Шевченко Тарас Григорович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук
Тарас Шевченко
Taras Shevchenko selfportrait oil 1840-2.jpg
Автопортрет (1840)
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Тексти у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Галерея зображень у Вікісховищі

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 9 березня 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — 10 березня, м. Санкт-Петербург) — український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.

Цитати[ред.]

Любов до України[ред.]

  •  

Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю!

 

  «Сон» /«Гори мої високії…»/; VІ-ХІІ 1847, Орська фортеця[1]
  •  

[…] Здається - кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна…

 

  «І виріс я на чужині…»; ІХ-ХІІ 1848, Косарал
  •  

Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, заплаче серденько!

 

  «Тарасова ніч»; 6.XI 1838; С.-Петербург
  •  

[…] Зажурилась Україна — така її доля!

 

  «Тарасова ніч»; 6.XI 1838, С.-Петербург
  •  

Гомоніла Україна, довго гомоніла, довго-довго кров степами текла-червоніла.

 

  «Гайдамаки»; 1839-1841, С.-Петербург
  •  

Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають.

 

  «І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище
  •  

Любітеся, брати мої, Украйну любіте, і за неї, безталанну, Господа моліте.

 

  «Згадайте, братія моя…»; 1849-1850, Оренбург
  •  

Молися, сину, за Вкраїну його замучили колись.

 

  «Мені однаково, чи буду…»; 17.ІV-19.V 1847, С.-Петербург
  •  

О Господи! Дай мені хоч глянуть на народ отой убитий, на тую Украйну!

 

  «Заросли шляхи тернами…»; І-ІV 1849, Раїм
  •  

Холоне серце, як згадаю, що не в Україні поховають, що не в Украйні буду жить, людей і Господа любить.

 

  «В неволі тяжко, хоча й волі…»; 19-30.V 1847, С.-Петербург
  •  

[…] Я всю мізерію оддав моїй Україні-небозі…

 

  «Буває, в неволі іноді згадаю…»; І-ІV 1850, Оренбург
  •  

Для чого я на світ родився, свою Україну любив?

 

  «Чернець»; VІ-ХІІ 1847, Орська фортеця
  •  

Свою Україну любіть. Любіть її… Во время люте. В останню, тяжкую минуту за неї Господа моліть.

 

  «Чи ми ще зійдемося знову?..»; 19-30.V 1847, С.-Петербург

Ставлення до Бога[ред.]

  •  

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.

 

  «Як умру, то поховайте…», [Заповіт];25.XII 1845, Переяслав
  •  

Пребезумний в серці скаже,
Що Бога немає […]

 

  «Давидові псалми. 52»; 19.XII 1845, В’юнище
  •  

        Все од Бога!
Од Бога все! А сам нічого
Дурний не вдіє чоловік!

 

  «Варнак»; I-V 1848, Орська фортеця
  •  

Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.

 

  «Кавказ»; 18.XI 1845, Переяслав
  •  

Встань же, Боже, суди землю
І судей лукавих.
На всім світі Твоя правда.
І воля, і слава.

 

  «Давидові псалми. 81»; 19.XII 1845, В’юнище
  •  

Не нам на прю з Тобою стати!
Не нам діла Твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.

 

  «Кавказ»; 18.XI 1845, Переяслав
  •  

        Боже! Боже! Даєш волю
І розум на світі,
Красу даєш, серце чисте…
Та не даєш жити.
Не даєш на рай веселий,
На світ Твій великий,
Надивитись, намолитись
І заснуть навіки.

 

  «Княжна», рр. 116-123; ІХ-ХІІ, Орська фортеця
  •  

        І за що
Його, святого, мордували […]
Чи не за те, що й ми тепер
(Сам себе питаю)
Отакими злодіями
Тюрми начиняєм,
Як і Син отой Марії?

 

  «Неофіти»; 8.ХІІ 1857, Нижній Новгород
  •  

І все-то те лихо, все, кажуть, од Бога!
Чи вже ж Йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.

 

  «Іржавець»; VI-XII, 1847, Орська фортеця
  •  

І Бог не знає,
А може, й знає, та мовчить.

