Шандор Ференці

	Шандор Ференці
	Стаття у Вікіпедії
	Медіафайли у Вікісховищі

Ша́ндор Фе́ренці (угор. Ferenczi Sándor, до 1879 року — Френкель; 7 липня, 1873, Мішкольц — 22 травня, 1933, Будапешт) — угорський психоаналітик, один з найбільш помітних однодумців З. Фрейда у 1908—1924 роках, засновник Угорського психоаналітичного товариства (1913), засновник вчення про інтроекцію (1909).

Цитати[ред.]

Сексуальність починається не з появою статевої зрілості, а зі «шкідливих звичок» дитини.^[1]

У приміщенні, де горить одна-єдина свічка, можна, однією рукою наблизившись до світла, затемнити половину приміщення. Подібна ситуація складається з дитиною: якщо ви на самому початку життя заподієте їй найнезначніше ушкодження, це може кинути тінь на все її життя.^[2]

Більшість патогенних потрясінь припадає на період дитинства. Тому не слід дивуватися, коли пацієнт, намагаючись пояснити походження свого страждання, раптово впадає в дитинство.^[3]

Дитину потрібно привести до того — даруючи їй величезну любов, ніжність і турботу, — щоб вона пробачила батьків за те, що вони породили її на світ (без її відома), інакше негайно заявить про себе її потреба в руйнуванні.^[3]

Будучи жорстоко викинутим у світ, плід змушений забути улюблені способи задоволення і пристосуватися до нових. Така ж жорстока гра повторюється при переході на кожну нову стадію розвитку.^[3]

Мати, яка страждає, може знайти у власній дитині вічну няню, тобто ерзац власної матері.^[3]

Страх перед дорослим, який себе не контролює, перетворює дитину на психіатра.^[3]

Дивно, що батьки не розуміють якраз тих речей, які для дітей є само собою зрозумілими, а те, чого не розуміють діти, для батьків є ясним як день.^[3]

Діти вважають дорослих небезпечними дурнями, яким не можна сказати правду, не наражаючись на небезпеку бути покараними. Дурість і непослідовність дорослих доводиться брати до уваги. Діти тут не так уже й не праві.^[3]

Абсолютно неприпустимим є використання влади дорослих для штампування власними скам'янілими правилами пластичної душі дитини. Авторитетна влада має бути засобом виховання самостійності та відваги!^[3]

Вища діяльність людини — пологи; духовні зусилля чоловіка — лише сміховинні спроби наслідування цього творчого акту.^[4]

Будь-яке пристосування є частковою смертю, зникненням частинки індивідуальності.^[5]

Щоб набути того ступеня впевненості, який ми називаємо переконанням, потрібно відчути щось власним нутром.^[6]

Спочатку дитина боїться покарання, потім вона ідентифікує себе з авторитетною особою, яка карає. Тоді батько і мати можуть втратити своє значення для дитини: у своєму внутрішньому світі вона створила якусь їх подобу.^[7]

Психоаналіз знімає з пацієнтів мимовільний статус об'єкта і вводить їх у дію як авторів, здатних до ревізії власного життя.^[8]

Наскільки сповідь іншому діє сильніше і глибше, ніж сповідь самому собі, настільки психоаналіз ефективніший за самоаналіз.^[8]

Тільки те глибоке дослідження своєї індивідуальності, те повне самопізнання, яке досягається за допомогою психоаналізу, здатне паралізувати вплив оточення, що діє з самого дитинства.^[8]

Психоаналітичний шлях розкриття істини — це шлях «вільного асоціювання», на який погоджується пацієнт. Це змушує пацієнта, з одного боку, визнати неприємні істини, але, з іншого боку, забезпечує свободу слова та вираження почуттів, які навряд чи можна знайти в житті.^[8]

Повністю уникнути страждання не дано. Навчити виносити страждання — одне з основних досягнень психоаналізу.^[8]

Психоаналіз має стати зворотним розвитком людського дитяти. Усе знову до певної міри має стати розпливчастим, щоб потім із тимчасового, минущого хаосу могла виникнути нова, більш пристосована особистість.^[8]

Психоаналіз не належить до тих дивовижних методів, які, подібно до гіпнозу, одним помахом руки здатні виганяти симптоми. І не довіряє їм, оскільки пил, піднятий такими методами, десь осяде.^[8]

Закінчення психоаналізу уявляється таким чином. Пацієнт повинен здати партію як безнадійну, після того як аналітично було закрито всі шляхи для відступу, за винятком одного — одужання.^[9]

Пацієнт повинен ніби забути, що правильним шляхом його направив психоаналітик, і знайти істину сам.^[10]

Під час лікування психоаналітик нерідко змушений виступати в ролі «силоміра», на якому пацієнт випробовує свої афекти незадоволення.^[10]

Дозвіл на критику і здатність визнавати, але не повторювати свої помилки забезпечують нам довіру пацієнтів. Ніби-то це особливе досягнення — робити помилки, а потім у них зізнаватися.^[11]

Вживання алкоголю є несвідомою спробою самолікування за допомогою «споювання внутрішньої варти».^[12]

Примітки[ред.]

↑ Под знаком Ψ, 2016, с. 13
↑ Под знаком Ψ, 2016, с. 58
↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж ^и Под знаком Ψ, 2016, с. 59
↑ Под знаком Ψ, 2016, с. 92
↑ Под знаком Ψ, 2016, с. 104
↑ Под знаком Ψ, 2016, с. 106
↑ Под знаком Ψ, 2016, с. 112
↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж Под знаком Ψ, 2016, с. 125
↑ Под знаком Ψ, 2016, с. 126
↑ ^а ^б Под знаком Ψ, 2016, с. 128
↑ Под знаком Ψ, 2016, с. 129
↑ Под знаком Ψ, 2016, с. 140

Джерела[ред.]

Под знаком Ψ: Афоризмы известных психологов / К. В. Ягнюк. — Москва: Когито-Центр, 2016. — 143 с.

[Под_знаком_Ψ—2016——13-1] Под знаком Ψ, 2016, с. 13

[Под_знаком_Ψ—2016——58-2] Под знаком Ψ, 2016, с. 58

[Под_знаком_Ψ—2016——59-3] а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж ^и Под знаком Ψ, 2016, с. 59

[Под_знаком_Ψ—2016——92-4] Под знаком Ψ, 2016, с. 92

[Под_знаком_Ψ—2016——104-5] Под знаком Ψ, 2016, с. 104

[Под_знаком_Ψ—2016——106-6] Под знаком Ψ, 2016, с. 106

[Под_знаком_Ψ—2016——112-7] Под знаком Ψ, 2016, с. 112

[Под_знаком_Ψ—2016——125-8] а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж Под знаком Ψ, 2016, с. 125

[Под_знаком_Ψ—2016——126-9] Под знаком Ψ, 2016, с. 126

[Под_знаком_Ψ—2016——128-10] а ^б Под знаком Ψ, 2016, с. 128

[Под_знаком_Ψ—2016——129-11] Под знаком Ψ, 2016, с. 129

[Под_знаком_Ψ—2016——140-12] Под знаком Ψ, 2016, с. 140

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]

[7]

[8]

[9]

[10]

[11]

[12]