Смирнов Ігор Миколайович
| Смирнов Ігор Миколайович | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Ігор Миколайович Смирнов (рос. И́горь Никола́евич Смирно́в; 23 жовтня 1941, Петропавловськ-Камчатський, Російська РФСР) — молдовський політичний діяч російського походження, президент самопроголошеної та невизнаної Придністровської Молдовської Республіки у 1991—2011 рр.
Цитати[ред.]
«Я завжди був запеклим прихильником того, щоб президентові Лучинському дали повноваження. Ми за шість років переговорів підписали 48 документів, на яких стоять підписи і президента Снєгура, і президента Лучинського. Але, на жаль, на відміну від нас, їх не ратифікував парламент Молдови. Я веду переговори не тому, що я захотів. Мені доручив наш вищий законодавчий орган — Верховна Рада. І будь-який документ, який я підписую, я виношу на обговорення парламенту. Ми ведемо переговорний процес, затверджуючи досягнуте парламентом. Тобто до обговореного і затвердженого не варто вже повертатися. Я сподіваюся, що коли вони оберуть нового президента, то дадуть йому хоч якісь повноваження для проведення переговорів. |
«Які практичні кроки для міжнародного визнання вже були прийняті? Насамперед, це побудова правової держави з урахуванням зміни державного устрою колишнього Радянського Союзу. Я думаю, що десять років існування нашої республіки за економічної, банківської блокад, пережитої нами трагедії, яка юридично є геноцидом проти власного народу, дозволяють мені стверджувати, що держава відбулася. Та не це головне. Держава може бути тоді, якщо вона спроможна забезпечити всі види безпеки: безпеку освіти, продовольчу, оборонну, економічну безпеку в плані відсутності зовнішніх боргів. Ми не вимагали визнання. Головне, що наш народ визнає нашу державу. На сьогоднішній день ми є самодостатньою державою, що забезпечує життя нашого народу. Ми знаємо, що нам створювали імідж уламка колишнього комуністичного суспільства. І це пов’язане саме з тим, що пам’ятників ми не руйнували, вулиць не перейменовували. І з історією ми не воюємо. У нас глибоко шануються і Тарас Шевченко, і Кантемір, і Суворов. Це ті люди, які створювали життя на цій землі. У нас живуть і українці, і молдавани, і росіяни, і євреї, і гагаузи, і болгари. Але ніколи протягом усіх цих років тут не було міжнаціональних зіткнень. |
«Я думаю, що така велика держава, як Україна, може зробити дуже багато. І не потрібно порушувати якісь міжнародні закони, правила. Є підписаний Меморандум, де чітко написано, що Придністров’я має право економічної співпраці. Київ може спокійно підписати економічний договір. У нас є протокол. Київ також може підписати визнання в Україні придністровських документів. Ті ж довідки, свідоцтва про смерть для успадкування майна. Ті ж дипломи, щоправда, у нас вони зараз за російським зразком. Хіба це порядок, коли жителі Придністров’я везуть десять кілограмів яблук, а їх на митниці повертають — плати гривню. Адже в нас з Україною ситуація взагалі цікава. Сади, дачні дільниці моїх знаходяться на тій території, а ваших, вибачте, на нашій території. Я пропоную: давайте створимо спільні пости митниці. Я взагалі пропонував їх прибрати. Я ж не ставив митних постів. Україна стояла з «бетеерами» в 90 х. Хоча низький уклін жителям України, особливо Одеської та Вінницької областей, за те, що прийняли близько 90 тисяч наших біженців. Ми ні з ким не хочемо воювати і не будемо цього робити. Ми кажемо: добре, нехай український батальйон зайде, але підпишіть гарантії, що поки триватиме переговорний процес, ви стоятимете тут вічно, не дозволите нікому воювати. Та як на це подивиться міжнародне співтовариство? Я всім пояснюю і хочу, щоб українці знали. Для мене, для нашого народу міжнародне співтовариство — це Росія й Україна. І цього досить!» — про те, що Придністров’я чекає на допомогу Києва Iгор СМИРНОВ: Жодних міжнародних сил ми сюди ніколи не пустимо (14 грудня 2000 року) |
«Я хочу, щоб ви чітко знали нашу позицію. Майно, яке в нас зараз знаходиться — це майно придністровського народу. І коли ми підписали Одеські угоди, згідно з якими необхідно вивезти те, що не треба, там була одна маленька деталь, яку росіяни намагаються зараз не помічати: виведення вiйськ повинно здійснюватися одночасно з політичним урегулюванням між Республікою Молдова та Придністровською Молдавською Республікою. Отже, це майно наше. Ми його задарма нікому не віддамо. Не ми розвалювали Радянський Союз. З військового погляду для нас ця армія ніякого значення не має. Ми не маємо наміру створювати армію та поліцейські сили, як це робить Молдова. Ось ми завжди ставимо запитання, а навіщо це їм? Щоб воювати з румунами — так вони буцімто брати. З Україною — але це смішно. Вона їм нашльопає тут же по одному місцю. З ким тоді воювати? З Придністров’ям. Ось як іде формування свідомості людей. І ми готові піти на повне скорочення. Ну давайте підпишемо угоду. Що може Україна? Ставте українську базу — підпишу. І буду переконувати Верховну Раду ПМР. Бо для нашої країни тільки дві держави — великі гаранти. І ніяких міжнародних сил ми ніколи сюди не пустимо». — про подальшу долю колишньої російської 14-ї армії Iгор СМИРНОВ: Жодних міжнародних сил ми сюди ніколи не пустимо (14 грудня 2000 року) |