 

  «Княжна»; VI-XII 1847, Орська фортеця
  •  

А може, й Сам на небесі
Смієшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром!

 

  «Якби ви знали, паничі...»; I-IV 1850, Оренбург

Кохання[ред.]

  •  

Любов — Господня благодать!
Люби ж, мій друже, жінку, діток;
Діли з убогим заробіток,
То легше буде й зароблять.

 

  «Москалева криниця»; VІ-ХІІ 1847, Орська фортеця
  •  

Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!

 

  «Молитва»; 24.V 1860, С.-Петербург
  •  

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дає […]

 

  «Причинна»; 1837, С.-Петербург
  •  

Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.

 

  «Тополя»; 1839, С.-Петербург
  •  

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.

 

  «Катерина»; 1838-1839, С.-Петербург
  •  

Тяжко, тяжко в світі жить
І нікого не любить […]

 

  «І багата я …»; V-ХІІ 1848, Косарал
  •  

Диво дивнеє на світі
З тим серцем буває!
Увечері цурається,
Вранці забажає!
Та так тяжко забажає,
Що хоч на край світа
Шукать піде…

 

  «Титарівна»; ІХ-ХІІ 1848, Косарал

Родина (Мати, діти, сирота)[ред.]

  •  

Добро, у кого є господа, а в тій господі є сестра чи матір добрая. Добра, добра такого таки зроду у мене, правда, не було […]

 

  «Добро, у кого є господа…»; ІХ-ХІІ 1848, Косарал
  •  

Благо тобі, друже-брате, як є в тебе хата. Благо тобі, як у хаті є з ким розмовляти. Хоч дитина немовляща, і воно вгадає твої думи веселії…

 

  «Ми восени так и похожі…»; ІХ-Х 1849, Раїм
  •  

Добре жити з родиною. а ще лучше за горою з дружиною молодою.

 

  «Туман, туман долиною…»; ІХ-ХІІ 1848, Косарал
  •  

Жаль і батька, жаль і матір, і вірну дружину, молодую, веселую, класти в домовину, жаль великий, брати мої […]

 

  «Три літа»; 22.XII 1845, В’юнище
  •  

А я вже думав одружитись, і веселитися, і жить, людей і Господа хвалить…

 

  «Варнак»; 1-V 1848, Орська фортеця
  •  

[…] Слово мамо. Великеє, найкращеє слово!

 

  «У нашім раї на землі…»; І—IV 1849, Раїм
  •  

Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим.

 

  «У нашім раї на землі…»; І—IV 1849, Раїм
  •  

Бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються, в хату не пускають.

 

  «І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище
  •  

Ох діти! Діти! Діти! Велика Божа благодать!

 

  «Княжна»; VІ-ХІІ 1847, Орська фортеця
  •  

Жить би, жить, хвалити Бога, кохатися в дітях, так же ні […]

 

  «[Сотник]»; І-ІV 1849, Раїм
  •  

[…] Тяжко годувати малих діток неумитих в нетопленій хаті […]

 

  «Три літа»; 22.XII 1845, В’юнище
  •  

У багатих ростуть діти — верби при долині, а у вдови одним одно, та й те, як билина.

 

  «Сова»; 6. V 1844, С.-Петербург
  •  

Сироту усюди люде осміють.

 

  «На вічну пам’ять Котляревському»; ХІ-ХІІ 1838, С.-Петербург
  •  

Сиротині сонце світить (світить, та не гріє) […]

 

  Катерина»; 1838-1839, С.-Петербург
  •  

Хто ж сироті завидує — карай того, Боже!

 

  «Думи мої, думи мої…»; І-ІІІ, 1840, С.-Петербург
  •  

Недовгий шлях — як човнові до синього моря — сиротині на чужину, а там і до горя.

 

  «Вітер з гаєм розмовляє…»; 1841, С.-Петербург
  •  

Тяжко-важко в світі жити сироті без роду, нема куди прихилиться — хоч з гори та в воду.

