Герман Гессе

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук
Герман Гессе
Hermann Hesse 1927 Photo Gret Widmann.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Галерея зображень у Вікісховищі

Герман Гессе (нім. Hermann Hesse; 1877–1962) — німецький і швейцарський письменник. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1946).

Цитати[ред.]

«Сіддхартха» (1922)[ред.]

  • Став Сіддхартха здогадуватись, що високоповажний батько його та інші вчителі, мудрі брахмани, вже розказали більшу й найкращу частину з того, що знали, вони вже перелили свої знання в його жадібний збан, і збан цей виявився неповний, розу його не наситився, душа не вгамувалася, серце не заспокоїлось.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 7)
  • Судження нічого не важать, вони можуть бути гарні й погані, розумні й безглузді, кожному вільно до них приставати чи їх відкидати. Але вчення, яке ти почув від мене, — не судження мої, і мета його — не пояснити допитливим світ. Мета в нього інша: звільнити людей від страждань.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 25)
  • Кохання можна випросити, купити, дістати в подарунок, стріти на вулиці, однак силоміць його не візьмеш.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 36)
  • Коли кинеш у воду камінь, то він швидко-швидко поспішає на дно. Так буває й тоді, коли Сіддхартха обирає мету, коли в нього з’являється якийсь намір. Сіддхартха нічого не робить, він жде, він думає, він постує. Але він проходить крізь речі, як камінь крізь воду, — нічого не роблячи, навіть не рухаючись; його просто тягне, він падає. Сама мета тягне його до себе, бо він не пускає у душу свою нічого такого, що може стати меті на заваді. Це те, чого Сіддхартха навчився в саман. Це те, що невігласи називають чаклуванням і гадають, ніби його коять демони. Демони не коять нічого, демонів нема взагалі. Чаклувати може кожен, кожен може домогтися своєї мети, якщо вміє думати, якщо вміє чекати, якщо вміє постувати.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 40)
  • Ти — як я, ти не така, як більшість людей. Ти — Камала, ніщо інше, і в тобі — тиша і спокій, куди ти будь-коли можеш ступити і бути там у себе вдома, — так само, як це можу зробити я. Мало хто має це, а можуть же мати всі.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 46)
  • Світ піймав Сіддхартху в свої тенета — світ з його втіхами, похіттю, лінощами, а зрештою і з ганебною вадою, що її Сіддхартха завжди ненавидів найдужче й висміював як найбезглуздішу: жадібністю. Кінець кінцем піймала його у тенета і власність, маєтність, багатство; це була в нього вже не гра й не забавка, а пута й тягар.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 49)
  • Той, хто шукає істинно, хто істинно хоче знайти жодного вчення не прийме. Але той, хто знайшов, той схвалить будь-яке вчення, будь-який шлях, будь-яку мету, його вже ніщо не відокремлює від усіх отих тисяч інших, що живуть у вічному, що вдихають божественне.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 68)
  • Він уже стояв на порозі довершеності й доношував у собі останню рану, проте йому здавалося, що звичайні ці люди — його брати; їхнє марнославство, жадібність, сміховинна дріб’язковість — усе це вже не було для нього сміховинним, усе це стало йому зрозумілим, гідним любові, навіть поваги.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 79)
  • Ці люди в сліпій своїй вірності, у сліпій своїй моці й упертості гідні того, щоб їх любити і ними захоплюватись. Нічого їм не бракує, жодної переваги над ними не має той, хто знає і думає, — жодної, крім однієї дрібниці, крім зовсім невеличкої, одної-однісінької речі: усвідомлення, усвідомленої думки про єдність усього сущого.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 79)
  • Поволі розквітало, поволі визрівало в Сіддхартсі усвідомлення, певність того, що таке, власне, мудрість, у чому мета його тривалих шукань. Це було не що інше, як готовність душі, хист, нерозкрите мистецтво щомиті, в життєвому плині пройматися думкою єдності, відчувати єдність, дихати нею.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 79–80)
  • Повертається все, що до кінця не вистраждано і не погашено, ті самі страждання дають про себе знати знов і знов.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 80)
  • І коли Сіддхартха пильніше прислухавсь до цієї ріки, до цього багатоголосого співу, коли не чув уже ні страждань, ні сміху, коли вже не зачіпався душею за один якийсь голос і не входив у нього своїм «я», а слухав їх усі, слухав як одне ціле, як єдність, тоді їхній величний багатоголосий спів склався в одне-єдине слово, і це слово було «Ом» — довершеність.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 83)