«Ось ви розберіться. З цього боку — Україна, з іншого — Молдова. Скажіть, чия контрабанда? Я сигарет не виробляю. Ми дуже тісно взаємодіємо з митницею України. У нас є електронний зв’язок. Через півгодини ми вже знаємо, який іде вантаж. І тут же даємо вам знати. До речі, на митниці України стоять митники Молдови. Тобто все як відкрита книга». — про те, чи вживає Тирасполь якісь заходи для боротьби з контрабандою, що проникає в Україну Iгор СМИРНОВ: Жодних міжнародних сил ми сюди ніколи не пустимо (14 грудня 2000 року) |
«Я його не бачу. Воно є, це майбутнє. Це незалежна держава на договірній основі. З договорами між Україною й Росією. Iншими словами — як анклав Росії та України. І головне — де захищаються права особистості. Але безглуздо відкидати минуле. Ми беремо все, що допомагає людині жити і проявляти себе в усіх соціальних сферах. Краще майбутнє я бачу, а гіршого — немає». — про те, яким бачить майбутнє республіки Iгор СМИРНОВ: Жодних міжнародних сил ми сюди ніколи не пустимо (14 грудня 2000 року) |
«Не дай Боже вам пережити те, що сталося у нас на початку 90–х. Усі ми — і українцi, і росіяни, і молдавани — чимало пережили. Справжнє значення політичних та економічних катаклізмів кінця минулого століття проаналізують уже наші діти. Не маю сумнівів лише в одному: зв’язки, що відновлюються між державами на рівні діаспор, національно–культурних общин, громадських об’єднань тощо, вже ніякими переворотами чи революціями не розірвати». — про роль українськлої громади, яка нараховує в регіоні третину населення ІГОР СМИРНОВ: СВІТ ОБОВ’ЯЗКОВО НАС ВИЗНАЄ! (4 листопада 2011 року) |
«Моє бачення не так важливе. Бо я маю виконувати те, що бачить народ. Як народ вирішить, так і буде. Наприклад, ще у 2006 році наш народ на референдумі наказав нам бути самостійною державою. А ми ставили запитання в бюлетенях однозначно: йдемо назад в Молдову чи ні?» — про те, яким бачив майбутнє Придністров’я напередодні виборів Президента Прідністоров'я ІГОР СМИРНОВ: СВІТ ОБОВ’ЯЗКОВО НАС ВИЗНАЄ! (4 листопада 2011 року) |
«Є таке. Але зверніть увагу, скільки часу минуло після розпаду Радянського Союзу! Змінювалися види власності, змінювалася мораль, устрої. І все ж таки наш народ не віддав нікому те святе, що в нас є — ні українську мову, ні молдавську, ні російську, ні болгарську тощо — усіх тих етносів, які живуть у нашій республіці. Більше того, ми не виокремили навіть із груп більш представницьких, чисельних — української, російської, молдавської (кожна з яких складає близько 30 % населення) якусь головнішу. У нас немає державної мови, але в нас є три офіційні, повноправні мови. І в цьому, я вважаю, ми певною мірою навіть випередили час. Бо в нас немає національних меншин». — про те, що запитання референдуму щодо незалежності передбачало ще й приєднання до РФ |
«Ні, ви не зрозуміли. Те, про що я говорю, є саме тим, що вирізняє Придністров’я в національному плані. Взагалі це територія України, якщо говорити відверто. Уточнюю, Радянської України в складі СРСР. Бо Придністров’я було автономією УРСР 16 років. А якщо згадувати ще раніше, то ці землі заселялися ще в часи Російської імперії переважно запорозькими козаками після ліквідації Січі чи кріпаками–втiкачами з України. Наприклад, є в нас село Незавертайлівка, його заснували втiкачі, бо звідси видачі вже не було. Не завертай назад, розумієте? Цариця Катерина II зміцнювала кордони імперії, і подібне допускалося. Чорноморські козаки селилися тут. А скільки тут узагалі формувалося націй! Тутешня «кухня народів» вам відома. |
«Скажу вам так: українці наші — вони українці, але придністровські росіяни — вони є придністровські росіяни, молдавани наші — також. І вони звертаються до своїх і щодо культури, і щодо збереження нації. Скажімо, українці звернулися до України, бо це їхня ненька, сподівалися, що допоможе. Росіяни — також. Тому я вважаю, що якщо так постане питання... Давайте я вам відповім також провокаційно: хай українська громада створить порядок, проведе референдум і все. І якщо вирішить народ бути з Україною, значить так тому і бути. Бо саме суспільство створює державу. В якому це вигляді може бути? Це вже інше питання. |
«Світ обов’язково нас визнає! А щодо того, чи бути разом iз Молдовою, то ніколи! Я це кажу не тому, що кров пролилася між нами, а тому що в цій країні останні 20 років виховували не українців, не росіян і навіть не молдаван, а румунiв. І вищу освіту за рахунок бюджету тисячі молдаван отримують у Бухаресті, і не тiльки. Яку еліту для Молдови за ці роки в Румунії підготували? Хто вони тепер: румуни чи молдавани? Звісно ж, румуни. Ще й історії навчають, мовляв, не лише Дністром обмежуються їхні землі, а аж до південного Бугу, бо там кістки їхніх загиблих румунських воїнів лежать. Розумієте, з такою логікою можна далеко зайти в територіальних претензіях. |
Примітки[ред.]