 

  «Думка» /«Тяжко-важко в світі жити…»/; 2. XI 1838, Гатчина
  •  

Тяжко мені сиротою на сім світі жити; свої люде — як чужії, ні з ким говорити […]

 

  «Думка» /«Нащо мені чорні брови…»/; 1838, С.-Петербург

Поезія. Література. Мова[ред.]

  •  

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!

 

  «До Основ’яненка»; Х-ХІІ 1839, С.-Петербург
  •  

[…] Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.

 

  «Подражаніє 11 псалму»; 15.11 1859, С.-Петербург
  •  

[…] Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало […]

 

  «Марку Вовчку»; 17.11 1859, С.-Петербург
  •  

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!..

 

  «Ну що б, здавалося, слова…»; ІХ-ХІІ 1848, Косарал
  •  

В школе нас всему, совершенно всему
научат, кроме понимания своего милого
родного слова.

 

  Повість «Прогулка…»; І ч. ЗО.XI 1856, Новопетровське укріплення / II ч. 16.11 1858, Нижній Новгород
  •  

І возвеличимо на диво
І розум наш, і наш язик…

 

  «Подражаніє 11 псалму»; 15.11 1859, С.-Петербург
  •  

[…] І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать […]

 

  «І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище
  •  

Яке гарне буття поета, якби він міг бути тільки поетом і не громадянином.

 

  Слова Шевченка 1859 року зі спогадів Андрія Козачковського[2]

Афоризми[ред.]

  •  

Борітеся — поборете. Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!

 

  «Кавказ»; 18.XI 1845, Переяслав
  •  

В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля.

 

  «І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище
  •  

Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя.

 

  «І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище
  •  

Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.

 

  «І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище
  •  

Обніміте ж, брати мої, найменшого брата.

 

  «І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище
  •  

І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі.

 

  «І Архімед, і Галілей…»; 24.IX 1860, С.-Петербург
  •  

І ми не ми, і я не я.

 

  «І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище
  •  

І премудрих немудрі одурять.

 

  «І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище
  •  

Кайданами міняються, правдою торгують.

 

  «І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище
  •  

Караюсь, мучуся… але не каюсь.

 

  («N. N.» /«О думи мої! О славо злая!..»/; VІ-ХІІ 1847, Косарал
  •  

Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою.

 

  «Доля»; 9 .II 1858, Нижній Новгород

Уривки з листів[ред.]

  • Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога. Велике щастя буть вольним чоловіком: робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить.
    Лист до Микити Шевченка, 15 листопада 1839.
  • Единственная отрада моя в настоящее время — зто Евангелие. Я читаю ее без изучения, ежедневно и ежечасно. Прежде когда-то думал я анализировать сердце матери по жизни святой Марии, непорочной Мате­ри Христовой, но теперь и это мне будет в преступление.
    — До В. М. Рєпніної; 1.I 1850, Оренбург
  • […] Ужасна безнадежность! так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с нею.
    — До В. М. Рєпніної; 1.I 1850, Оренбург
  • Ничтожны материальные нужды в сравнении с нуждами души — а я теперь брошен в жертву той и другой!
    — До В. М. Рєпніної; 1.I 1850, Оренбург
  • Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш […]
    — До Я. Г. Кухаренка; 30.IX 1842, Петербург
  • […] Хто не журиться, не плаче, то той ніколи й не радіє.
    — До А. І. Лизогуба; 1.II 1848, Орська кріпость
  • Да, человек в несчастии живет в самом се­бе, как говорят разумные люди, т.е. размышляет. А к чему ведет размышление? Спросить бы этих умных людей. К тому, что разрушает надежду, эту всесветную пре­красную обманщицу!
    — До С. С. Гулака-Артемовського; 1.VII 1852, Новопетровське укріплення
  • Мы вообще более или менее любим извинять свои даже неизвинительные проступки и маскировать их чем попало, лишь бы казалось правдоподобно.
    — До Бр. Залеського; 9.Х 1854, Новопетровське укріплення
  • Лучше любить і робить, аніж писать і го­ворить.
    — До Я. В. Тарновського; 23.XII 1860, С.-Петербург
  • Какое чудное, дивное создание непороч­ная женщина! Это самый блестящий перл в венце созданий.
    — До Бр. Залеського; 10.II 1855, Новопетровське укріплення
  • Мати, всюди однакова мати. Коли розум­на та щира, то й діти вийдуть в люди, хоч попідтинню; а хоч і одукована, та без розу­му, без серця, то й діти виростуть, як те ледащо в шинку.
    — До В. Г. Шевченка; 7.XII 1859, С.-Петербург
  • […] Коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся.
    — До М. С. Щепкіна; 9.II 1858, Нижній Новгород
  • А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі! — та ще й у казармах.
    — До А. І. Лизогуба; 11.XII 1847, Орська кріпость
  • Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх «Гайдамаків». Пустив я їх у люди, а до ції пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може й там над ними сміються так, як тут мос­калі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені білше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе.
    — До Г. Тарновського; 25.1 1843, Петербург
  • [Пишу] по-московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю.
    — До Г. Тарновського; 25.1 1843, Петербург
  • […] в мене багато дечого нема, а часом і чис­тої сорочки; а гордості та пихи я ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної крепачки.
    — До В. Г. Шевченка; 2.XI 1859, Петербург
  • […] я по плоті і духу син і рідний брат на­шого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров’ю.
    — До В. Г. Шевченка; 2.II 1859, Петербург
  • […] я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом по­балакав на чужій стороні язиком людським.
    — До М. Г. Шевченка; 2.III 1840, Петербург

