерині Другій писати «Наказ» і заснувати на Україні училища замість старих бурс. Один вчився історії безпосередньо у гайдамацьких ватажків, читаючи її в зажурених козачих сердцях, які рвались і томились в неволі у ляха — заклятого ворога козаків; другий — пізнавав минуле України від предків, споконвіку не знавших панщини, охоронявших колись плечом в плече з лицарями Ланскоронськими, Претвичами, Вишневецькими границі Південної Русі, Литви, Польші і в подальшому вставших з власної волі на захист Москви. Відчуття глибокого зв'язку з народом у обох було однаково сильним, але Шевченко був людиною з гарячою кров'ю, тоді як Куліш шукав рівноваги сердця і розуму, рівноваги хочу і можу.
	http://litopys.org.ua/shevchenko/vosp28.htm
	— Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К.: Дніпро, 1988. — С. 139-142; 495-496.

	Коли б мені прийшлось одним словом схарактеризувати поезію Шевченка, то я сказав би: се поезія бажання життя. Свобідне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу, — се ідеал Шевченка, котрому він був вірним ціле життя. Неволя і переслідування — чи то народне, політичне, суспільне чи релігійне — мали в нім непримиримого ворога. Бажання життя пробивається у всіх його творах як золота нитка з-посеред різнобарвної тканини. Індивідуальність людська — без огляду на стан, народність і віру — є для нього свята. Терпіння і кривди людські порушували його все з однаковою силою, чи то були терпіння мужички, гнаної на панщину і лишаючої свою дитину під снопом, чи терпіння молодої княжни, котрої життя знівечив рідний батько, чи генеральші, котру мати продала за генерала, за палати, чи тої жидівочки, котра мститься криваво на рідному батькові за поругані права люблячого серця. — Тарас Шевченко (1891)
	— Іван Франко

	Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. — Присвята (1914)
	Er war ein Bauernsohn, und ist ein Fürst im Reiche der Geister geworden. Er war ein Leibeigener, und ist eine Grossmacht im Reiche der menschlichen Kultur geworden.
	— Іван Франко

• Дух попередньої козацької доби, мілітанний і мілітарний дух «козацької шаблі» переданий Шевченком, не лише поколінню «живих», а й поколінню «ненароджених». Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі. (Євген Маланюк)

• На тім тлі і в тій атмосфері покалічена цензурою і впень закобзарена суспільством поезія Шевченка обернулася в вельмишановну, але майже мертву реліквію, а образ Шевченка сплощився і завмер народницькою іконою, перед якою час від часу відбувалися нелеґальні і безнадійно-панахидні відправи. (Євген Маланюк)

• Шевченко

Не поет — бо це ж до болю мало,

Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,

І вже менш за все — «Кобзар Тарас»,

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх рас,

Полум'я, на котрім тьма розтала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою на довгу ніч образ. (Євген Маланюк)

• Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою… і з того часу всі в нас поділились на живих і мертвих. (Пантелеймон Куліш)

• Шевченко цілком заслуговує на почесті, якими оточується. Він був більше, ніж українець — він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, ніж поет — він був хоробрим войовником за права і волю людей. (Ліндон Джонсон, президент США)

• Можна викинути всі демократичні нотки з його творів (та цензура довго так і чинила) — і Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, що не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу. (Володимир Жаботинський, «Урок ювілею Шевченка», 1911).