Якимчук Любов Василівна

Якимчук Любов Василівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Любов Василівна Якимчук (нар. 19 листопада 1985, Первомайськ, Луганська область) — українська письменниця (поетеса, прозаїк, сценарист), авторка відомої поеми та однойменної поетичної збірки «Абрикоси Донбасу».

Цитати

Деімперіалізація — це сфера, з якою працює і культура. Зараз став помітнішим прямий зв’язок між культурою та політикою. Усе, що нас оточує, — політичне, від їжі й одягу і до високої культури. Тому через культуру це теж може відбуватися. Але першою має бути політика. [...] Я певна, що повинні бути політичні механізми, потім культурні, які своєю чергою провокуватимуть когнітивні зміни в головах переможеного російського народу, а не як завжди — написати про загадкову душу чоловіка, який ґвалтує дітей.

Є слова, які ми так часто вживаємо, що вони щоразу починають означати трохи менше. Слово «війна» стало таким же звичайним, як «стіл». Я намагаюся вживати їх у текстах лише якщо без них ніяк.

Загалом, зараз з ідеєю українського Донбасу вже працює чимало людей, які емігрували з початку війни і розповідають свої історії. Нарешті всі побачили одне одного. Внутрішні переміщення, попри трагізм, дозволяють різним регіонам познайомитися і зрозуміти деякі речі на людському рівні, який насправді працює краще, ніж література.

За кордоном постійно доводиться працювати як антипропаганда. Так, можна розповісти про відмінну фонетику з допомогою слова «паляниця» — всі одразу хочуть спробувати це вимовити. Можна пояснити, що українці розуміють російську, але росіяни української не розуміють — це буде про відмінну лексику...

Кожен має робити те, що вміє найкраще. Культура в часи війни — більше, ніж культура. Достатньо подивитися, як багато зараз людей ходить на виставки, концерти, читання. Культура допомагає проговорювати травми, тому важливо, аби з'являлося багато нових текстів, які би працювали з сучасною проблематикою. Нині маємо абсолютно нових авторів. І їх ставатиме все більше в усіх видах мистецтва. Ми повинні проговорювати гуманні людські цінності, а не служити партії чи президенту. Якщо ми цього не зробимо, за нас це зроблять окупанти та література, яка їх обслуговує.

Коли ми говоримо про мову на Донбасі, то це не російська мова. Так, там більше російської лексики — в містах її чути більше, а от північна Луганщина складається з переважно україномовних сіл і містечок. З цим не посперечаєшся, хоча в новинах можуть розповідати інакше. Але чи справді звучить на Донбасі російська мова? Згадаймо, як говорив Янукович. Невже він говорив російською? Так, у цій мові більше російської лексики, але фонетично та синтаксично, на всіх інших рівнях вона повністю українська. Кордон мови на прикордонних територіях завжди розмитий. У випадку Сходу України мовознавці говорять про південно-східне наріччя української мови. Я би дуже хотіла, щоби хтось із Інституту мовознавства про це прочитав публічну лекцію.

Коли писала поему «Абрикоси Донбасу», мала на меті створити наратив, який би попри все показував, що навіть окупований схід — це Україна. Я знайшла дієвий спосіб зробити це — розповісти про дикі абрикосові посадки, які зникають, коли перетнути кордон із Росією. Це природний кордон, який маркує українські території на сході.

Метафорика війни — дуже популярна штука. Вона існувала давно та змінювалась із часом. Згадай, у житті ми часто використовуємо метафори війни у конструкціях зі словами «битва», «фронт», «зброя». Тут розвиток подій нагадує хворобу: з'являється вірус, і реагуючи на нього імунна система виробляє антитіла. Слова, тексти, цілі книжки, які виходили до війни та говорили про війну, і є антитілами, що з'явились у відповідь на хворобу, яка вже була. Адже війна готувалася давно. Митці завжди реагують на суспільно-політичні зміни першими, коли ще ці зміни ще не очевидні. Таких випадків в історії мистецтва було багато.

Мені завжди найкраще писалося в дорозі й під час пробіжок, коли я прискорено долаю відстані. До речі, у Василя Голобородька це схоже працює, він писав вірші під час пробіжок. Сьогодні стрес сковує. З 24 лютого у мене постійне відчуття того, що я вже про все написала і нічого нового не переживаю — маю регулярні дежавю. У час, коли вірші не пишуться, я змінюю жанри, тому зараз збираю матеріали для п’єси.