  • Цієї години Сіддхартха перестав опиратися долі, перестав страждати. На виду його зацвіла радість знання, якому не протистояла вже воля, яке осягло довершеність, яке перебуває в злагоді з рікою сущого, з життєвим потоком, яке сповнене співчуття, сповнене чужих радощів, яке віддане плинові, належить єдності.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 83)
  • Коли хтось шукає, — провадив Сіддхартха, — то часто буває, що очі його бачать лиш те, що він шукає, і він уже неспроможний нічого знайти, ні для чого неспроможний відкритись, бо думає тільки про те, що шукає, бо має мету, бо вона його зачарувала. Шукати — це мати мету. А знаходити — це бути вільним, відкритим, не мати мети. Ти, о достойний, і справді, либонь шукаєш, бо, йдучи до мети, не помічаєш того, що в тебе перед очима.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 84)
  • Мудрість подарувати не можна. І якщо мудрець намагається її комусь подарувати, вона завжди обертається глупством.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 86)
  • Знання можна подарувати, а мудрість — ні. Її можна знайти, нею можна жити, вона моуже до себе вабити, з нею можна робити чудо, але пояснити мудрість, навчити мудрості не можна.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 86)
  • Протилежність кожної правди — теж правда! Це означає, що правду можна виразити й убрати в словесні шати тобі лиш, коли вона однобока. Однобоке все, що можна осягти думкою й сказати словами, — однобоке, половинчасте, позбавлене цілісності, завершеності, єдності. Коли Величний Гаутама проповідує вчення й говорить про світ, він мусить ділити його на сансару й нірвану, на оману і правду, на страждання й спасіння. Інакше й не можна; той, хто хоче навчати, іншого шляху не має. Одначе сам світ, усе суще навколо нас і в самих нас, ніколи не буває однобоке. Ніколи не буває просто людина чи просто діяння, цілком сансара чи цілком нірвана, ніколи людина не буває зовсім свята чи зовсім грішна. Так тільки здається, бо ми в полоні омани гадаємо, начебто час — це щось дійсне. Час не дійсний, Говіндо, у цьому я переконувався вже багато разів.. А позаяк час не дійсний, то проміжок, що нібито є між світом і вічністю, між стражданням і насолодою, між злом і добром, — також омана!
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 86)
  • Грішник що ним є я і що ним є ти, — він грішник. Та колись він знов стане Брахмою, досягне нірвани, стане Буддою... А тепер ось поглянь: це «колись» — омана, всього лиш словесний блуд! Шлях грішника не веде його до буддиста, розвиток грішникові чужий, хоч уявити речі інакше мислення наше й не годне. Ні, у грішнику — вже тепер, сьогодні — чаїться майбутній Будда, майбутнє його усе вже тут, і ти маєш у ньому, грішникові, в собі, у кожній людині шанувати грядущого, можливого, прихованого Будду. Світ, друже Говіндо, не можна назвати недосконалим або таким, що повільно посувається до досконалості. Ні, він досконалий у кожнісінькій миті, кожен гріх несе в собі прощення, в кожному малюкові вже є старець, у кожному немовляті — смерть, у кожному вмирущому — вічне життя. Ніхто не спроможний побачити, чи багато пройшов хтось інший на своїм шляху; а розбійникові й у гравцеві в кості ховається Будда, у брахманові ховається розбійник. У глибокому самоспогляданні можна усунути час і окинути зором колишнє, суще й грядуще життя заразом, і тоді тут усе виявиться добрим, досконалим, усе виявиться Брахманом.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 86–87)
  • Я на власній плоті й на власній душі відчув, що гріх мені дуже потрібен, потрібні плотські втіхи, потяг до статків, до марнолюбства, потрібен щонайганебніший відчай — потрібен для того, щоб навчитися долати в собі опір, щоб навчитися любити світ, щоб уже не порівнювати його з якимсь мною омріяним, мною уявленим світом, мною вигаданою окремою досконалістю, а приймати його таким, який він є, і любити його, й усією душею йому належати...
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 87)
  • Слова не йдуть на добро потаємному змістові; коли про щось скажеш, воно неодмінно й ту ж мить стає трохи іншим, трохи фальшивішим, трохи глупішим...
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 88)
  • А ось і вчення, з якого ти, о Говіндо, сміятимешся: любов — це, як на мене, найважливіше з-поміж усього. Побачити наскрізь світ, пояснити його, знехтувати ним — це, певно, клопіт великих мислителів. А для мене головне полягає ось у чому: бути в змозі любити світ, а не ним нехтувати, не ненавидіти його й себе, дивитися на нього, й на себе, й на всі створіння з любов’ю, захватом і шанобою.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 89)

