Книжка без читача не є купою паперу, своєї вартості через відсутність читача вона не втратить, але ті вартості є тимчасово зачинені, що їх аж ніяк не зменшує. Закопана в землю монета не перестає від того бути золотою і монетою, а тільки виходить із обігу. Коли ж книжка доходить до читача, вона втрапляє у свій природний обіг[1].
Коли критика конструктивна, то в ній обов’язково є параметри й ознаки: або ж людина бачить себе автором для інших, або ж творить авторитети з інших (чужих догм). Для автора може вважатися дошкульною і конструктивна, і неконструктивна критика, бо автору важко сприймати критику, коли вона дурна або ж коли йому здається, що вона дурна, або ж не може допетрати того, що конструктивний критик чи й дошкульний хотів сказати і для чого[1]?
Написані мною твори не впливають на моє життя, хоча я в них вкладаю багато елементів життя власного. У мене герой походить від прототипу, а не навпаки. Містичні речі можуть відбуватися в іншому. Наприклад, описую місцевість, яка в природі існує, але де ніколи не бував. Пізніше туди потрапляю і вражаюсь: опис значною мірою відповідає реальному[1].
Письменник відкриває людину і світ без читача: від себе і для себе, але, прагнучи природного процесу творення, віддає продукт свого осмислення на суд суспільства й індивідуума. Як ті його сприймуть, від нього, автора, не має залежати[1].
Усі дефініції, що їх прикладають до письменників, умовні, так само й «видатний», вибачте, «визнаний письменник», бо ступінь визнання також завжди непевний. Буває, слухаєш радіо і дивуєшся: всіх тепер заведено називати «відомими письменниками», а в переважній більшості ті навіть у літературних колах зовсім невідомі. Отож, у відомі потрапляють усі, з ким спілкується радіожурналіст[1].
Читач сприймає твір від власного «я» і через власне «я», далі не йдучи; літературний критик, коли він справжній, а не імітатор, сприймає твір із мистецько-інтелектуальних чи культурно-історичних засад, отже, виявляє суспільну опінію до автора[1].
Моя доля, як митця, не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, але шукав слави для народу свого і своєї літератури. Зрештою, я й полюбив народ свій через те, що він був упосліджений, гнаний, битий і обкрадений[2]. — З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1990 року
Пізнати народ свій і його культуру – це не значить стати народником і творити апологію народу, як якоїсь нерушної, законсервованої субстанції – це значить бачити й націю свою й культуру при всій складності їхнього буття у системі світової культури, не рвучи національного коріння, бо без найглибшого національного коріння й гумусу землі, для якої культура твориться, вона буде немічна й малокровна[2].
Відома антична мудрість, яку любив повторювати Григорій Сковорода: «Бери вершину, а матимеш середину». Ніколи я не признавав естетичним мірилом так звану народність і масовість культури, а завжди був переконаний: без плекання елітарних форм естетичного мислення «серйозності в літературі» не досягти[2].
Ще Фірдовсій в поемі «Шах-наме» подав прецікавий діалог між царем і поетом. Цар вважав, що без державної служби, тобто підпорядкованості йому, митець непотрібний. Поет же вважав, що тільки тоді матиме силу, коли поставить себе вище служби цареві. Життя неодноразово доводило цю істину: велике мистецтво немислиме на державній службі, вона має служити вічним людським цінностям і для вічності. Це стосується і політичної заангажованості митця[2].
Кожен з нас – гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм. Той храм і є душею нашою – чистим серцем. Все минає, все зникає й нищиться, одна тільки любов вічна. Вона живильна сила нашого духу, вона спонука праці нашої та життя. Вона долає малість нашу і зло наше, і в ній надія наша[2].
…а Скиригайло, хоч який п'яний був, відчув, що до серця йому причепився камінець, а може, гнітить його якась тьма, що він, можливо, і справді в череві апокаліптичного звіра, — починав уже каятися. Так воно, зрештою, бувало завжди: витворяв казна-що, біснувався, скаженів під час бенкетів, а потім смиренно приходив до священиків, щедро їх обдаровував, молився, каявся і навіть покуту приймав[3]
…Всі ми в череві апокаліптичного звіра, і я серед усіх[4] — Чернець
І прийшла їй [Катарині] тоді до голови дивна думка: світ тільки позірно сонячний та гарний. Насправді ж він — черево апокаліптичного звіра, і живе в ньому ще й безпросвітна тьма — не має вона ні форми, ні розміру(...) І той, кому трапляється таке нещастя, потрапляє в її черево, тобто у її волю: не має значення, винуватий він чи ні[5]
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
