Совок (сленг)
Сово́к (ймовірно від рос. «Советский Союз»; за іншою версією це скорочення від рос. «советский оккупант») — пейоративний термін, що визначає людину з певними психологічними та суспільними установками, котра оцінює інших людей, явища та оточуючий світ, користуючись незмінною системою міфів, принесеною із Радянського Союзу. У побуті терміном «совок» користуються як словом, що має зневажливий або, навіть, презирливий відтінок.
Цитати[ред.]
Це індивід, вихований системою, де рабство було тотальне, його диктату однаковою мірою зазнали і прості громадяни («раби»), і еліта («феодали»). І одних, і других обібрали, і одних, і других щохвилинно могли покарати. Це сформувало особливу, не викорінену й досі психологію. Спостерігайте, як поводяться в Україні колишні «феодали». Стараються якнайбільше і якнайшвидше награбастати добра, скільки влізе. Так безсовісно поводиться лише хронічно залякана людина. Саме страх породжує вседозволеність. Врахуйте ще й те, що радянський громадянин жив у безальтернативному, уніфікованому, як колгосп, суспільстві. Це несприйняття різноманіття моделей, форм поведінки, поліваріативності успадкувало наше суспільство, як, до речі, й інтелектуальну ницість. У класичному рабовласницькому суспільстві, крім принижених паріїв, все-таки існувала еліта, яка продукувала сміливу філософську думку, наукові винаходи, культурні шедеври. «Совок», «радянський раб» живе в культурному вакуумі. Він не знає про традицію, він — вічний тимчасовець. Це його трагедія. Але одночасно, залишаючись «совками», ми в Україні постійно відчуваємо загрозу реальної реставрації тої системи, від якої продовжуємо бути психологічно залежними. І не потрібно звинувачувати в цьому людей, уражених «совковою» недугою. За роки незалежності їм же так, по суті, і не була запропонована нова модель життя. Пам'ять «совка» тому й звернена в минуле, що його досі ніхто не те ще не переконав, але й не показав прикладу, як можна бути вільним[1]. |
|||||
| — Юрій Саєнко |
«Совок» — це людина, що похмеляється тричі на день, не дотримується слова, не цінує себе й інших і абсолютно не розуміє, для чого живе. У той час як людина культури поважає себе й інших і прагне жити так, щоб принести в цей світ якомога менше зла. От Висоцький для мене — це типовий «совок», хоча й талановита особистість, а, наприклад, Галич — людина культури. Я б не сказав, що «совок» — лише породження радянського способу життя. В Америці теж є «совки», лише вони там інакше звуться. А якщо брати по великому рахунку, то всі ми «совки», оскільки в більшості випадків помічаємо лише те, що може принести вигоду, і дуже часто спокушаємося на чужому горбі до раю заїхати[1]. |
|||||
| — Олесь Ульяненко |
Це людина, яка абсолютно не знає традицій свого роду, тобто не відає, звідки походить, і абсолютно не турбується, куди йде. Він байдужий до всього, крім свого шлунку. «Совками» наше суспільство забите під зав’язку. Помітити їх дуже легко за агресивною манерою поведінки, власне, зоологічним хамством. Щоб зустріти «совка», достатньо зійти до першої станції метро. Одразу їх побачите серед тих, хто найактивніше штовхається ліктями та ніколи не притримує, входячи, двері[1]. |
|||||
| — Володимир Павлів |
Типовий «совок» — це індивідуум, джерелом душевних сил і покликанням якого є створення ворога і боротьба з ним. Визначальні риси «совка» — нетерпимість, агресія, надзвичайна нав’язливість. Йому до всього на світі є діло: чи не дискримінують негрів в Америці, чи справедливі санкції до Саддама Хусейна, чи не обмежують прав російськомовного населення в Прибалтиці. Коротше кажучи, це божевільна інтервенція всюди, що найчастіше супроводжується абсолютним нехлюйством у власному домі. Типовий «совок» — максималіст. У Радянському Союзі це вважалося неабиякою чеснотою, хоча користь суспільству