«Степовий вовк» (1927)[ред.]

  • Сповнений гіркої іронії погляд Степового Вовка охоплював усю нашу добу з її кар’єризмом, дріб’язковою метушнею, марнославством, з показним блиском і самозакоханою поверховістю її духовного життя; ох, на жаль, його погляд сягав ще глибше, бачив не тільки вади й безвихідь нашої доби, нашого духовного життя, нашої культури. Він проник у саме серце людськості, за ту єдину мить промовисто висловив глибокий сумнів мислителя, може, навіть всезнавця, в гідності, в сенсі людського існування взагалі. Той погляд казав: «Дивись, які ми блазні! Дивись, що таке людина!» — і вся слава, вся мудрість, усі здобутки духу, всі пориви до високого, до великого й вічного в людській душі втратили свій ореол, стали просто блазнюванням!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 98–99)
  • Заповідь «полюби ближнього свого» так само глибоко вкоренилася в його душі, як і ненависть до самого себе, а тому все його життя було прикладом того, що без любові до себе неможлива й любов до ближнього, що ненависть до себе — те саме, що й кричущий егоїзм, вона врешті призводить до такої самої страхітливої ізоляції і до такого самого відчаю.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 100)
  • «Більшість людей не хочуть плавати, поки не навчаться». Правда ж, дотепно? Звичайно, вони не хочуть плавати! Вони ж бо народжені для суходолу, а не для води. І, певна річ, вони не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити! А хто мислить, хто вбачає в мисленні своє покликання, той, хоч і може далеко зайти в цьому напрямку, все-таки плутає суходіл з водою й колись потоне.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 103)
  • Галерове божевілля — це не химерія окремої людини, а недуга самої доби, невроз того покоління, до якого належить Галер, і ним охоплені не тільки слабкі, неповноцінні особи, а якраз сильні, найрозумніші й найобдарованіші.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 108)
  • Людське життя стає справжньою мукою, справжнім пеклом тільки там, де перетинаються дві доби, дві культури, дві релігії.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 108)
  • День минув так, як і минають мої дні: я скоротав його, повільно вбив, примітивно й нерішуче, як завжди. (Степовий вовк. — С. 109)

Не треба шкодувати за тим, що минуло.