Про Шевченка[ред.]

  •  

Вони й справді були представниками різних половин козацтва. Шевченко був з правобережного козацтва, яке, залишившись після Андрусівського перемир'я без старшини і опинившись під польським гнітом, тікало на Січ і верталось звідти у панські володіння вже гайдамаками; їм вдалося одним ударом знищити в Умані вісімнадцять тисяч жидів і шляхти. До останнього подиху гайдамаки жадали одного - знищити панство його ж каблуком. Куліш же походив з того козацтва, яке засідало з царськими боярами, організовувало по указу царя Петра «Малоросійську колегію», допомагало Катерині Другій писати «Наказ» і заснувати на Україні училища замість старих бурс. Один вчився історії безпосередньо у гайдамацьких ватажків, читаючи її в зажурених козацьких серцях, які рвались і томились в неволі у ляха — заклятого ворога козаків; другий — пізнавав минуле України від предків, які споконвіку не знали панщини, охороняли колись плече в плече з лицарями Ланскоронськими, Претвичами, Вишневецькими кордони Південної Русі, Литви, Польщі і в подальшому вставши з власної волі на захист Москви. Відчуття глибокого зв'язку з народом у обох було однаково сильним, але Шевченко був людиною з гарячою кров'ю, тоді як Куліш шукав рівноваги серця і розуму, рівноваги хочу і можу.

 

 

Они и в самом деле были представителями разных половин казачества. Шевченко был из правобережного казачества, которое, оставшись после Андрусовского перемирия без старшины и оказавшись под польским гнетом, бежало на Сечь и возвращалось оттуда в панские владения уже гайдамаками; им удалось одним ударом уничтожить в Умани восемнадцать тысяч жидов и шляхты. До последнего вздоха гайдамаки жаждали одного — уничтожить панство его же каблуком. Кулиш же происходил из того казачества, которое заседало с царскими боярами, организовывало по указу царя Петра «Малороссийскую коллегию», помогало Екатерине Второй писать «Наказ» и учредить на Украине училища вместо старых бурс. Один учился истории непосредственно у гайдамакских вожаков, читая ее в скорбных казачьих сердцах, которые рвались и томились в неволе у ляха — заклятого врага казаков; другой — познавал былое Украины от предков, испокон веку не знавших панщины, охранявших когда-то плечом к плечу с рыцарями Ланскоронскими, Претвичами, Вишневецкими границы Южной Руси, Литвы, Польши и впоследствии вставших по собственной воле на защиту Москвы. Ощущения глубокой связи с народом у обоих было одинаково сильным, однако Шевченко был человеком с горячей кровью, тогда как Кулиш искал равновесия сердца и разума, равновесия хочу и могу.