від максималістів з їх революційним пафосом, на межі з ідіотизмом, вельми сумнівна. Якщо звернутись до наших реалій, то концентрованим проявом «совковості» в Україні є, на мій погляд, Верховна Рада. Це демонструє не лише притаманні депутатам специфічні форми поведінки — грубість, невміння слухати опонента, популістська риторика, але й — ширше — манера вести політику. Тому що «совок» — не просто максималіст, який все на світі хоче переробити за абстрактними схемами, він при цьому ще торгується. Адже на світі нема нічого дешевшого, ніж переконання «совка»[1]. |
|||||
| — Михайло Слабошпицький |
| — Вадим Скуратівський |
Для мене «совок» — це насамперед людина, що завжди намагається відгадати кон’юнктуру і не прогавити вигідного для себе моменту, але одночасно по-хамелеонськи легко змінює переконання, коли цього вимагає історична, політична чи побутова ситуація. Це абсолютна громадянська й світоглядна амебність, готовність підлабузнюватися всякому новому вождю чи панівній ідеї. Величезний примітивізм, на мій погляд, таврувати цим загалом образливим визначенням абсолютно всіх без розбору, хто вихований та прожив значну частину життя в радянській системі. Я знаю доволі багатьох людей, які за радянської влади займали серйозні пости і втілювали партійну лінію, але при цьому залишались глибоко порядними людьми і, до речі, не відійшли від своїх принципів і до сьогодні. І в той же час я бачив у ті часи десятки, сотні войовничих «совків», які прилипали до «генеральної лінії» і ревно служили їй лише заради власної вигоди. Цікаво, що багато з них сьогодні голосно й злісніше за інших паплюжать те, у що колись буцімто вірили. Пристосуванець не тоне. Вчора він гудив релігію, тиранив віруючих і хвастався своїм безбожництвом, а сьогодні хреститься, ставить свічки в церквах і з єлейною пикою слухають храмові літургії[1]. |
|||||
| — Микола Рушковський |
Головна ознака «совка» — тотальне презирство до індивідуального. Ще проявляється не лише в його хамстві щодо оточення, але й повній байдужості до свого внутрішнього світу. По суті, це людина без душевних секретів, без схованок. У нього все назовні, все відкрито, все явно. Тому дії, вчинки, реакції такого індивідуума дуже легко спрогнозувати , прорахувати. У певному сенсі «совок» — ідеальний матеріал для будь-яких ідеологічних маніпуляцій. Через свою одномірність та прогнозованість він дуже симпатичний для влади, бо такою людиною легко управляти. «Совковість», між іншим, — не локальна психологічна інфекція на території колишнього Радянського Союзу. Наприклад, такий тип свідомості дуже характерний для сучасної Америки[1]. |
|||||
| — Сергій Маслобойщиков |
Це людина, котра оцінює інших людей, явища та оточуючий світ, користуючись незмінною системою міфів, принесеною із Радянського Союзу. Вона вірить у ці міфи, як у релігійну доктрину. «Совок» має заповіді, але не Божі, а радянські, і з їх допомогою вимірює все навколо себе. «Совок», навіть коли має у руках історичну чи документальну правду у вигляді фактів, все одно буде їх заперечувати, вважаючи, що його усталені міфи вищі за правду життя. Взагалі ж «совок» від homo sapiens візуально нічим не відрізняється. Доки не почне говорити або ж діяти. І тоді виявляється, що все наше керівництво — «совки». <…> …у чому реальна проблема таких ось голосувань, як останні вибори у Росії. Це «совковий» неусвідомлений страх зробити вибір і нести за нього свідому відповідальність. «Совок» взагалі будь-який свідомий вибір робить лише у супермаркеті. Маючи у руках кілька зайвих гривень, він вибере кращу ковбасу. Тобто ковбасу він обирає свідомо, а владу — ніколи[1]. |
|||||
| — Роман Чайка |
Я стільки років мрію, щоб ми позбулися «совка»! І чому він з нас не виходить? А вся проблема саме в цьому[2]. |
|||||
| — Олексій Вертинський |
Примітки[ред.]