(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 112)
  • Я перелетів небо й побачив Бога за роботою, відчув солодкий біль — і вже не боронився ні від чого в світі, не боявся нічого в світі, все приймав і всьому віддавав своє серце.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 112)
  • Я не можу ані зрозуміти, ані розділити всіх цих насолод, хоч мені вони приступні, а тисячі інших людей тільки прагнуть їх скуштувати! І навпаки — те, що я зазнаю в рідкісні години радості, що для мене було і є неземною втіхою, великим переживанням, екстазом і захватом, те світ знає, шукає і любить щонайбільше в поезії, а в житті вважає божевіллям. І дійсно, коли світ має слушність, коли ця музика в кав’ярнях, ці масові розваги, ці американізовані люди, яким треба так небагато, мають слушність, то я помиляюся, то я божевільний, я справді степовий вовк, як я себе часто називаю, звір, що заблукав у чужому, незрозумілому світі і вже не може знайти ні своєї домівки, ні радості, ні поживи.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 113)
  • МАГІЧНИЙ ТЕАТР
    ВХІД НЕ ДЛЯ ВСІХ —
    НЕ ДЛЯ ВСІХ
    Я спробував відчинити двері, проте старий важкий засув не піддавався. Гра літер припинилася, раптово згасла, сумно усвідомивши, що була даремною. Я відступив на кілька кроків, втрапивши в глибоке багно, проте літери більше не з’являлися, гра світла скінчилася. Я ще довго стояв у багні й чекав, але марно.
    Та коли я здався і знов вийшов на тротуар, переді мною на мокрому асфальті замиготіли, віддзеркалюючись, барвисті світляні літери. І я прочитав:
    ТІЛЬКИ... ДЛЯ... БОЖЕ... ВІЛЬНИХ!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 114–115)
  • І хоч я був звіром, що заблукав і не розуміє навколишнього світу, та все ж моє безглузде життя мало якийсь сенс, щось у мені відгукувалося на поклик з далеких світів, у моєму мозку громадилися тисячі образів.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 117)
  • Самота — це незалежність, я її хотів і давно вже здобув. Незалежність холодна, о так, але й тиха, дивовижно тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зірки.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 118)
  • Доброчесність найбільше спричинялася до його тяжкої, страдницької долі. З ним сталося те, що й з усіма: він досяг того, що було його найглибшою потребою, чого шукав і прагнув усією душею, але досяг у більшій кількості, ніж це корисно людині. Спершу те, чого він досяг, було його мрією і щастям, потім стало гіркою долею. Владну людину руйнує її влада, грошовиту руйнують гроші, послужливу — служба, а шукача втіхи — втіха. Так і Степового Вовка зруйнувала його воля.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 125)
  • Кожна яскрава індивідуальність обертається проти свого «я» і має нахил руйнувати його.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 131)
  • Щоб досягти цього чи, може, нарешті все ж таки зважитися ще на стрибок у космос, такий Степовий Вовк повинен колись стати віч-на-віч із самим собою, повинен зазирнути в хаос власної душі й до кінця збагнути її. Тоді його сумне існування відкрилося б йому у всій своїй незмінності, і надалі він уже не зміг би перебігати з пекла своїх інстинктів у розраду сентиментальної філософії, а з неї — у сліпий шал своєї вовчої натури. Тоді людина й вовк змушені були б визнати одне одного без облудної маски емоцій і глянути одне одному просто у вічі. Тоді вони або вибухнули б і назавжди розлучилися б, поклавши край Степовому Вовкові, або в їхніх очах засвітився б гумор і вони взяли б шлюб з розрахунку.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 132)
  • Досить якоїсь дрібниці — і вдарить блискавка.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 133)
  • Людина не здатна на високий політ думки, і навіть найбагатші духовно і найосвіченіші люди завжди дивляться на світ і на себе — а особливо на себе! — крізь окуляри наївних спрощень і фальшивих формул. Бо всі люди, здається, мають природжену і просто-таки непереборну потребу уявляти своє «я» цілістю.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 134)
  • Тіло людини насправді цілісне, але душа цілісною ніколи не буває.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 135)
  • Розпачливе чіпляння за своє «я», за життя — певніша стежка до вічної смерті, а вміння помирати, скидати оболонку, вічно жертвувати своїм «я» задля змін веде до безсмертя.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 137)
  • Доведеться вже тобі долати довгий, виснажливий, тяжкий шлях до олюднення, твоя дволикість стане ще багатоликістю, твоя складність — ще набагато складнішою. Замість звужувати свій світ, спрощувати свою душу, тобі доведеться вбирати в неї, болючу й розширену, дедалі більше світу, аж поки врешті вбереш його ввесь і тоді, може, дійдеш до кінця, осягнеш спокій.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 138)
  • Кожне народження означає відокремлення від всесвіту, означає обмеження, відчуження від Бога, болісне формування нового. Повернутися до всесвіту, відмовитись від болісного відокремлення, стати Богом означає так розширити свою душу, що вона знову зможе охопити всесвіт.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 138–139)
  • Цей Степовий Вовк мусив померти, мусив власною рукою покласти край своєму ненависному життю — або мусив перетопитися в нищівному вогні оновлення й самопізнання, змінитися, зірвати свою маску і осягти нове «я».
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 141)
  • Я ще раз спізнав смертельний жах зустрічі з самим собою, перетворення, втілення в новий образ, мета й кінець яких — не спокій і відпочинок, а все нове й нове самознищення, все нове й нове формування!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 142)