  Пантелеймон Куліш[3]
  •  

Коли б мені прийшлось одним словом схарактеризувати поезію Шевченка, то я сказав би: се поезія бажання життя. Свобідне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу, — се ідеал Шевченка, котрому він був вірним ціле життя. Неволя і переслідування — чи то народне, політичне, суспільне чи релігійне — мали в нім непримиримого ворога. Бажання життя пробивається у всіх його творах як золота нитка з-посеред різнобарвної тканини. Індивідуальність людська — без огляду на стан, народність і віру — є для нього свята. Терпіння і кривди людські порушували його все з однаковою силою, чи то були терпіння мужички, гнаної на панщину і лишаючої свою дитину під снопом, чи терпіння молодої княжни, котрої життя знівечив рідний батько, чи генеральші, котру мати продала за генерала, за палати, чи тої жидівочки, котра мститься криваво на рідному батькові за поругані права люблячого серця. — Тарас Шевченко (1891)

 

  Іван Франко
  •  

Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. — Присвята (1914)

 

 

Er war ein Bauernsohn, und ist ein Fürst im Reiche der Geister geworden.
Er war ein Leibeigener, und ist eine Grossmacht im Reiche der menschlichen Kultur geworden.

  Іван Франко
  • Дух попередньої козацької доби, мілітанний і мілітарний дух «козацької шаблі» переданий Шевченком, не лише поколінню «живих», а й поколінню «ненароджених». Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі. (Євген Маланюк)
  • На тім тлі і в тій атмосфері покалічена цензурою і впень закобзарена суспільством поезія Шевченка обернулася в вельмишановну, але майже мертву реліквію, а образ Шевченка сплощився і завмер народницькою іконою, перед якою час від часу відбувалися нелеґальні і безнадійно-панахидні відправи. (Євген Маланюк)[4]
  • Шевченко
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар Тарас»,
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум'я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою на довгу ніч образ. (Євген Маланюк)[5]
  • Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою… і з того часу всі в нас поділились на живих і мертвих. (Пантелеймон Куліш)
  •  

… не за-рано буде підійти до Шевченка з иншого боку ніж досі підходжено, прикласти до нього иншу міру ніж досі прикладано, глянути на нього иншими очима ніж досі дивилися, і — вкінці — инакше почитати його ніж досі почитано. Як людині — трагічній, мученицькій — і як поетови йому все ще належиться, і певно ще довго належатиметься перше місце в нашій новішій історії; він герой, що більш инших моделював українську націю, і як такий він достойний нашого почитання. Та поза чистою поезією, він такий же смертник як усі инші; а його імя не може, не повинно і — мабуть скоро — не буде освячувати всього того що міститься в його писаннях.

 

  Степан Томашівський (Національний герой та його культ // «Літопис політики, письменства і мистецтва», Берлін, 1924.— Ч. 10. — С. 149[6])
  • Шевченко цілком заслуговує на почесті, якими оточується. Він був більше, ніж українець — він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, ніж поет — він був хоробрим войовником за права і волю людей. (Ліндон Джонсон, президент США)
  • Можна викинути всі демократичні нотки з його творів (та цензура довго так і чинила) — і Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, що не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу. (Володимир Жаботинський, «Урок ювілею Шевченка», 1911).

Примітки[ред.]

  1. Збірник афоризмів із творів Тараса Шевченка Більшість цитат та уривків з листів взято із даної книги.
  2. А. О. Козачковський // Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 76-80.
  3. Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К.: Дніпро, 1988. — С. 139-142; 495-496.
  4. Eвген МАЛАНЮК. КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ ДО СПРАВЖНЬОГО ШЕВЧЕНКА. Вступне слово на академії Української Студентської Громади у Варшаві 1937 р.
  5. Євген Маланюк. Шевченко (poetry.uazone.net)
  6. Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2000. – Вип. 7. – С. 137