Новаківський Олекса Харлампійович

Матеріал з Вікіцитат
Олекса Новаківський
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі

Оле́кса Харла́мпійович Новакі́вський (2 (14) березня 1872, Нова Ободівка, Ольгопільський повіт, Подільська губернія — 29 серпня 1935, Львів) — український живописець і педагог. У 1923 році заснував у Львові мистецьку школу, що стала відомим осередком малярської культури у Західній Україні.

Цитати[ред.]

  •  

Працював в голоді і нужді, котрих оповіданнєм не можу нудити, через літ двадцять не для кар'єри артистичної, бо ніхто би сего не перейшов для неї, але просто для того, що без штуки не можу жити, і що вона мені так само потрібна, як сі пісні бараболі, якими я успішно мій запал артистичний при життю піддержував[1]. — з листа до митрополита Андрея

  •  

Часом робота йде як слід, і легко доходжу до розв'язки різних труднощів... Тоді почуваю себе і багатшим, і щасливішим за усіх королів... А от не минає і один день... огляну критично дещо з уже випрацюваного, а то і без того приходять якісь несподівані труднощі, яких – здається – ніяк не розв'яжеш, і наскакує на мене страшна думка, що в мене таки немає таланту[1]! — переказував слова художника Іван Голубовський

Цитати про Олексу Новаківського[ред.]

  •  

І є річчю характеристичною, що між сотнею тих творів про один і той сам предмет – нема двох, щоб були до себе стисло подібні. До кожного з тих творів підложено іншу музику в формі, в красці, в світлі й виразі – тож зрозуміло, чому учні з любов’ю величали митця «святоюрським магом»[1].

  — Іван Голубовський
  •  

Коли я читала у дорослому віці його спогади, то раптом почала впізнавати себе у прадідові. У мене трохи бунтарська натура, і я не могла зрозуміти, звідки воно. Я почала читати історію про прадіда, про те, як він мислив, як бачив, і усвідомила, що знаходжу себе цілими клаптиками, почала краще розуміти його життя[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Коли прийшла радянська влада, Новаківського почали нищити. Є згадки, що понад музеєм у Львові стояв дим, коли палили картини художників. І палили картини Новаківського. Скільки їх знищили – ми не знаємо. Але якщо вивчати рисунки прадіда, то можна зробити висновок, що багато робіт пропало. До однієї картини він міг зробити десятки, сотню ескізів. Коли є багато рисунків на одну тему, то розумієш, що, швидше за все, за цією працею стояла якась картина. І є дуже багато таких робіт, про яких ми нічого не знаємо[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Нині мусимо зі смутком у очах сказати: образ Богородиці Милосердя кисти Олекси Новаківського ніколи не украсить нутра Святоюрського храму. Провидіння так зарядило, що цей образ став останнім, недовершеним мистецьким завданням Олекси Новаківського... Мистець помер. Але могутня його творчість довгі віки житиме в пам’яті Українців[1]. — З некрологу на смерть Новаківського у газеті «Мета» (1935)

  •  

Новаківський був дуже яскравою постаттю. Але коли прийшла радянська влада, то все це – клац! – в один момент почало замовчуватися. І це замовчування, на жаль, помітне досі[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Новаківський вимагав, щоб до мистецтва ставилися з пошаною і власне правив дуже високі ціни за свої картини. Через цю принциповість часто зводили наклепи, називали його жадібним. Але це було частиною його самосприйняття. Він дорого продавав свої полотна, при тому дуже легко дарував картини, коли до нього, наприклад, приходили гості[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Новаківський досі не вивчений. Мені написала дослідниця з Франції – вона якраз пише наукову роботу про його творчість. Каже: «О боже, це геній! Його треба відкривати!» І запитує мене, чи я можу дати їй щось про Новаківського. А я не маю ґрунтовних матеріалів, які були б написані англійською мовою, чи французькою – їх немає. І навіть українською мовою[2]!