  • Вічність — це одна мить, її якраз вистачає, щоб пожартувати.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 164)
  • Ніхто не пише так погано, як оборонці застарілих ідеологій, і ніхто не робить свою справу так брудно й несумлінно, як вони.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 178)
  • Я кілька разів висловив був думку, що кожен народ, навіть кожна окрема людина, замість заколисувати себе брехливими політичними гаслами про «вину й винуватців», повинна пильніше придивитися до себе, спитати себе, наскільки вона сама прислужилася війні і всім іншим світовим злигодням своїми помилками, байдужістю й поганими нахилами, бо це, мабуть, єдиний спосіб уникнути другої війни.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 178)
  • Все це ясні й прості істини, кожна людина могла б зрозуміти їх, могла б дійти до такого самого висновку, якби трохи подумала. Але ніхто не хоче думати, ніхто не хоче уникнути другої війни, ніхто не хоче вберегти себе й своїх дітей від нової різні з мільйонами жертв, якщо цього не можна досягти дешевшою ціною. А трохи подумати, заглянути у свою душу, спитати себе, скільки твоєї вини в тому лихові, що робиться в світі, наскільки ти сам причетний до нього, — цього, бач, ніхто не хоче!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 179)
  • Ти мав своє уявлення про життя, свої вимоги до нього, свою віру, був готовий до дій, до страждань і до жертв, — а потім поступово усвідомив, що світові не потрібно від тебе ніяких дій, жертв і так далі, що життя — не велична поема з героїчними ролями тощо, а впорядкована міщанська кімната, де їдять, п’ють, лагодять шкарпетки, грають у карти, слухають радіо й цілком задоволені з цього. А той, хто має в душі щось більше, хоче героїчного й гарного, шанує великих поетів або святих, — той дурень і донкіхот.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 203)
  • Ти маєш слушність, Степовий Вовче, тисячу разів маєш слушність, і все ж таки мусиш загинути. Ти надто вимогливий і голодний для цього простого, затишного світу, якому так мало треба, ти надто великий для нього, він тебе не прийме. Тому, хто сьогодні хоче жити і втішатися життям, не можна бути таким, як ми з тобою. Тому, хто хоче музики замість галасу, радощів замість задоволення, душі замість золота, справжньої праці замість добування грошей, справжньої пристрасті замість гри в почуття, — тому в цьому затишному світі немає місця...
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 204)
  • Через який бруд, через яку брехню нам треба перейти, щоб дістатися додому! І нас нема кому вести, наш єдиний провідник — туга за своєю домівкою.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 204)
  • «Вічність» — це не що інше, як вивільнення часу, так би мовити, його повернення до невинності, перетворення в простір.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 207)
  • Краще вже насильна, пристойна смерть, аніж ця моторошна напівсмерть, якою ми тепер помираємо. Далебі, краще!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 212)
  • Мене почало опановувати почуття, що позаду стоїть Степовий Вовк і висолоплює язика. Ніщо мене не розважало, мені було тут не місце. Я прийшов сюди з найкращими намірами, проте ніщо тут не могло мене розвеселити, і ця галаслива радість, цей сміх, усе це шаленство навколо здавалися мені дурними й вимученими.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 213)
  • Ви часто були дуже невдоволені своїм життям, хотіли піти з нього, правда ж? Ви прагнете залишити цю добу, цей світ, цю дійсність і перейти в іншу дійсність, ближчу вашому серцю, у світ поза часом. Тож перейдіть у той світ, любий друже, я запрошую вас туди. Ви ж бо знаєте, де він лежить, бо то світ вашої душі. Тільки у вас самих живе та інша дійсність, якої ви прагнете. Я не можу вам дати нічого іншого, крім того, що вже існує у вас самих, не можу відкрити перед вами ніякої іншої ґалереї образів, крім тієї, що є у вашій душі. Я можу вам дати тільки нагоду, поштовх, ключ. Я допоможу вам побачити ваш власний світ, та й годі.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 222)
  • Ви, безперечно, давно вже здогадалися, що подолання часу, звільнення від дійсності чи як там іще ви називаєте свою тугу, — це не що інше, як бажання звільнитися від своєї так званої особистості. Це та в’язниця, в якій ви сидите.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 223)
  • Вже тим, що мати народила мене, я завинив, я приречений жити, зобов’язаний бути підданцем якоїсь держави, бути солдатом, убивати, платити податки на озброєння. А тепер, цієї хвилини, моя вина знову змушує мене вбивати, як колись на війні. І цього разу я вбиваю без огиди, я змирився зі своєю виною. Я не маю нічого проти того, щоб цей безглуздий, захаращений світ розлетівся в друзки, я радо допомагаю йому загинути і сам радо загину з ним.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 230)
  • Звичайно, життя завжди страшне. Ми ні в чому не винні, а проте відповідаємо за все. Коли людина народжується, вона вже винна. Дивний у вас був учитель релігії, якщо ви цього не знаєте.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 246)
  • Таким людям, як ви, зовсім не личить критикувати радіо чи життя. Краще навчіться прислухатися до нього! Навчіться ставитись поважно до того, до чого варто ставитись поважно, а з усього іншого сміятися!
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 251)
  • Колись, може, я навчуся краще грати в цю гру. Колись, може, навчуся сміятися. На мене чекав Пабло. На мене чекав Моцарт.
(Степовий вовк / Пер. Євген Попович // Сіддхартха. — С. 254)