Межа між мовами — плаває, ці кордони більшою мірою формуються у нас в голові. З іншого боку, колись я думала, що саме мова важлива для нас як один з видів кордону. Що мова захищає та огороджує території та держави від втручання та впливу смислів інших.

Місто, в якому ти виростаєш, — це нуль на твоїй вісі координат. У дитинстві ти не виокремлюєш нічого особливого, це все для тебе природні речі. Відмінності бачиш лише коли покидаєш свій дім.

Мова — це сигнальна система, яка описує предмети довколишнього світу, а також дії. Нею ми описуємо також внутрішній світ людини, передусім наші емоції. Під час катастрофічних ситуацій зовнішня реальність змінюється — і це впливає на мову.

Можна було проконтролювати, щоби учасники сепаратистського з'їзду в Сєверодонецьку 2004 року були покарані. Для мене це одна з відправних точок, яка призвела до ситуації, яку ми зараз маємо. Ми, громадяни, мали проконтролювати, щоби Янукович, Єфремов та інші відповідали перед судами. До речі, я з прикрістю спостерігаю, що деякі мої знайомі тепер не цікавляться новинами — таким чином вони намагаються себе психологічно захистити, витіснити отримані під час Майдану травми. Це дуже небезпечно. Треба травми проговорювати, інакше проблема поглибиться та постане з новою силою.

Моя роль на Grammy була символічна — потрібно було обрати одну людину, яка б представила культуру країни, і ця роль дісталась мені. До слова, ця подія була значною і для американців, бо донині жоден поет не виступав на церемонії.

На певному етапі я зрозуміла, що про схід України не створено міфології. Є потужна міфологія Галичини: Львів, Івано-Франківськ… А про Центральну та Східну Україну, зокрема, Харківщину, Луганщину, Донеччину, до початку війни існувало дуже багато літератури, але не було легенд. У мене виникла потреба працювати саме з цим.

Світ захоплюється сміливістю українців. Нещодавно один автор на ночі поезії в Зальцбургу сказав мені: «Ви б’єтеся як леви». Я чую, що наша війна сприймається як війна за спільні з європейцями цінності. Також є великий інтерес до української культури, який нам слід використовувати для того, щоб про неї дізналися більше й захоплювались нею не менше, ніж українською армією.

У мене є цілий цикл іронічних віршів про любов під час війни — я завжди читаю також і їх, щоб люди могли зворушитися чи навіть посміятися. Та й загалом я вважаю, що у війну історії мають закінчуватися добре або хоча б із надією на добре.

Харків — одне з моїх улюблених міст. Йому допомагає його література й архітектура, ми краще розуміємо його історію через образи — і з цим слід працювати. У цьому сенсі після війни буде багато роботи і будівельникам, і письменникам, і працівникам туристичної галузі.

Я абсолютно в цій війні, слідкую, що там відбувається. Черпаю інформацію не тільки з новин, але і з власних джерел — зі слів знайомих, із контактів моїх батьків, які щодня мають зв'язок із людьми з іншого боку лінії розмежування. Це доволі тяжко. Так, мені стало трохи легше після того, як вдалося вивезти батьків, але тяжко щоразу, коли чую, що когось із моїх знайомих поранено, що в когось зруйновано хату. Уявляю моє рідне селище під Первомайськом, намагаюся тримати в голові, що ціле, що зруйноване, а що палає — аби знати, в якому воно стані. Сподіваюся поїхати туди, коли війна скінчиться. — Про війну на Донбасі.

Я вважаю, що нашу культуру нікому не потрібно віддавати, ми не повинні відмовлятися від сильного автора Миколи Бажана через те, що у зв’язку з обставинами він був змушений змінити своє письмо. Ми не можемо розкидатися українськими письменниками за жодних обставин. — Про музично-поетичний проєкт «Фокстроти»

Я намацувала способи, як можна писати про війну. Коли стається щось страшне, в авторів ніби відбирає мову. І ти намагаєшся продиратися крізь хащі реальності, крізь внутрішні блоки… наосліп шукати дорогу до своєї мови. Наприкінці серпня 2014 року написався вірш «Розкладання», який пояснив мені інші тексти, писані до того. Цей вірш — на грані літератури та публіцистики, але не переходить ту небезпечну для поезії межу. Він починався, як пост на Facebook. Після його майже випадкового написання я зрозуміла, що під час війни поезія має бути менш кучерявою, але більш стрункою та максимально простою. Не потрібні гіперболи та інші тропи для посилення ефекту. Куди ж більше посилювати? Краще більше недоговорювати. З мовчання можна почути більше, ніж зі слів.