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Новаківський і Шептицький познайомилися ще до того, як прадід переїхав до Львова. Вони зустрічалися на різних закордонних заходах, куди з’їжджалася інтелігенція – Лепкий, Антонич, Стефаник. І потім він побачив картини Новаківського на виставці у Кракові. Уявіть собі, у Новаківського там була окрема зала! Він виставлявся у Варшаві, готувалася його виставка у Відні, йшла робота над великим альбомом у Берліні[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Новаківський міг відстояти себе – але не можна казати, що він був невдоволеним. Він не бачив художника у пасивному режимі виконавця. Ні! Прадід творив креативну індустрію, підтримував лідерство у креативній індустрії. Він умів любити життя і давав йому статися. Попри всі труднощі в житті, попри те, що йому доводилося недоїдати. Треба мати величезну довіру до всесвіту, до Всевишнього – щоб дозволити життю статися[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Новаківський – щось таке, як величезний курган. Згори він виглядає як невиразний елемент ландшафту, на який можна і не звернути уваги. А нам треба розкрити цей простір, щоб зрозуміти всю глибину, весь масштаб постаті та творчості. Олексу Новаківського «просканували» як примітивного художника, і по суті, вкрали частину його історії, а водночас і нашої історії[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Олексі Новаківському бракує медійності. Хоча якщо подивитися на час, коли він жив, то прадід був дуже медійною людиною! Він був модним, про нього є маса згадок у львівських медіа. Про нього багато писали у Польщі, про нього говорили у Берліні, у Парижі, він був відомий у Штатах і в Канаді. Наприклад, у Чикаго, коли відбувалася всесвітня виставка досягнень у 1933 році, і українська діаспора готувала власний павільйон, то для участі в експозиції запросили саме мистецьку школу Новаківського, і вони відправляли туди свої картини[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Окрашування іконостасів не припало до вподоби Новаківському. Він радше йде на море і там малює краєвиди тими фарбами, які Клименко зішкрябував з палітри[1]. — Про навчався мистецтву у майстерні художника Пилипа Клименка

  — Володимир Сас-Залозецький
  •  

Остання робота Олекси Новаківського – «Мати Милосердя». Цей образ мав прикрасити вівтар у Соборі Юра у Львові і заповідався як життєвий підсумок творчості прадіда. На мою думку, ця робота могла мати референс від башти Джотто біля собору Санта-Марія-дель-Фіоре у Флоренції, яку прадід бачив під час мандрівки до Італії.
Джотто запросили до Флоренції провести останні роки життя. Для нього ця башта була символом величності культури. На розписах осмислюється філософія життя, духовний шлях людини. Там метафорично зображені віра, надія і… замість любові – милосердя. Тобто любов там зашито як щось інакше, ніж ми собі уявляємо[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Прадід закінчив Краківську академію красних мистецтв із золотою медаллю. Остап Лозинський розповідав, що в нього була така кількість відзнак, якої не мав жоден студент академії. Новаківський міг залишитися у Кракові, він мав можливість обрати собі будь-який європейський мистецький заклад для продовження навчання, перед ним були усі дороги. Бути українцем – це був свідомий, дорослий вибір зрілої особистості[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Прадід любив модні речі, він модно одягався. Коли популярними стали листівки, він запропонував це школі – і учні робили листівки, які потім брали у друк.
Новаківський розробляв меблі. То був один із тодішніх трендів, коли митець стає дизайнером. Ти не змальовуєш – а дизайнуєш. Це його дуже приваблювало, він сприймав це, як захопливий виклик[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Прадід цікавився філософією, психологією. У ті роки зачитувалися Фройдом, Ніцше, він обожнював Гессе. Інтелігенція захоплювалася психоаналізом: є свідомість, є щось підсвідоме – ми можемо бути різними у різних емоційних станах. І якщо дивитися на автопортрети Новаківського, то можна зробити висновок, що його зарисовки – абсолютно здорова, нормальна робота людини над собою. Ці автопортрети настільки різні! Це було вдивляння у себе, саморефлексія: ким я є, яке моє я, як я проявляюсь[2]?