«Нарцис і Ґольдмунд» (1930)[ред.]

  • Не завжди власні бажання вирішують долю і покликання людини, є щось інше, наперед визначене.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 28)
  • Я стану, гадаю, монахом, стану священником, настоятелем, а може й аббатом. Я думаю так не тому, що хочу цього, Я не прагну посад. Але вони будуть покладені на мене.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 28)
  • Наша мета полягає не в тому, щоб перейти один в одного, а щоб один одного пізнати, бачити в іншому і вчитися шанувати в ньому те, ким він є: протилежністю й доповненням іншого.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 42)
  • Серйозно я сприймаю в тобі те, що вважаю суттєвим і необхідним. Навіщо ти хочеш бачити, що власне твоїм думкам надають особливої ваги, коли в тебе так багато інших обдарувань?
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 42)
  • Ти не вчений і не монах — вченого чи монаха можна зробити і з простішої породи. Тобі здається, що ти порівняно зі мною не такий вчений, не так майстерно мислиш логічно, ти замало побожний. О ні, проте мені здається, що ти замало є самим собою.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 43)
  • Тим, хто не спить, я назива. такого, хто розуміє й усвідомлює себе самого, свої найглибинніші, безтямні сили, потяги та слабості і вміє з ними рахуватися. Навчитися тобі цього — це і може бути сенсом твоєї зустрічі зі мною. У тебе, Ґольдмунде, дух і природа, свідомість і світ уяви дуже далекі одне від одного. Ти забув своє дитинство, воно домагається тебе із глибин твоєї власної душі. І воно змушуватиме тебе страждати, аж поки ти його не почуєш.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 43)
  • Натури подібні дотебе, оті із сильними та ніжними почуттями, люди натхненні, мрійники, поети, закохані, вони майже завжди переважають нас, людей учених. Ваше походження — від матері. Ви живете сповна, вам дано силу любові і вміння переживати. Ми, люди духу, хоча часто й здається, що вказуємо вам дорогу та керуємо вами, на повну не живемо, ми живемо ніби на висушеній землі.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 44)
  • Мислення з уявленнями не має нічого спільного. Воно відбувається не в образах, а в поняттях і формулах. Власне там, де зупиняються образи, починається філософія.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 127)
  • Для нас, послідовників Арістотеля і святого Томи, найвище з усіх понять — це досконале буття. Досконале буття — це Бог. Все інше, що існує, існує лише наполовину, лише частково, воно у процесі становлення, воно різнорідне, склідається зі спроможностей. Бог натомість не різнорідний тип, він — щось одне, у нього немає якихось спроможностей, він цілком і повністю є дійсністю. А ми — минущі, ми стараємося, ми — спроможності, для нас не існує довершеності, не існує повного буття. Але там, де ми робимо крок від потенції до дії, від спроможності до здійснення, ми беремо участь у справжньому бутті, ми стаємо на якусь крихту подібнішими до досконалого, до божественного. Це й означає здійснити себе. Ти ж повинен знати цей процес зі свого власного досвіду. Адже ти митець і створив чимало фігур. Коли тобі одна з таких фігур справді вдалася, коли ти образ людини звільнив від випадковостей і привів до чистої форми — тоді ти як митець зробив дійсним цей людсьуий образ.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 128)
  • Чисте мислення, вправляти яке і навчати якого є моїм завданням, вимагає певного захисту від зовнішнього світу.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 128)
  • Немає ніякого потойбічного світу. Засохле дерево мертве назавжди, замерзлий птах ніколи не повернеться до життя, так само й людина не повернеться, коли померла.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 140)
  • Бог погано створив світ, нам не треба Його вихваляти, та Йому не дуже й важливо, чи я Його прославляю чи ні. Погано Він створив світ.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 140)
  • Без матері не можна любити. Без матері не можна померти.
(Нарцис і Ґольдмунд / Пер. Іван Герасим // Всесвіт. — С. 142)