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

У нас у родині є легенда. Коли прадід був маленьким, він загубився у лісі. І йому було видіння – чи то в сні, чи то не в сні – що до нього прийшов Бог, і сказав: твоя задача – повертати людям красу буденного. Цю красу треба розкривати – розпаковувати! – і показувати людям. Новаківський узяв на себе цю місію і перетворив її на власне призначення. Він багато працював над собою, у нього не було сумнівів у справі, яку він робить. Найбільше сумнівів стосувалися того, чи він достатньо докопався, занурився, чи достатньо розкрив красу. І насправді в нього лише наприкінці життя з'явилася фраза – «тепер я пан свого пензля». Аж наприкінці життя[2]!

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Учні згадували, що Новаківський давав першокласну академічну основу, з котрою можна було рухатися далі. Ці учні пізніше починали весь той рух із новітніми течіями і новітніми поглядами. І це те найголовніше, чого вдалося досягнути Новаківському і Шептицькому. Вони прагнули, щоб людина почала мислити масштабно, по-сучасному, щоб українці усвідомили себе європейцями[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Якщо запитати львів'ян про Новаківського, у Львові скажуть: «Так, знаємо такого художника». Але коли випитувати, яка улюблена картина, або якийсь захоплюючий момент із його життя, то тут уже починається пауза[2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського
  •  

Я підозрюю, що Новаківський шукав важливий духовний символ, прямо архетип, який давав би українцям енергію віри. І остання праця Новаківського – «Мати Милосердя». У цій роботі заховано історію про суспільство і спільноту, які будують храм, які спільно підносяться через розбудову святині. Милосердя в тому, що цей храм возвеличується вгору, у майбутнє, і ця роботу гуртує спільноту, гуртує нові покоління і учнів – і це разом формує історію[3][2].

  — Дзвенислава Новаківська, правнучка художника Олекси Новаківського

Цитати про картини[ред.]

  •  

В страшній боротьбі космічних елементів змагаються розхвильовані силуети форм. З цього моря розлитих, супротивних хвиль виринає наче в якійсь казці Юр. Він є одиноким захистом серед хаосу розбурханої стихії. На південнім сході знімається над овидом ярке сяйво і поблимує у фантастичних, схвильованих масах хмар. А в хаотичній боротьбі виринають сям і там предивні постаті, демони темноти, герої в проблисках сяйва, борці за світло, мадонни, святі, злі й добрі генії народу і складаються на одну візію минувшини і теперішности[1]. — Про картину «Юр при заході сонця» (1923)

  — Володимир Сас-Залозецький
  •  

В тому могутньому царстві лісів жив іще Бог… Відвічний Бог, що кохався в звірях і людях, в сонці і звіздах, в вихрах і громах, в лісах і полях, в водах і тиші ночей… безнастанно творив найцікавішу інтересність форми та безконечні багатства краси в кольорах[1]. — Зі спогадів приятеля Івана Голубовського

  •  

Тут ще нема світла. Кольорит трохи приглушений. Але яка сита зелень, яка свіжа жовтава краска гарбузів! Артиста займає не так об’єктивне віддання дійсности, як інтенсивність кольористики[1]. — Про картину «Гарбузи» 1892 року

  — Володимир Сас-Залозецький

Примітки[ред.]

  1. а б в г д е ж и Олекса Новаківський. Путівник життям і найбільш знаковими роботами
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с т у «Радянська влада спалила пам’ять про Новаківського. Ми його досі не знаємо»
  3. Олекса Новаківський не завершив роботи над картиною «Мати Милосердя» – помер 29 серпня 1935 року Джотто теж не завершив праці над вежею – башту завершували його учні