Інші цитати[ред.]

  • Життя кожної людини є шлях до самої себе.[1]
  • Коли ненавидиш когось, ти ненавидиш у цій особі щось таке, що є і в тобі. Те, чого нема в нас самих, нас не хвилює.[1]
  • Краще терпіти зло, ніж чинити його.[1]
  • Не існує реальності іншої, ніж та, що в нас самих.[1]
  • Творіння мистецтва набагато надійніші й довговічніші, ніж творіння сили, і переживають їх на цілі тисячоліття.[1]
  • Істина повинна бути пережитою, а не вивченою.[2]

Примітки[ред.]

  1. а б в г д Большая книга афоризмов / сост. А. П. Кондрашов, И. И. Комарова. — Москва: РИПОЛ классик, 2008. — С. 1169
  2. Мудрість віків: вибр. афоризми/упоряд. М. О. Пушкаренко. — К.: Богдана, 2009. — С. 56

Література[ред.]

  • Гессе, Герман. Нарцис і Ґольдмунд: Роман / Пер. з нім. Іван Герасим // Всесвіт. — 2011. — 5/6. — С. 25-142.
  • Гессе, Герман. Сіддхартха: Повість; Степовий вовк: Роман / Пер. з нім. Олекси Логвиненка та Євгена Поповича. — К.: Молодь, 1992. — 256 с.